Середа, 25 Травня 2022 р.
15 Квітня 2022

АРХІТЕКТУРА ЯК ПРОПАГАНДА «РУССКОГО МИРА»

Із 1983 р. щороку 18 квітня світ відзначає Міжнародний день пам’яток і визначних місць. Ініціаторкою такого свята була Міжнародна рада з питань охорони пам’ятників і визнач­них місць (ІКОМОС). Рішення про відзначення дати було прийнято Генеральною Асамблеєю ЮНЕСКО 1983 року. Украї­на теж у середині квітня роками згадувала свої вічно недофінансовані архітектурні шедеври. Та цьогоріч ця подія матиме по всій країні зовсім іншу риторику. Наше суспільство нарешті доросло до люстрації списків наших пам’яток і визначних місць.

Георгіївська церкваІ ця люстрація чудово вписується у всеукраїнський тренд із перейменування вулиць, названих на честь російських діячів. Тисячі вулиць Пушкіна та Лєрмонтова, сотні – на честь Толстого чи Достоєвського, і ніхто з цих чужих класиків ніколи не був ні в Кам’янці, ні в Дунаївцях чи Хотині. Дерусифікація нашого громадського простору була на часі вже давно. Але українці – народ толерантний, часом занадто терплячий. І ми мовчали на догоду тим, у кого в головах ще зі шкільних часів було втрамбовано тези про «велич російської культури», «світоча російської поезії», «старшого брата» та іншу шовіністичну маячню.
Покинули свої постаменти бюсти Пушкіна в Тернополі, Ужгороді та Мукачевому. З’явилася нарешті публічна дискусія про те, чому в центрі Одеси все ще стоїть монументальна скульптура сатрапки Катерини ІІ. На Поділлі більшість пам’ятників кадаврам із СРСР були демонтовані під час «ленінопаду» в 2014-2015 рр. Та доскіпливо поглянути на списки пам’яток усе ж варто і подолянам. Багато споруд у цих списках є пам’ятками історії – історії нашої окупації. А значаться як українська архітектурна спадщина. Чи справедливо?
З уроків історії ми пам’ятаємо, що Кам’янець з околицями 1795 р. дістався Російській імперії – внаслідок другого поділу Речі Посполитої. В перші десятиліття ХІХ ст. нова влада ще не знала, наскільки могутньою про­пагандою «русского мира» є архітектура. Сотні подільських греко-католицьких храмів насильно переводили в православ’я, але зовнішній їхній вигляд не чіпали. То були типові для наших теренів церкви. Дерев’яні були переважно тридільні, опоясані опасаннями по пери­метру. Це опасання – гуманний прояв турботи про вірян, кот­рих біля церкви застала негода: під ними можна було укритися від дощу чи снігопаду. Яскраві приклади – Хрестовоздвиженський храм на Карвасарах чи старовинна церква в Залуччі. Муровані храми часто мали три конхи в районі вівтаря і зовні нагадували храми сусідньої Буковини. Такою є Петропавлівська церква на вул.Татарській.
Та невдовзі ситуація змінилася. Не лише на Поділлі – на всіх теренах, які були приєднані до Росії. Будувати в традиційних для українців формах було суворо заборонено. Подільська архітектурна школа, волинська, бес­сарабська – все було нівельовано заради так званого «російського стилю», який запанував із другої третини ХІХ ст. На жаль, він дотепер не здає позицій – варто поглянути на недавно зведену православну церкву на вул.Тонкочеєва (селище цемзаводу) чи старообрядницьку церкву на Нігинському шосе.
Досі немає чіткого терміну для храмів у цьому стилі. «Муравйовки», єпархіалки, синодалки… Останні варіанти з’я­вилися тому, що проєкти таких храмів затверджувалися Синодом та єпархіальним начальством у царській Росії. Часом вживають термін «історизм». Тільки чия це була історія?
Покровська церкваХрамів у цих формах так багато, що більшість сприймає ці церкви як питомо наші. Вся Волинь у таких дерев’яних і синеньких. Поділля. Полісся. Полтавщина. Всюди вони. За останні 30 років навіть на Закарпатті набудували багато що «під Кіжі» і а-ля Новгород, тоді як власна архітектурна традиція забута й відкинута. Російський стиль підживлювався давніми церквами Пскова, Суздаля та Москви. В Росії він тішить око, бо є продовженням місцевої традиційної архітектури. А в нас?
Стандартизовані храми вінегретом всотали в себе щось від Візантії, щось – від російського класицизму, щось – від давньоруської архітектури. У цій мішанині не було шансів лише в українських елементів. Імперія розуміла: візуальне – важливе, воно формує світогляд. Коли в Калуші церкви такі ж, як у Калузі, значить – одна земля і один народ.
Росія не була піонером уніфікації сакрального зодчества. В Австрійській імперії з кінця XVIII ст. створювалися Musterkirchen – урядові церкви, дешеві в будівництві, позбавлені зовнішнього декору. Зразок такого храму – костел Діви Марії в селі Настасів Тернопільського району. На відміну від Австрії часів імператора Франца ІІ і її дистильованих, далеких від відсилок до національної архітектури проєктів, синодальні церкви мали серйозне ідеологічне навантаження і через архітектуру узаконювали захоплення Росією чужих територій.
Навала нового стилю не давала шансів навіть храмам, які вже існували. Коли наставав час капітального ремонту, його робили в «єпархіальному стилі».
Нові ж церкви будували за типовими або зразковими проєктами. У типових були докладні креслення та обрахунки. Вказано, де і скільки має бути дощок, цвяхів, вікон – повторюй і отримуй чергову споруду з конвеєра. Типові «синодалки» – храми в Калині, Блищанівці, Пудлівцях. За типовими проєктами будувалися Покровська церква на Руських фільварках чи Успенська церк­ва в Гринчуку, Успенська церква у Чорнокозинцях.
Зразковий проєкт дозволяв архітекторам певну творчість, але теж у рамках стилю, запропонованого метрополією. Так, на початку ХХ ст. звели не одну дешеву і простору військову церкву за розробленим у Головному штабі царської армії 1900 р. зразковим проєктом п’ятиверхої церкви з шатровою дзвіницею. Серед популярних зразкових храмів був неовізантійський Володимирський собор у севастопольському Херсонесі авторства Давида Грімма (1858). За його проєкт Грімм отримав звання професора. За цим зразком були зведені храми в Каунасі, Ризі, Коломні, Києві (не зберігся), Нарві, Вільнюсі, Новочеркаську, Астрахані, Тбілісі й Кам’янці-Подільському. Ми знаємо його як храм Олександра Невського. Імперія стверджувала свою силу за допомогою архітектури, проростаючи в нових землях святинями в російському стилі.

