НЕВИДИМІ ЗВ’ЯЗКИ: РОДИНА ЛАУРИ ПШЕЗДЕЦЬКОЇ

Початок у «Подолянині» від 18 лютого

Сестри, отже, мріяли про Фран­цію. У часи Наполеона ІІІ та імператриці Євгенії королівські резиденції в Тюільрі та Фонтебло стали гламурними оазами, де вальсували під Штрауса в сукнях із сотні метрів шифону, поки країна напружено будувала залізниці, тягнула водогони та перебудовувала міста. І в цей паризький гламур на початку 1850-х пірнули наші героїні.

СЕСТРИ В ПАРИЖІ

Еліза Красинська описувала їх: «Лаура справляє краще враження за сестру, бо є більш спокійною, має кращі манери, не має того вогню, котрий б’є з усіх пор обличчя Лізи Пшездецької. Це інший вид, хоча тип її краси теж є східний». А Іпполіт Корвін-Мієвський писав про маму нашої Лаури Лізу: «Одна з квіток, які творили придворний букет королеви Євгенії». Про Лізу залишив спогад і Ян Біспінг:
«З привабливих найпривабливіша, з наймиліших мила, а перш за все кокетлива, з сапфіровими іскрами в очах».
Весела, сповнена життя Лі­за Пшездецька вибиралася в Париж із чоловіком Каролем і двома крихітними доньками – Ма­рією та Лаурою. Ліза брала участь у аматорських виставах, дохід із котрих ішов на допомогу бідним, а все так само зако­ханий у неї Кароль присвячував їй свої поганенькі вірші.
Усі сестри мешкали у найманих апартаментах на паризькій вулиці Цирку. В неділю тут збирався вишуканий салон, де було багато музики і шанувальників жіночої краси. Невисока, зграбна і блакитноока Лаура Свейковська дуже добре грала на фортепіано. Російський піаніст Антон Рубінштейн присвятив Лаурі-старшій мазурку, свої ноктюрни присвятили красуні учень Шопена норвезький композитор Томас Теллефсен і чеський музикант-віртуоз Жуль Шульхофф. Ще один учень Шопена, красень-граф Юзеф Шембек, був безнадійно закоханий у Лізу. Причому давно: їхні маєтки сусідували на Поділлі.
Жінки брали участь у королівських балах і карнавалах, а потім почали використовувати гар­ні стосунки з французькими монархами на користь земляків. Ще в часи, коли Шарль Луї Наполеон (1808-1873) був не імператором, а президентом Франції, Лаура попросила змилостивитися над якимось опальним поляком. Він вислухав її, а потім підвів до великого дзеркала на стіні й запитав, яка різниця між жінкою та люстром. Свейковська не знайшла, що відповісти, і президент, посміхаючись, скаламбурив, що дзеркало завжди показує відображення, а жінка ніколи не думає (у французькій мові слово «reflechir» означає і «думати», і «відображати»). Тут уже ображена Лаура запитала На­полеона, яка різниця між дзер­калом і президентом. Цього разу вже він не знайшов відпові­-
ді, й жінка з’язвила, вживши слово «poli». У нього декілька значень: гладкий або приємний. Тож дзеркало, за її версією, було гладким, а от президент приємним не був. За сексистське висловлювання французького можновладця сьогодні б заканселили надовго, а в середині ХІХ ст. цей випадок як анекдот переповідали в салонах і друкували в газетах. Кружляли чутки, що в Лаури роман із братом можновладця Шарлем де Морні. Хоча найбільш бурхливим і голосним її адюльтером були стосунки в 1855-1859 рр. з казково багатим графом Костянтином Браницьким, який засипав її подарунками, і з яким відвідувала страшенно модні спіритичні сеанси. Лаура народила від Браницького сина Єжи, котрого граф відразу визнав і дав своє прізвище. За серце жінки змагався і рідний брат Костянтина Ксаверій. Родина Браницьких дуже непокоїлася через це. На подарунки Лаурі Свейковській Костянтин витратив 30 тисяч карбованців сріблом, а на виховання сина дав ще 1 млн франків. Мати графа в листах нази­вала коханку сина «Смердячою Лаурою».

