П'ятница, 29 Березня 2024 р.
12 Листопада 2021

ПРЕДТЕЧА ЗАПОВІДНИКА?

8 листопада в недавно створеному Малієвецькому музеї, що розташований у класицистичному палаці Орловських, з’явився новий експонат. Анастасія ДОНЕЦЬ – виконувачка обов’язків директора щойно створеного Малієвецького обласного історико-культурного музею, та керівник Подільської археологічної експедиції Павло НЕЧИТАЙЛО перенесли до палацу залишки скульптури, знайденої на місцевому цвинтарі.

Чому це не проста знахідка, розповідає Анастасія Донець:
– Ще колись у дитинстві мені батько показав на старому цвин­тарі уламки якихось скульптур. Пам’ятаю ногу з ягнятком. Інших два шматки ми не могли ідентифікувати. Вони були ні на що не схожі.
– Вони стояли на чиємусь похованні чи просто були скинуті на цвинтарі?
– Просто були скинуті. Колись там у ряд стояли святий Ян, вивезений із джерела в парку, святий Онуфрій і купка каменів. Усі селяни прекрасно знали та пам’ятали, що це речі, вивезені з водоспаду і викинуті на цвинтар. Навіть відомо, хто саме це робив. Ті люди вже померли, але їхні діти – порядні люди, тому не хочеться озвучувати прізвища. Це були комсомольці, які на сільському суботнику в 1960-х роках били старі скульптури молотами, а потім волокли селом, при­в’язавши за машинами, тягнули трактором. Так на цвинтарі опинилися святі Ян, Онуфрій та якийсь бідолаха, розбитий на шматки.
Щойно Україна стала незалежною, сім’я Христофорів перевезла св. Яна на його попереднє місце, де статуя стоїть і сьогодні. 2009 року, як тільки ми зареєстрували громадську організацію «Малієвецька спадщина», перевезли святого Онуфрія. Цей бородань мав би стояти в печері під водоспадом, як ідеться в описі парку 1905 р. Але чи то ми здрібніли, чи колись люди були велетнями, та затягнути статую до печери не змогли. Та й я не дуже наполягала на пошуку технічних можливостей, аби затягнути його до печери: скульптура дуже гарна, барокова, шкода, що вона весь час буде мокнути. Тому ми поставили його біля джерела. Але тепер я категорично буду забирати його в приміщення. Тому що навіть біля джерела бідному Онуфрію не місце. Ця гарна скульптура розбита в поясі навпіл. Місцеві жінки мають традицію щороку білити його вапном, святому від того краще ні разу не стає. Тому ми його найближ­чим часом перевеземо в примі­щення, а для того, щоб не ображати почуття віруючих, попросимо ви­готовити схожу дерев’яну скульп­туру. Для наповненості простору вистачить і її.
– Чи вивчали ці скульптури мистецтвознавці?
– Поки що ні.
– Тут така ідея: Поділля багате на статуї святих Онуфріїв. Вони збереглися в Сороцькому та Касперівцях, у Рукомиші Онуфрій узагалі роботи геніального майстра Йогана-Георга Пінзеля. Чи не може таке бути, що й ма­лієвецький святий – робота когось з учнів видатного бучацького скульптора?
– Невідомо. Але як цікаво виходить: перший власник Маліївців з Орловських – Ян Онуфрій. І маємо статуї святих Яна та Онуфрія з місцевого монастиря василіанів. Ця греко-католицька обитель була закрита російською владою 1810 року, а у XVIII ст. пережила великий розквіт. Її меценатами і захисниками були подільські судді та інші вельми поважні громадяни. Після закриття монастиря все його майно передали в Бар, а територію віддали православній парафіяльній церкві. Поруч із храмом жив сам священник. Усе це стояло на майданчику над водоспадом – він був більшим за розміром. І в Барі тоді була точна копія нашого св. Онуф­рія, там рука того самого майстра. Коли саме з’явилися статуї, ми не знаємо, але є таке відчуття, що могла бути певна взаємодія. Ми можемо фантазувати, бо поки що нічого не доведено, але схема занадто