ІМПЕРСЬКЕ В ДЕТАЛЯХ

с.Слобідка-РахнівськаСпробуємо виокремити характерні особливості цього стилю і порівняти з нашою архітектурною традицією:
ШАТРОВІ ВЕРХИ (особливо у дзвіниць). Висока піраміда без кроков, тобто балок, які тримають дах. У російській архітектурі з’являється в XVI ст. (перший такий храм збудовано італійським зодчим у Коломенському 1532 р.). У таких нехарактерних для питомої подільської архітектури формах зведено нову дерев’яну церкву Різдва Христового у центрі Чемерівців. Із прикладів давніших – Георгіївська церква на Польських фільварках – відразу шість шатер (дзвіниця і п’ять церковних верхів).
А ЯК У НАС? Карпатські дерев’яні святині мають шатрові перекриття з одним або декількома заломами, які членують храм по горизонталі. Такі дахи допомагали позбавлятися від зайвої вологи під час снігопадів і дощів. В інших частинах України, і на Поділлі теж, шатрових дахів не було.
ФІГУРНИЙ РІЗЬБЛЕНИЙ ДЕКОР (узороччя). Серед тисяч дерев’яних храмів у єпархіальному стилі XIX – початку XX ст. трапляються й майстерно зроб­лені церкви (наприклад, Михайлівська церква в Романківцях Чернівецької області). Можна сказати, що хороша архітектура залишається хорошою архітектурою навіть за межами свого звичного ареалу. Але не у випадку, коли чужа, хай і якісна, повністю витісняє власну культуру, знищує її.
А ЯК У НАС? Для української дерев’яної архітектури не характерний пишний декор. Муровані храми епохи бароко в Украї­ні прикрашені різьбленим декором, але він дуже відрізняється від російського узороччя.
«ЗОЛОТІ» КУПОЛИ. Від цієї біди потерпають тисячі українських споруд. На супутникових знімках, зроблених у сонячні дні, наші сільські храми виглядають спалахами супернових зірок. Так ріже очі «золотий» нітрид титану на куполах. Дерев’яні церкви і так часто гниють під бляшаними обладунками, які перетворили пам’ятки на набори каструль (варто лише поглянути, як познущалися бляхарі з церкви у Вихватнівцях). До бляшаних стін додалася і какофонія з кольорового «булату» – жовтого, зеленого, синього. Дика мода з’явилася завдяки новій і деше­вій технології (нітриду титану). Те, що такі верхи капарять вигляд церков, здешевлюють його, парафіян не обходить. Їм той булат виглядає багатшим, ніж автентичне і дорожче покриття – гонт або мідь.
ФранцисканиТрадиційно в православ’ї куполи із сусальним золотом мали лише найважливіші храми, скажімо, Свята Софія в Константинополі, на спорудження котрої пішло три річні доходи Римської імперії. Саме з Візантії ця традиція прийшла в Київську Русь. Жодна інша гілка християнства не золотить верхи своїх храмів.
Свого часу в цьому був практичний сенс: покрівельне залізо псувалося, а під шаром позолоти, перемішаної із ртуттю, дах міг простояти без ремонту з сотню років. За традицією РПЦ, раніше золотили верхи церков, які присвячені Христу; на храмах на честь Богородиці робили сині дахи з зірками; на Троїцьких – зелені або сріблясті; на монастирських – чорні. Сьогодні ж від схожих на фольгу куполів страждають храми і греко-католиків, і ПЦУ, присвячені хоч святим, хоч Діві Марії.