ІЗ ФРАНЦІЇ НА ПОДІЛЛЯ

Ну, а дівчатка, дві донечки Пшездецьких, де вони у той час, поки їхня мати з тіткою підкорюють серця французів? А вони з Констанцією, іншою тіткою. Вона їх навчає польської мови та історії, читає їм книжки. Романтична Констанція не любить бали і часто відвідує Кам’янець: тут мешкає її мати. Кожна подорож до нашого міста для неї була святом. Марія Пшездецька, старша сестра Лаури, пізніше згадувала, що в наших краях Констанція «насолоджувалася виглядом степів, які пробуджували в ній згадки про давні битви, оживляли постаті князя Марка та Вернигори (героїв романтичних поем про Поділля). Поверталася звідти сповнена бадьорості й надії, що над золотим Поділлям із сонячним гербом засяє сонце свободи».
Щороку Констанція близько місяця проводила в Кам’янці. Подорож до нашого міста з Парижу була виснажливою: сім днів у дорозі!
Ліза з родиною також часто приїжджала до Чорного Острова, який після смерті старого графа 1865 р. успадкував її чоловік Кароль Пшездецький. Для своїх листів Ліза замовила гарний папір із зображенням па­лацового паркану і підписом: «Чорний Острів / під Проскуровом / Поділля». В маєтку організовувала аматорські театральні вистави, наприклад, ставили п’єси «Давні гріхи» та «Обідаю у мами». Акторами були сусідки-аристократки та місцевий ксьондз. Афіші вистав друкували в Одесі, їх перед виступами продавала гостям маєтку Марія Пшездецька. Дохід із продажу йшов на користь бідних.
Це відбувалося в той самий час, коли у чорноострівецькому дворянському повітовому училищі викладав історію та географію Леонід Глібов (1855-1858). Славетний байкар описав свавілля жадібного та безжального до селян Кароля Пшездецького в байці «Щука», за що й позбувся роботи. Пам’ятаєте, у школі вчили:

На Щуку хтось бомагу в суд подав,
Що буцімби вона такеє виробляла,
Що у ставку ніхто життя не мав:
Того заїла в смерть,
другого обідрала.

Саме безчинні діяння батька Лаури збагатили українську мову фразеологізмами «катюзі по заслузі» та «суддями були якіїсь два Осли, одна нікчемна Шкапа та два стареньких Цапа».

КОХАННЯ ЇЇ ЖИТТЯ

Хоча Констанція уникала світського життя, в салоні сестер вона зустріла свою долю – Роже Рачинського, брата матері. Лисуватий, низенький, нервовий, він здобув блискучу освіту, але майже не знав польської мови, спілкувався французькою. Через роки, вже одруженою з ним, згадувала, що для неї, 16-річної, це було кохання з першого погляду.
Батько Роже Едвард був політиком, фундатором великої громадської бібліотеки в містечку Рогалині, патріотом. Покінчив із собою у вельми екзотичний спосіб: вибрався взимку на зале­деніле озеро і вистрілив у себе з гармати. Ширилися чутки, що 59-річний граф інсценізував свою смерть, а сам емігрував на Схід. Згідно із заповітом, на його могилі поставили незвичний пам’ятник: статую дружини Констанції у вигляді богині здоров’я Гігіеї.
Роже був старший за Конс­танцію Лахман на 14 років. Дів­чина здавалася йому приємною, але не більше. Рудоволоса і блакитноока Констанція мала гострий розум та гарне почуття гумору. Декілька років вони бачилися час від часу. Вразлива і ніжна дівчина мріяла про нього, він мріяв про інших. Почуття племінниці його дещо обтяжували, як із ними бути, він не знав. Зрештою шляхетно вирішив, що краще не губити цієї односторонньої любові. Пара тихо, без помпи одружилася 1 лютого 1862 р. в Берліні. Свідками були старша сестра Лаура Свейковська та якийсь Кастеллі. Нареченій було 28, нареченому – 42.
Позашлюбний син Роже, чорноокий Едвард Рачинський, як ми пам’ятаємо, стане головним «крашем» короткого життя Лаури Пшездецької. Йому вона присвячуватиме вірші, про нього мріятиме під час подорожей між Чорним Островом, Біаррицом, Ніццою та Парижем.

