ДОБРИЙ ПОРЯДОК У ПОГАНІ ЧАСИ

Частина ІІ

Нагадаємо читачам, що минулого тижня (див. «Подолянин» від 21 січня 2022 р.) ми розповідали про спроби реформувати Кам’янець у XVIII ст.
Хоч подільська столиця і стала другим містом Речі Посполитої, де працювала комісія Boni Ordinis (Комісія доброго порядку), та через важку політичну ситуацію жодних покращень достойникам-комісарам добитися не вдалося. А що було далі?

ДО НАС ЇДЕ КОМІСІЯ!

А далі досить довго було тихо. Дві перші спроби врятувати місто від політичних «розборок» та економічного занепаду виявилися невдалими. Та недарма в поляків є прислів’я «do trzech razy sztuka» («вдалою буде третя спроба»). Про третю Комісію доброго порядку задумались у березні 1784 р.
Місто хвилювалося і нервувало: десь як герої відомої комедії реагували на зойк «До нас їде ревізор!». 17 березня, щойно на Поділлі довідалися, що комісари вирушили зі столиці, представники всіх трьох головних спільнот Кам’янця (русинів-українців, поляків і вірмен) зібралися разом, щоб усе обговорити та прийняти ухвали. Наприймали аж 29. Гарячково перераховували всі міські доходи та видатки. Нарешті спромоглися заплатити винагороду збирачам податків і привести до порядку справи із власниками корчем та великих маєтностей у місті, а також на Біланівці та в Кормильчі. Як змогли (могли переважно частково) виплатили борги за кредитами, які брало місто. Склали всі міські книги в одне місце – певно, з цим завданням було впоратися найлегше. Також провели ревізію кам’янецької пожежної безпеки.

42 РЕВІЗОРИ

Король Станіслав Август Понятовський дав комісії завдання покінчити із беззаконням, в якому потопало місто. Потрібно було розібратися в усіх судових незакінчених справах, скласти нову міську ординацію (так тоді називали королівські укази), перевірити, чи згідно із законами чинили в Кам’янці з майном людей, котрі померли від епідемії «повітря» 1780-1781 рр. (про неї «Подолянин» писав у квітні 2020 р.). Нагадаємо, що мор тоді прийшов у місто зі жванецьких складів митниці над Дністром і з боку Волочиська та Олексинця.
18 травня 1784 р., за два дні до першого польоту повітряної кулі над Кам’янцем, правитель Речі Посполитої Стані­слав Август видав рескрипт (наказ) про створення Комісії Boni Ordinis не лише для Кам’янця, а й для всіх міст та міс­течок королівських у Подільському воєводстві.
Якщо до Комісії №2 входили шесте­ро достойних мужів, третя Boni Ordinis складалася з 42 людей. Частина з них мала займатися справами Кам’янця. Друга – справами інших подільських поселень. Та мешкати і працювати обом судилося в Кам’янці. Міська влада продовжувала страшенно нервувати та понабирала позичок, аби гідно зустріти й поселити комісарів.
Ревізори мали час від часу навідуватися до містечок, які бралися реформувати, а бургомістри тих населених пунктів були зобов’язані подавати рапорти з усіх питань, які цікавили комісію.
З якого б питання не збиралася комісія під час своєї праці, перед нею стояла вимога: за столом мають засідати не менше трьох її членів.
Комісари мали чималу владу і над Кам’янцем, і над Поділлям та могли змінювати давні міські права у відповідності до вимог новітнього часу. Мали також суддівську владу – могли вирішувати суперечки між містянами та магістратом або між окремими жителями Кам’янця. Й виконавча влада також була в їхніх руках: могли впроваджувати в життя свої декрети. Щоправда, подолянам дозволялося подавати апеляцію на вироки Комісії Boni Ordinis до асесорських судів (так у той час називали королівські суди).

ЗАВДАННЯ ДОБРОГО ПОРЯДКУ

Головним завданням комісії було об’єднати два центри влади, два магіст­рати в один, закінчити безлад, котрий панував через те, що в місті діяли вір­менська та польсько-русинська юрисдикції.
А ще комісія мала описувати всі площі, городи, міські будинки, обидві ка­м’янецькі ратуші, навіть поля поза міс­том. Виготовити на споруди та маєтності докладні інвентарі з описом усіх власників. Слідкувати, як просувається робота в геометра, завданням котрого було виготовити детальну карту міста з позначеннями всіх вулиць, передмість, будинків, докладно виміряних міських полів із позначенням їхніх кордонів. Якщо через кордони були суперечки, їх мали розглядати в асесорських судах.
Комісія мала здобути і повернути до Кам’янця фонди та кошти, які звідси вивезли раніше, скласти план щодо виплати міських боргів, які місто не поспішало сплачувати. Тих, хто був відповідальним за цю безвідповідальність, мали покарати. Також у планах було створити перепис усіх містян з описом, чим хто з них займається. Комісари вивчали старі королівські привілеї, видані місцевим ремісничим цехам і церковним братствам. Розбиралися в усіх угодах, укладених між містом та іудеями. У той час із цим було суворо: якщо такі комісії виносили вердикт, що сини Ізраїлю хоч в якийсь спосіб перешкоджають мешканцям-католикам селитися там, де ті хочуть, на іудеїв від­разу подавали до суду. Комісія мала написати рапорт про стан торгівлі та реме­сел у місті, а також урожайність землі.
Усі свої висновки кожен із комісарів мав написати у двох екземплярах. Один залишався в місті, інший висилався до королівського суду. Щоденник зі своїми нотатками комісари мали надати місцевому департаменту поліції. Саме на нього лягав обов’язок слідкувати, чи втілюються в життя запроваджені комісією оновлення.
Велика увага була приділена розподілу доходів із пропінації.

