ПРОДОВЖУЄМО ЗГАДУВАТИ УРОКИ ІСТОРІЇ

У «Подолянині» від 8 квітня ц.р. ми почали ознайомлювати наших читачів із публікаціями історика Надії СТЕНЬГАЧ, яка з початком повномасштабного наступу рф на Украї­ну почала в своїх роботах проводити історичні паралелі між минулим і сьогоденням. Отже, продовжуємо знайомство з думками науковиці.

У БУЧІ – ЯК У БАТУРИНІ 300 РОКІВ ТОМУ

Страшні факти звірств мос­ковитів над мирними людьми в Бучі, Гостомелі, Бородянці, інших містах України знову на­штовхнули мене на історичні паралелі.
300 років тому Європа вже жахалася подіями Батуринсь­кої різні, коли українці були по­карані за прагнення жити без москви.
Дізнавшись про перехід Мазепи на шведський бік, цар Петро І дає наказ генералу Меншикову знищити гетьманську столицю Батурин. Скориставшись зрадою прилуцького полковника Івана Носа, який вказав на таємний хід, 2 листопада 1708 р. московити, незважаючи на запеклий супротив гарнізону, ввір­валися в місто і порівняли його із землею.
Захопивши Батурин, московити вчинили наругу над мешканцями міста, яким рубали та розтрощували голови, гвалтували жінок, катували всіх: немовлят, жінок і старих.
Коли гетьман Мазепа 7 лис­топада 1708 р. побачив наслідки московського погрому Батури­на, «це видовище вразило його в саме серце»:
«…ревно плакал по Батурину Ма­зепа, спостерігаючи, скільки крові людської в місті й передмісті було полно калюжами».
Меншиков, за словами шведського історика Фрікселя, автора «Історії життя Карла XII», наказав розіп’яти трупи козаків на плотах і пустити по річці Сейм, щоб населення Гетьманщини побачило долю, яка спіткала Батурин.
За різними оцінками загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців.
Тогочасні газети так описували події в Батурині – «Страшна різанина», «Вся Україна в крові», «Жінки і діти на вістріях шабель». Iз такими назвами виходили про­відні газети Франції – «Gazette de France», «Paris Gazette», «Lettres Historique», «Mercure historique», «La Clef du Cabinet». Вони писали, що «страшний цар жадібний до крові в Україні… Всі мешканці Батурина, незважаючи на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів»; «Вся Україна купається в крові. Меншиков показує жахи московського варварства».
Після спалення Батурина у великих та малих містах, що зай­няла російська армія, вивішували царські укази до українського народу, а поруч виставляли голови полонених із гетьманської столиці, наколоті на па­лю. Залякані містяни не мали вибору і писали чолобитні царю про своє послушенство.
Проте не всі українці скорилися. Частина запорожців на чолі з Костем Гордієнком приєдналися до Мазепи, і у відповідь Петро I наказує зруйнувати Запорозьку Січ.
У царському указі пояснювалося: «Віддавна відомо про постійні свавілля й непослух мінливих і непокірних запорожців. Як бунтівники й непослушники, вони підлягають знищенню і заслужили страти».
Запорожці чинили відчайдушний опір, і московити змінили тактику: заслали запроданця Гната Галагана для перемовин (був полковником при Мазепі, а потім заприсягнув на вірність російському цареві).
Гадаючи, що це «свої», запорожці впустили Галагана до Січі. Разом із ним вдерлися і росіяни. Галаган закликав козаків здатися, але коли це не подіяло, полковник-відступник заприсягнув, що запорожці отримають помилування. Клятва подіяла. Січове товариство, повіривши, склало зброю, а росіяни кинулися на них і зі звірячою люттю вчинили там страшну різанину.
Вбитих було повішано на плотах та відпущено вниз за течією на страх іншим. Московські вій­ська забрали 40 гармат, 12 гаківниць, 62 рушниці, 13 прапорів і всі інші військові знаряддя. Наостанок вони зруйнували укріп­лення й спалили курені. Чортомлицька Січ перестала існувати.
Як згадує вцілілий у цьому побоїщі козак Стефаненко: «Товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали та інші тиранські смерті задавали, яких і в поганстві за давніх мучників не водилось – мертвих із трун багатьох не тільки з товариства, але з ченців відкопували, голови їм віднімали, і шкури здирали».
Небагатьом запорожцям вдалося врятуватися від погрому і податися на південь, в землі, підвладні турецькому султану, де вони пізніше заснували Олеш­ківську Січ.
Ті далекі трагічні події боротьби українців за свою свободу свідчать, що російський агресор за останні століття анітрохи не змінився. У своїй люті до прагнення українців жити окремо, вільно. І за це готовий знищити українську націю. Всі гасла зводяться тепер до одного: «деукраїнізації». І ми тепер знаємо, який страшний ворог перед нами. Примирення вже неможливе. Тільки наша перемога!