проста, щоб бути непоміченою. Опис монастиря згадує дзвіницю з чотирма дзвонами, кам’яний мур, а посередині озера відмічає скульптурну групу: Іоанн Хреститель та Ісус Христос. І вода була підведена до руки Предтечі так, що падала на голову Христа. Це був фонтан. Але опис 1905 року фіксує, що фонтан перестав діяти. Отже, незадовго до того він таки діяв. Місцева жителька Євгенія Машевська розповідала мені колись, що пам’ятає цю скульптурну групу, а ще дуже гарну статую Ісуса при вході до церкви. У нього були підняті догори руки. І всі ці скульптури побили комсомольці. Знаючи такі факти, я вважала, що побита скульп­тура з цвинтаря не могла стояти на воді, адже вапняк у воді більше руйнується. Та коли ми забирали три частини побитих скульптур із цвинтаря, роздивилася їх детальніше (там стопа з ягням, ноги та торс, тулуб з оббитими руками та пасмом волосся нижче від шиї), я чітко побачила і це пасмо волосся, і голе плече, і перев’язь на лівому плечі – ремінь, що підхоплює нижню частину одягу. Побачила, яка це майстерна робота. Знайомі істо­рики та мистецтвознавці – і Олександр Віштаченко, і Микола Бендюк з Острога – почали казати, що канонічно такий одяг саме у Предтечі. На це натякає і ягня в ногах, символ Ісуса. Хоча історик Дмитро Бабюк висловив припущення, що це могла бути і статуя св. Роха – його зо­бражали у схожому одязі та з маленьким песиком у ногах. Дві час­тини ми перевезли з цвинтаря раніше, останню забирали в понеділок, 8 листопада. Тепер археолог Павло Нечитайло оглянув місце, де стояла скульптура. Можливо, нас чекають ще знахідки? Одна вже є: в день перевезення скульптури в музей мені зателефонував Олександр Шеглов і скинув фото ще однієї малієвецької статуї. Родина Євгена Мельника, яка зберегла її від молотів і замурування у фундаменти, готова передати артефакт музею.
Перевезення скульптури є першою законною підставою для по­рушення питання про створення в Маліївцях заповідника. Якщо Ма­лієвецький палацово-парковий комп­лекс має охоронний статус, то територія монастиря не має жодного охоронного статусу. А він дуже потрібен. Такі знахідки спонукатимуть владу пришвидшити процес створення заповідника.
Розповім ще одну історію – ексклюзивно для «Подолянина». 2009 року в нас сталася крадіжка: з тери­торії парку тихцем вивезли скульп­туру без голови, але з книжкою в руках. Поросла мохом статуя лежала далеко від рідного постаменту, в кущах. Рука скульптора схожа на ту, що різьбила св. Яна: статуя досить примітивна, недеталізована. Скульптура раніше стояла на дитячому похованні, яке дуже довго дбайливо доглядали. Нам відомо, що в Евеліни Орловської померло маленьке дитя. Вже коли в палаці був протитуберкульозний санаторій, скульптуру з постаменту скинули діти. Статую варто було забрати, але на той час у мене не було ні ресурсів, ні можливостей. І не встигла: вночі на територію парку заїхала машина, завантажила статую у причіп і вивезла. Сторож машину зупинив і запитав, що везуть. Відповіли, що взяли собі на клум­бу дуже гарний пеньок. На прохання показати його відповіли, що вже темно, і накрили веретою. Сто­рож записав номер машини. А вран­ці все розповів моєму батькові. Той відразу зрозумів, що сталося. Ми з’ясували, хто вкрав статую, – це лю­дина із сусіднього села, місцевий плюш­кін. Ми відразу написали заяву до міліції, та її не зареєстрували, мовляв, «а бил лі мальчік?». Тепер ми зв’язалися з офіцерами з Новодунаєвецької громади, і ті сказали, що якщо статуя у дворі цього чоловіка ще є, то справа їхньої честі її доставити в музей. Тому, можливо, невдовзі матимемо ще один старовинний експонат.

Ірина ПУСТИННІКОВА.