ПРОПІНАЦІЯ – ПРИМУСОВЕ П’ЯНСТВО

Про пропінацію варто згадати детальніше, але доведеться повернутися в минуле ще далі.
1496 року вся польська знать зібралася разом із тодішнім королем і Великим князем Литовським Яном Ольбрахтом на черговий сейм у місті Пйотркуві. Королю бажалося йти війною на Штефана чел Маре, літнього вже, але войовничого та затятого молдовського господаря. Шляхті нова війна була не до вподоби, і король пообіцяв за підтримку його починання справді чималу винагороду.
1 червня 1496 р. він видає Пйотркувсь­кий статут, за яким більшості селян заборонялося покидати свої села (себто вводилося кріпацтво). Містянам заборонялося купувати у власність землю (цим фактично перерізалися шляхи піднятися в статусі до шляхетського стану). А шляхті заборонялося… Та нічого їй не заборонялося – жартуємо. Навпаки: її звільняли від сплати мита за закордонні товари.
А ще король передав вищому стану свою монополію на торгівлю спиртним. Раніше це був королівський привілей, а після Пйотркувського статуту й інші шляхтичі вже могли змушувати закріпачених селян купувати оковиту.
Оце право продавати, та що продавати – нав’язувати, селянству алкоголь і називалося пропінацією. Часом воно розповсюджувалося також на сіль і виро­би із заліза. Пани тримали броварні, гуральні та винокурні, а холопи були змушені (саме змушені!) купувати їхню продукцію. Спочатку холопам просто заборонялося ходити в чужі шинки – лише в ті, котрі розташовані в їхніх селах. Потім, коли експорт зерна з Польщі знизився, і з’явилася пшениця, з котрою щось потрібно було робити, придумали зобов’язати кожного селянина споживати певну кількість панських трунків. Чим більша була в селянина родина, тим більше він мав купити горілки. А вже чи вип’є її, чи в кущі за корчмою виллє – його справа. Під час Визвольної війни 1648-1654 рр. козаки обрушували свій гнів не лише на панські маєтки, а й на корчми – і з пропінацією боролися.
У XVIII ст. злочинна практика споювання холопів набула найбільшого розмаху. Селяни пили і деградували, шляхта виробляла спиртне і теж піддеградовувала. Самі пани вже займатися продажем алкоголю не хотіли і поступово передавали пропінацію євреям – орендарям шинків. Саме на західноукраїнських тере­нах пропінація протрималася найдовше.
У ХІХ ст. таку практику підхопили Авст­рійська та Російська імперії: і шляхті гроші крапають за горілку, і народ весь час п’яний ходить. Українська Вікіпедія називає пропінацію однією з форм злочинів проти людства.
Пйотркувський статут став смертним вироком для тисяч селян і десятків міст. Без розвитку міщанства вони почали занепадати.
І саме Комісія доброго порядку мала розібратися, на що Кам’янець витрачає «п’яні» гроші.

САБОТАЖ І БАЛАГАН

Роботи в комісарів було з головою. Та пірнати у це бюрократичне море достойники не поспішали. Місяці минали – жодних реформ не відбувалося. Взагалі нічого не відбувалося.
9 грудня 1784 р. знову зібралися представники всіх трьох громад Кам’янця, щоб запитати в міської влади, а де комісія? Де прогрес? У бік деяких райців полетіли важкі звинувачення: це вони підкупили комісарів (ще й за кошти міста!). Містяни поставили ультиматум: якщо найближчим часом комісія не запрацює, у Варшаву до короля вирушить делегація, яка розповість про беззаконня. Делегатів уже й обрали: війт Ян Шахін, радний Віталій Пшибиловський, віцесень­-йор Йосиф Городницький, а також лав­ники Петро Воланський та Антоній Кубовський, регент Міхал Боярський (про його дикі витівки «Подолянин» писав у лютому 2020 р.) та ще декілька активних містян.
Особливо хитрий райця польсько-русинського магістрату Ян Ржешовський навіть поїхав за кошти міста до Варшави – начебто запросити комісію, а насправді зробити все, щоб вона в Кам’янці так і не з’явилася. 50 червоних золотих, витрачених із міського бюджету на подорож Ржешовського, пробили в бюджеті діру – її латали за рахунок коштів із фільварку Біланівка.
Зазирнемо трохи наперед. Навесні 1790 р. бургомістр Кам’янця Йосиф Городницький скаржився, що для приїзду комісії виклав із власної кишені 233 злоті, а ще 200 дало Братство св. Трійці катедрального костелу. Ці суми, витрачені на комфортне перебування комісарів, ніхто бургомістру так і не повернув.