ПОДРУГА ІМПЕРАТРИЦІ

Ліза стала близькою подругою імператриці Євгенії. Її французькі монархи неодноразово запрошують на полювання в околицях Парижу. Кожного з восьми днів полювання дами, згідно з етикетом, мали тричі змінювати сукні. З’явитися в тому ж наряді двічі вважалося неввічливим. Під час самого полювання дами мали бути одягнені в зелені сукні з золотими нашивками та трикутні капелюшки. Графиня Пшездецька плаває з імператрицею на човні в Біарриці, вибирається на пікніки, грає у шаради.
Полювання влаштовували і на Поділлі: з листів знайомих родини відомо, що взимку 1866 р. Ліза підстрелила у Чорному Ост­рові вовка.
Ліза також товаришує з Евеліною Ганською, українською вдовою Бальзака, та Дельфіною Потоцькою, музою польського романтизму, уродженкою Му­рованих Курилівців на Вінниччині. Листи Пшездецької та Дельфіни Потоцької пізніше опрацював кам’янецький краєзнавець Юзеф Антоній Роллє.
Під час антицарського польського повстання 1863 р. діти Пшездецьких, Марія та Лаура, перебували в маєтку тітки Констанції в Рогаліні. Туди ж пере­їхала французька гувернантка сестричок. Часи були неспокійні, у палац часто серед ночі навідувалися жандарми. Ходили кімнатами, будили дівчаток,
шукали компромат на повстанців. Із тих часів походить най­раніше з усіх зображень нашої Лаури: фотографія з мамою та сестрою. Згідно з модою, що панувала тоді серед полячок, Ліза Пшездецька вдягнута у чор­ну сукню – так підкреслювали жалобу за повстанцями. На дів­чатах картаті сукні з кринолінами та гудзиками ручної роботи. Ори­гінал портрета – в Польському музеї швейцарського міста Рапперсвіль.
За підтримку повстанців графиня Пшездецька пережила теракт. Якось уранці їй вручили листа. Почерк був незнайомий. Коли жінка лист відкривала, він вибухнув. Ліза встигла прикрити рукою очі, але волосся її зай­нялося. Покоївка вчасно залила і лист, і голову своєї пані водою.
Коли поразка повстання бу­ла справою доконаною, родина Пшездецьких і Констанція перебралися до Італії. Рачинський невдовзі виїхав назад до Франції. Зима того року була морозною. Роже хворів, підхопив десь холеру – і помер у лютому 1864 р. Констанція до кінця життя не змогла примиритися зі смертю коханого чоловіка. Вона оспівувала його у віршах, без упину замовляла в митців картини та скульптури з його зображенням.
У грудні 1866 р. помер Леон Свейковський, чоловік Лаури-старшої. 30 січня 1868 р. вона в римській базиліці св. Петра, головному католицькому храмі світу, виходить заміж за маркіза Еммануеля Віктора де Ноайя, котрий кохав її впродовж 15 років. За переказами, він закохався, побачивши фрагмент її ніжки, коли жінка виходила з карети. Еліза Красинська, сестра гра­фа Костянтина Браницького, від котрого Лаура народила сина, писала тоді в листах: «Споді­ваюся, мадам де Ноай не буде приймати гроші та прикраси, які так охоче приймала у подару­-нок пані Свейковська. Це буде економія для багатьох людей, в наші часи це незле».
Поки прегарна вдова картинно побивалася на похороні збанкрутілого Свейковського (навіть родинне гніздечко у Шпикові він продав за борги росіянину Миколі Балашову), маркіз поспіхом шукав по всій Франції коней і меблі, які були б варті його майбутньої дружини.

ВЕСІЛЛЯ СЕСТРИ ТА НЕКРОЛОГИ

Під час перебування Пшездецьких в Італії Ліза підшукувала партію для доньки Лаури. Найбільш імовірними кандидатами на зятя були Бальдуччо Одескалкі (Balduccio Odescal­chi), син Зофії Браницької, та князь Маттео Барберіні-Ск’ярра. Тим часом старшу доньку Марію готували до шлюбу з графом Вінцентом Валевським. Перед цією подією Ліза декілька разів приїжджала до Дрездену – на перемовини з мамою наре­ченого, Теклею. Молодий граф не був заможним, але був героєм січневого повстання.
Обряд відбувся 15 серпня 1869 р. у Вісбадені, де Пшездецькі винаймали красиву віл­лу на Франкфуртерштрассе, 5. Лаура була дружкою старшої
сестри. Оскільки батько Вінцента давно помер, до вівтаря нареченого вела саме вона.
У березні 1874 р. «Газета варшавська» написала замітку, що маркіз де Ноай часто проводить вечори в родині Кароля Пшездецького, «донька якого, недавно небезпечно хвора, почувається трохи краще, але ще не одужала». Це чи не єдина згадка про ще живу юну Лауру в тогочасній пресі. Натомість після смерті дівчини у червні того ж року в курортному Торре дель Греко некрологи опублікували декілька газет. «Газета Торунська» писала: «Маркграфиня Лау­ра (де Ноай), яка відправилася наприкінці тижня до Неаполя, застала свою племінницю Лауру Пшездецьку на катафалку в Торре дель Греко. Молода, гарна та освічена дівчина зів’я­ла, як скошена квітка, в розпал життя, розвитку, надії та щастя. Вже її Чорний Острів не побачить, а тепле повітря, що пес­тить теплу блакитну затоку Партенопи, прийняло її останній подих – замість українських сухих вітрів, наповнених ароматами лісів та материнки».
27 червня 1874 р. «Кур’єр Вар­шавський» писав, що Лаура померла після довгих страждань, а «служба за спокій її душі від­будеться у костелі св. Антонія на вул.Сенаторській, дня 30-го цьо­го місяця, о годині 11, на котру присутня у Варшаві родина чекає родичів, приятелів та зна­йомих».
Поет і скульптор Теофіл Ленартович писав 24 липня 1874 р. Теклі Зморській: «Пані Еліза Пшездецька, втративши доньку, замовила її надгробок Віктору Бродзькому в Римі, а в мене – зо­браження Ісуса в саду гефсиманському, на котрому янгол має бу­ти схожим на покійну; за цю робо­ту зароблю пару сотень франків, дякую богу і за це».

