Субота, 28 Травня 2022 р.
8 Квітня 2022

ЗБРОЯ ІСТОРИКІВ – СЛОВО І ПРАВДА!

«Робота історика дуже і дуже важка, але це ней­мовірно цікава професія. Праця історика не менш важлива, ніж військовий фах. Адже історична правда під час війни стає на вагу ядерної зброї.
Історичним словом можна вбити цілі народи, так само як історичним словом можна відродити цілі народи.

Сьогодні наша українська нація відроджується на очах. У кожного українця, українки та украї­ненятка сьогодні прокидається Дух Воїна, який живе в нашому ДНК від часів Кіммерії, Скіфії, Антії, Русі, Литви та Козаччини.
Ми переможемо і вже перемогли – бо за нами Правда та історична Справедливість! З нами Господь Бог! Слава Україні!» – з цими словами Тараса Чухліба, директора Науково-дослідного інституту козацтва імені Степана Бандери, з інтерв’ю історика для «Радіо Свобода» повністю згодна кандидатка історичних наук, професорка Хмельницького університету управління та права ім.Леоніда Юзькова Надія СТЕНЬГАЧ. Із початком повномасштабного вторгнення росії в Україну кожен із нас воює на тому фронті, який йому доступний. Сьогодні багато істориків вийшли з академічних аудиторій, щоб своїм словом підтримати дух нації, нагадати уроки історії, аби не повторювати своїх помилок та наблизити нашу Перемогу.
Надія Олександрівна – випускниця Ка­м’янець-Подільського педагогічного інсти­туту (нині К-ПНУ ім.Івана Огієнка). Закінчила аспірантуру і докторантуру цього ж вишу. Темою кандидатської дисертації стала «Діяльність уряду Ю. Хмельницького в умовах загострення суспільно-політичної си­туації в Українській козацькій
державі (1659 – поч.1663 рр.)».

Отже, поділимося думками науковиці з нашими читачами.


НЕЙТРАЛЬНИЙ СТАТУС – ПОЛІТИЧНА СМЕРТЬ

Наша перспектива – це ЄС і НАТО. Такої позиції я дотримувалась ще в 90-х, стою на ній і сьогодні. Моє пояснення, чому досі не закрили небо над Україною? Тому що керівники європейсь­ких держав і США не монархи, а виборні особи, які захищають насамперед інтереси своїх виборців (інша справа, що забувають про історичні уроки помилковості політики «умиротворення агресора»). Зізнаємося собі чесно, коли ми дивилися на жахливі фото Алеппо після його бомбардування путінськими ракетами, що ми запропонували сірійцям, окрім свого співчуття? Насправді, весь світ нам сьогодні допомагає, і маємо бути вдячні, критика лише допомагає агресору нас розз’єднати (па­м’ятаємо, що поставки лендлізу дали змогу СРСР перегрупувати сили, перемогти в Курській битві й покласти початок перелому в Другій світовій війні на свою користь). Але маємо битися самі, це наш історичний урок.
Нейтральний статус – політич­на смерть для Української державності. Географічне розта­шування України між Заходом і Сходом робить її постійним об’єктом для агресії сусідніх країн. І ніхто не дасть нам жодних гарантій власної безпеки, крім ЗСУ.
Московія вже колись вимагала в перемовинах із Туреччиною, тодішньою Османською імперією, нейтралітету для частини козацької України, і за Бахчисарайським договором 1681 року між цими країнами територія між Дністром та Південним Бугом була визнана нейтральною зоною – із забороною українцям там селитися. Тобто, по суті, ця позиція московитів санкціонувала пустелю в центрі України.
Коли ж після перемоги коаліції європейських країн під Віднем 1683 року над турецькою армією Річ Посполита повернула собі Правобережну Україну і уклала 1686 року «Вічний мир» з московією, остаточно поділивши між собою землі Війська Запорозького, то московити знову наполягли на нейтралітеті тих же українських земель.
Чим закінчився «Вічний мир» для Речі Посполитої? Фінал усім відомий: її поділом наприкінці XVIII століття між росією, Пруссією та Австрією. І та сама Правобережна Україна була тепер приєднана до росії. А Литва і Поль­ща більш як на 100 років втратили свою незалежність.
Історичні уроки потрібно па­м’ятати.
Пам’ятати недотримані Бу­да­пештські та Мінські домовле­ності.
Не бачу сенсу в перемовинах з орками, коли ті не дають вивезти замучених мешканців Маріуполя, коли під час самих перемовин продовжуються ворожі обстріли наших мирних міст і гинуть люди.
Тисячу разів був правий Біс­марк, коли казав, що домовленості з росією не варті навіть того паперу, на якому були напи­сані!
Брехливість (як і злодійство) – іманентна риса московитської ментальності, про яку наші предки-українці протягом по­передніх століть склали такі прислів’я:

– Хто не бреше і не краде, то й не москвин.
– Бреше, як москаль.
– Ти, москалю, може, й добрий чоловік, але руки твої злодійські.
– Москаль, мабуть, тоді красти перестане, коли чорт молитися Богу стане.
– Москаль тоді правду скаже, коли свиня вмиється в сажі.
– Коли москаль каже «сухо», то залізеш в болото по вуха.
– Хоч би москаль з неба – вірити йому не треба.
– Варив чорт з москалем пиво, та й солоду зрікся.
– Від чорта відхрестишся, а від москаля не відмовишся.
– Тату, в хату чорт лізе. – Дарма, дочко, аби не москаль.