НАРЕШТІ ПОЧАЛИ

Робота Bona Ordinis почалася в квітні 1785 р. – майже через рік після королівського указу. На першому засіданні вона зобов’язала обидві міські юрисдикції надати їй усі папери, привілеї та декрети. Терпляче чекала на документи до літа. Не дочекалася. І на наступному засіданні 1 липня 1785 р. попросила знову про те саме. Тим часом активні містяни, котрі збиралися їхати скаржитись у Варшаву, викрили задум декого з влади – заважати роботі комісарів. Скарги, звинувачення, погрози активістам (Боярського обіцяли навіть вбити), перекидання відповідальності за всі негаразди на вірменську громаду – чи то балаган, чи то активізм продовжувався. Комісію закидали лис­тами, що дехто з польсько-русинського магістрату водиться з вірменами та навіть ходить на якісь дивні обряди до вір­менської ратуші.
Та маховик уже було запущено – комісія працювала, а обидва війти виконували всі її накази. Причому з ентузіазмом, невідомим іншим містам.
Якщо в інших місцях Речі Посполитої комісії розглядали свою роботу лише з шляхетського погляду, не дозволяючи містянам хоч якось втручатися в їхню роботу, Кам’янець був винятком. Тут жи­-телі міста активно співпрацювали з ко­місією і з готовністю підставляли плече, аби впровадити реформи.
У процесі об’єднання двох магістратів в один теж діяли мудро. Вірмени в місті були у привілейованому становищі, зай­малися найбільш дохідними бізнесами та мешкали в найкращих кам’яницях, тому об’єднання юрисдикцій вирішено провести так, щоб вірменська громада не відчула утисків.

МІСТО ХОЧЕ РЕФОРМ

Піднесене очікування змін яскраво ілюструє подія 24 серпня 1785 р. Того дня в Ратуші зібралися представники обох юрисдикцій. Усі були рішуче налаштовані змінювати місто на краще. Першим пунктом прийнятої того дня ухвали була сумна тирада про те, що в міста немає коштів утримувати пошту, міську канцелярію, експедиції та сам магістрат. Тому, щоб не обтяжувати поборами убогих містян, усі присутні вирішили профінансувати ці інституції з власних кишень. Далі пообіцяли розглянути всі скарги, судові позови, мандати згідно із законами. Магістрат пообіцяв пильнувати, аби кожного містянина судили згідно з тим, на який суд він має право (магдебурзький, духовний або коронний).
Із триньканням міських коштів вирішили ось як: міська каса мала закриватися на три ключі. Перший був у райця-сеньйора (в ті часи ним був Габріель Бакалович). Другий – в одного з лавників. Третій – у вибраного з міської громади, гміни. Відкрити касу можна було лише тоді, коли присутні всі троє. Рахунки з усіх міських видатків вирішено демонструвати публічно перед кожними новими виборами. Містянам усе ще не можна було купувати землю у власність (Пйотркувський статут!), але їм дозволили брати її в оренду за певну плату до міської скарбниці. Економічні райці мали пильнувати, щоб міські грунти залишалися цілими і не потрапляли до чужих рук.
Спробували врегулювати і тертя між містом та фортечним гарнізоном. Місто мало платити двічі на рік подимний податок, та збирало його абияк: зубожіле населення просто не мало коштів, через що дірки латалися за рахунок міської каси. Відтепер слідкувати за цим мав генеральний збирач податків. Першим став Войцех Бжезінський. І поки питання повинностей і видатків на утримання ка­р’єргардів, укріплень і мостів не вирішила комісія, цим мав займатися радник Ян Шанін. Йому ж доручили залагоджувати конфлікти між містом і військовими.
Створили і комісію, яка слідкувала за чистотою і порядком у місті та дбала про пожежну безпеку. Григорій Декаприлевич та Андрій Орловський мали разом із представником комісії щомісяця робити обхід усіх житлових будинків і перевіряти, чи є в них все для гасіння пожежі.
Важливим пунктом оновлення була боротьба з нелегальною торгівлею, через яку міська каса недоотримувала податків. Поки Комісія добрих справ не винесе власний вердикт, вирішили, що містяни Віталій Пшибиловський, Йосиф Губицький і Мартин Галецький мали скласти список усіх таких гендлярів з їхніми адресами. Пшибиловський за допомогою слуг магістрату також мав боротися з нелегальними шинками.
Радник Антоній Зволинський, лавники Міхал Боярський та Ян Москальський за допомогою декількох представників вірменської громади мали пильнувати за доставкою хліба й м’яса та цінами на них, які встановлювали раз на три місяці. Тих, хто не дотримувався правил, могли карати без звернення до бургомістра.
Чи вдалося місту допомогти комісії, а комісії – місту, дізнаємося із заключної статті циклу.

Ірина ПУСТИННІКОВА.