ПІСЛЯ ЛАУРИ

Того ж 1874 року від тифу померла і молодша з сестер Лахман – Констанція. Лаура-старша з чоловіком, французьким пос­лом, жила то у Вашингтоні, то в Римі чи Константинополі. Помер­ла красуня 5 вересня 1892 р., коли в Парижі шаленіла холера. Похована на цвинтарі Пер-­Ла­шез.
У липні 1875 р., вже після смерті Лаури, в Парижі вийшло друком листування всесвітньо відомого письменника Проспера Меріме з анонімною дамою – «Листи до іншої незнайомки». Дамою була мати Лаури, Ліза Пшездецька. Вона при дворі імператриці Євгенії очолювала так званий Двір кохання. Сек­ретарем цієї гламурної органі­зації був Проспер Меріме. Наближені до монархів дами збиралися на Трибунал кохання, де обговорювали різні любовні історії. Всі суперечки мала роз­в’язувати власне Ліза Пшездець­ка. Вона царювала на спеціальному троні, оточена іншими учасниками Трибуналу, і навіть імператриця сиділа нижче за неї. Тож у 1865-1870 рр. Меріме писав Лізі листи. Серед їхніх героїв були Іван Тургенєв, Бісмарк і весь цвіт польської аристократії. Ліза писала письменнику, використовуючи свій папір із зображенням огорожі у Чорно­му Острові. Меріме відповів їй якось, що дуже б хотів ту огорожу перейти. Та чи бував знаменитий француз на Поділлі, достеменно невідомо. Книга з листуванням була швидко вилучена з книгарень і ніколи потім не перевидавалася.
Ліза Пшездецька з роками все більше любила Поділля, лише зимувати перебиралася в родинну віллу у французькій Ніцці. Після смерті 1883 р. чоловіка Ліза займалася справами Чорного Острова і господарювала непогано, дбаючи про підлеглих та підтримуючи гарні стосунки з сусідами. Коли 1889 р. на Поділлі була страшна посуха, яка призвела до катастрофічного врожаю, донька Лізи Марія Валевська наполягала, аби має­ток продати. Ліза відмовилася навідріз. Дійшло до судових справ між матір’ю та донькою: Марія намагалася опротестувати заповіт батька, за яким Ліза володіла Чорним Островом пожиттєво. Справа тягнулася довгі роки, аж поки Ліза не вчинила 1898 р. парадоксально: взяла і продала маєток російській графині Ігнатьєвій. Це дивним чином поклало край суперечкам мами та доньки. Письменник Генрік Сенкевич бачив обох жінок 1898 р. на концерті у Ніцці. Після короткої хвороби графи­ня померла в палаці в Чорному Острові 1900 р. На башті маєтку тоді вивісили чорний прапор. Поховали її у крипті костелу, де вже лежали чоловік та Лаура.
А Ігнатьєва віддала палац донським козакам. Уже 1902 р. має­ток стояв занедбаний та спус­тошений. Марія Валевська ма­ла шістьох дітей (синів Романа і Станіслава, доньок Ельжбету, Марію, Констанцію та Яніну). Писала в газети, у 1920-х рр. видала свої мемуари та декілька публіцистичних книжок.

Ірина ПУСТИННІКОВА.