І не посперечаєшся з народною мудрістю, вона віками перевірена.
Чи ще хтось вірить хоч одному слову керівництва рф?
Вірю в наші ЗСУ! Вірю в муд­рість нашої української нації! Смерть ворогам!

ПУЙЛО НЕ ПРИДУМАВ НІЧОГО НОВОГО, ЛИШЕ ВИКОРИСТОВУЄ ДОСВІД
СТАЛІНА ТА ГІТЛЕРА

Захоплених мирних мешканців з українських територій насильно перевозять до рф (точно як нацисти вивозили остарбайтерів під час Другої світової війни) і поміщають у фільтраційні табори, щоб потім розселити в російській глибинці, включно із Сахаліном. А ось такі табори, на жаль, в нашій історії вже також були.
За період нацистської окупації з території УРСР та інших окупованих територій СРСР до Німеччини було вивезено понад 6 млн радянських громадян у статусі «остарбайтерів» і війсь­ковополонених. Оскільки СРСР як тоталітарна держава, орієнтована на всебічний і всеохоплюючий контроль влади над суспільством, не могла допус­тити, щоб така кількість громадян випала з існуючої системи насамперед як робоча сила, а також розуміючи, що ті, які відмовлялися повертатися, підривають політичний престиж держави, то й було розроблено комплекс відповідних заходів із повернення репатріантів на батьківщину.
Закінчення війни принесло східним робітникам довгоочі­куване визволення від нацистського рабства, але не дало свободи й волі. На відміну від інших європейських держав, для всіх ко­лишніх радянських громадян по­вернення (репатріація) до СРСР було обов’язковим. Такі вимоги були закріплені в між­народних угодах між союзниками з антигітлерівської коаліції, Радянським Союзом, США та Великобританією, ухвалених на Кримській конференції в лютому 1945 р. Завдяки оператив­ності західних журналістів цей таємний пункт про примусову репатріацію набув широкої гласності. Радянська сторона, як зав­жди, стверджувала в засобах масової інформації, що все це «брехня» і «наклепи на радянську владу», й заявляла, що репатріанти «будуть прийняті вдома як сини Батьківщини», і навіть ті, «які під німецьким насиллям і терором вчинили дії, що суперечать інтересам СРСР». Однак прогресивно-демократичні сили на Заході не вірили в обіцянки й заяви радянського уряду. Зокрема, проти насильної репатріації українців виступив 5 липня 1945 р. Папа Римський Пій ХІІ. Його підтримало керівницт­во окупаційними силами: фельд­маршал Александер, генерали Ейзенхауер і Монтґомері.
Але ще задовго до завершення війни, в серпні 1944 р., уряд Радянського Союзу ухвалив рішення про повернення радянських громадян із Німеччини та окупованих нею країн, й розпочалася підготовка для організації прийому та розподілу репат­ріантів. Про масштаби цієї роботи свідчить табірна інфраструктура репатріації. Тільки на території Західної та Східної Європи було створено 127 фронтових перевірно-фільтраційних таборів (ПФТ) та 57 армійських збірно-пересильних пунктів (ЗПП), у яких одночасно могли перебувати близько півтора мільйона осіб. До роботи з репатріантами було залучено понад 37 тисяч ра­дянських військовослужбовців.
Безпосередньо на демаркаційній лінії союзних військ у Німеччині та Австрії для обміну репатріантами з союзниками була організована низка з де­в’яти прийомно-передавальних пунктів ППП. Другим тиловим «ешелоном» репатріації стали 35 збірно-пересильних таборів (ЗПТ), створених у прикордонній зоні СРСР, які об’єднувалися в пункти і підпорядковувалися Народному комісаріату оборони. З кінця 1944 р. почали створюватися відповідні репатріаційні органи в Україні.
Основна маса репатріантів проходила перевірку й фільтрацію у фронтових та армійських таборах або збірно-пересильних пунктах наркомату оборони і перевірно-фільтраційних пунктах НКВС, яку проводили співробітники НКВС, НКДБ і контррозвідки СМЕРШ. Після прибуття за місцем проживання репатріанти знову мали пройти перевірку в органах держбезпеки.
Про зміст бесід під час перевірки у збірних пунктах можемо довідатися також із «фільтраційних справ» (своєрідного досьє на остарбайтерів), які тривалий час знаходилися в архівах Комітету державної безпеки і становили державну таємницю, а з 1993 р. були передані до Державних обласних архівів України. Зі слів того, хто підлягав перевірці, співробітники НКВС заповнювали досить велику анкету. Особлива увага приділялася тому, коли й за яких обставин людина потрапила на територію держав, що воювали з СРСР, або окуповану Німеччиною країну. Спрямованість опитування комісіями проступала в запитаннях, які ставили репатріантові: «Чи служив в арміях країн, що воювали з СРСР, або інших військових антирадянських формуваннях?», «Коли та за яких обставин повернувся в СРСР або прибув на кордон СРСР (сам або в групі)?» і «З ким з’явився добровільно чи був затриманий, ким і коли?».