А ЯК У НАС? Як і у випадку із зовнішнім декором храмів, позолота не була характерною для більшості святинь, крім декількох найбільш значимих, та й ті золотили в міру – лише центральний купол. Дерев’яні храми не золотили ніколи.
ХРЕСТИ. Навіть головний християнський символ сьогодні піддався російському впливу. Навколо стало забагато так званих «московських» хрестів: восьмикінцевих із косою поперечиною внизу. Глобалізація та уніфікація дійшли і сюди: якщо раніше хрести замовляли під конкретний храм ковалям, то нині купують уже готові в інтернет-крамницях.
А ЯК У НАС? Традиційно хрест на куполі української церк­ви опирався на півмісяць і не мав косої поперечини. Кожен хрест був маленьким шедевром і відрізнявся від інших.
КУПОЛИ-«ЦИБУЛИНИ». Куполи-«цибулини», неначе трохи приплюснуті, – явище дуже російське. Це поєднання мусульманських впливів із константинопольською традицією. «Цибулини» найчастіше є ширшими за стіни і, як правило, не мають граней. В інтер’єрі куполи-«цибулини» жодної ролі не відіграють, бо закриті пласкими перекриттями. Один із найдивніших прикладів церковних «цибулинок» – у церкви в селі Слобідка-Рахнівська. Один із найганебніших – дешева «цибулина» на яскраво-синьому, антиісторичному даху, яку, попри протести НІАЗу, було вліплено на дах колишнього францисканського костелу. Там давно засіло єпархіальне керівництво РПЦвУ, і статус пам’ятки архітектури не став на заваді, коли паскудили один із небагатьох на Поділлі зразків справжньої готики. Антиукраїнські куполи – в нових храмів у Грушці та Колибаївці.
с.ЗалуччяА ЯК У НАС? Для найдавніших храмів Київської Русі були характерні візантійські куполи-півсфери, не ширші за барабан, на котрий вони були поставлені. Для пізнішої української архітектури характерні грушоподібні верхи, часто з декількома заломами-перетяжками. Наші верхи світлові (не перекриті) та є невід’ємною частиною інтер’єру.
ВИСОТА БАРАБАНІВ. «Барабанами» або «шиєю» називають частину церкви, яка тримає купол. У деяких храмах, зведених за зразком Троїцького собору з російської Троїце-Сергієвої лаври, барабани видовжуються так, що мимоволі згадуєш про жирафів. Приклад із нашого району? Цвинтарна каплиця в Слобідці-Рихтівській (1896).
А ЯК У НАС? Барабани українських храмів завжди співмірні з куполом та самим храмом, і в них проникає світло, вони не «глухі».
КОКОШНИКИ. Ні, не ті, що на головах у дівчат із російських фольклорних колективів. Архітектурні. Але так, за формою схожі. Так називають напівкруг­лий або кілеподібний декор стін і барабанів, котрим російські храми почали прикрашати з XVI ст. На Кам’янеччині їх можна побачити, наприклад, у Троїцької церкви в Карачківцях (1853).
А ЯК У НАС? Ніяк. Цей елемент не характерний для української сакральної архітектури.
Після успішної декомунізації й отримання Томосу були сподівання, що настав час і для повернення до України в архітектурі. До порятунку дерев’яних храмів від незграбної бляхи, до появи проєктів нових храмів, які б базувалися на власних традиціях, а не картинках із перекидного календаря «Монастыри России» за 1994 рік. Не так сталося, як гадалося. Чи настане той час після війни?

Ірина ПУСТИННІКОВА.