З усього цього неважко зробити висновок, що репатріантів розглядали якщо не як «зрадників Батьківщини», то принаймні як людей, що не проявили достатньої мужності й працювали на нацистів. У процесі перевірки в репатріанта забирали всі документи, які могли б підтвердити його особу або факт перебування за кордоном чи працю в Рейху: робочі картки, трудові книжки, посвідчення, листи, нерідко конфісковували й фото, радянські довоєнні паспорти, військові квитки тощо.
Натомість особі, що пройшла реєстрацію в комісії, видавалося направлення на постійне місце проживання, з позначкою «видом на жительство служить не может». Варто зазначити, що репатріанти поверталися в тоталітарну країну, де майже в усіх обласних та районних містах діяли суворі режимно-обмежувальні заходи та паспортний режим. Суть цього паспортного ре­жиму полягала в тому, що пас­порт оголошувався єдиним документом, що засвідчував особу і давав право проживати в цій місцевості. Паспорти видавалися людям, які мешкали в режим­них місцевостях до запровадження паспортного режиму, або особам, що досягли 16-річного віку. Репатріант із такою довідкою з фільтраційної комі­сії автоматично опинявся поза законом. Для того, щоб отримати паспорт (безстроковий, п’яти­річний або тимчасовий), йому потрібно було знову, після приїзду додому, йти до органів НКВС, проходити повторну перевірку та реєстрацію, що зовсім не гарантувало отримання бажаного документа.
Найчастіше репатріантові видавали тимчасове посвідчення, наявність якого змушувала цю особу проходити перевірку кожен місяць чи кожен рік. Важливо зазначити, що у воєнні та повоєнні роки наявність у громадянина паспорта, тобто дозволу на проживання в певній міс­цевості, була тісно пов’язана з пропискою та видачею продуктових карток, а від належності місцевості до І чи II категорій режимності безпосередньо залежали розміри забезпечення населення продуктовими та промисловими товарами (і не тільки в зазначений період). У разі відсутності дозволу на проживання в певній режимній місцевості (переважно великих міс­тах), особу впродовж 24 годин виселяли, або вона несла кримінальну відповідальність за порушення паспортного режиму.
Для багатьох репатріантів, які мешкали в Києві, неперебор­ною перепоною на шляху додому став пункт у постанові РНК СРСР №30-12с від 6 січня 1945 р. «Про організацію прийому громадян, звільнених Червоною армією та військами союзних держав», який забороняв репатріантам повертатися до Москви, Ленінграда та Києва. Контроль за виконанням цих рішень покладався на центральні та місцеві органи влади, НКВС та згадані вже органи репатріації.
Принижень, знущань і навіть згвалтувань зазнало й чимало «остарбайтерів»-жінок під час проходження спецперевірок у фільтраційних таборах НКО, а особливо – в таборах НКВС. Їх звинувачували у «зраді», «спів­праці» та непристойних гріхах, а особливо переслідували тих жінок, в яких народилися діти під час перебування в Німеччині. За різними даними, понад 300 тис. «остарбайтерів» (чоловіків і жінок) було звинувачено у «зраді», «співпраці з окупантами» й відправлено в концтабори та на заслання у віддалені райони СРСР.
Таким чином, попри декла­ровані радянською державою права і свободи репатріантів, у реальному житті політичний ста­тус людини, що поверталася до СРСР із-за кордону, фактично мало чим відрізнявся від ста­тусу кримінального злочинця – ті ж самі бесіди з працівниками НКВС, НКДБ, заведення спе­ціальної «справи», обов’язкова реєстрація в міліції, заборона проживання в столичних містах.
Репатріанти розглядалися ке­рівництвом Радянського Союзу в першу чергу як вкрай необхідні державі робочі руки, тому для 40% колишніх остарбайтерів та військовополонених повернення до СРСР зовсім не означало повернення у рідний дім. Переважно під час фільтраційної перевірки здорових чоловіків од­разу ж мобілізували до армії, а багатьох жінок залучали без будь-якої оплати до демонтажу й вивезення з Німеччини обладнання й матеріалів, що відправлялися за репарацією до Радянського Союзу. Використання праці репатріантів відбувалося на всьому шляху їх слідування додому – в господарствах війсь­кових частин, на території пересильних таборів і пунктів, шляхом примусової мобілізації на відбудову вітчизняних підприємств.
Ми вже неодноразово казали, що пуйло не придумав нічого нового, лише використовує досвід сталіна та гітлера. Ось кого насправді потрібно «денацифікувати». Рашистська імперія зла має однозначно вмерти.

Все буде Україна!