ПРІРВА МІЖ СВІТАМИ. І СВІТОГЛЯДОМ

Якщо в будь-якого європей­ця запитати, хто він за національністю, отримаємо відповідь: «Українець, поляк, чех, анг­лієць» тощо… І лише єдиний народ каже про себе – «русский», тобто, не іменник, суб’єкт, а лише прикметник, об’єкт, який належить державі. Це не окрема особистість, яка має право на власну думку, а лише частка сірої біомаси, яка живе пропагандистською ідеологією свого керівництва. Відсутнє громадянське суспільство в рф пояснюється відсутністю самих громадян. Є мешканці певної території, є слухняні виконавці, кожен крок яких контролює держава.
І причина цього явища обумовлена історично і криється в традиціях державного розвитку росії як східної деспотії тоталітарного режиму.
Отже, порівняємо Англію, Україну та московію в XVII ст. Столітті, яке сформувало сучасне обличчя цих країн.
Англія – Буржуазна революція 1640-1660 рр. змела всі феодальні пе­режитки, і селянство перетворилося на фермерство – дрібних власників чи орендарів землі. Приватна власність оголошується непорушною (Бредська декларація 1660 р.).
– Кожен заарештований чи його родичі мають право вимагати в судді надати документ, згідно з яким здійснено арешт (Habeas Сorpus akt 1679 р.).
– Проголошується презумпція невинуватості («Білль про права» 1689 р.).
– Лише парламент може приймати закони, і при обговоренні законопроєктів встановлюється свобода дискусій («Білль про права» 1689 р.).
– Щоб уникнути зловживань із боку виконавчої влади, судова влада відділена від виконавчої, а монарх суттєво обмежується у своїх повноваженнях – його укази вважаються дійсними лише після підпису відповідними міністрами («Акт про престолона­слідування» 1701 р.).
Україна – У ході Національної рево­люції гетьман Богдан Хмельницький ліквідував велике і середнє феодальне землево­лодіння, кріпацтво та панщину. Селяни могли займати стільки землі, скільки могли обробити («займанщина»), і сплачували за неї податки на користь держави. Представник будь-якого стану отримував право вступити до козацької верстви – це ознака від­критого буржуазного сус­пільства, бо у феодальному перехід з одного стану до іншого був майже неможливий. Козацьке господарство набуває фермерських рис із використанням найманої праці. Гетьман засновує мануфактури – перші капіталістичні підприємства.
– Діяв орган «прямої демократії» – Генеральна рада, збори всього козацького війська, і лише ця рада могла обирати гетьмана, уряд – вирішувати питання війни чи миру; всі інші органи влади – генеральні, полкові й сотенні – були виборними і звітували про свою діяльність перед виборцями.
– Міста продовжували жити за Магдебурзьким правом і зберігали міське самоврядування.
– Залишався чинним Литовський статут 1588 року, який надавав підзахисному право на адвоката.
Московія – Проголошувалося «кабальне холопство»: селяни втрачали юридичну і особисту свободу «на віки вічні», а це означало, що не тільки вони, але й їхні діти ставали кріпосними людьми («Соборне Уложення» 1649 р.).
– Ліквідовані «білі слободи» – вільні поселення містян, тобто до землі прикріплювалися не тільки селяни, а й мешканці міст («Соборне Уложення» 1649 р.).
– Суспільство розрізнялося не правами його учасників, а повинностями на дві категорії: служилих – військових та адмі­ністраторів, та тяглових – селян і містян.
– 1653 року востаннє було скликано Земський собор – станово-представницьку установу, після чого в московії остаточно утвердилося самодержавство.
– 1655 року створено Таємний приказ, прообраз чк і нквс, основним завданням якого була боротьба з крамолою, тобто зло­чинами проти царя та його «чес­ті». За критику царської особи відрізали язик і зсилали до Сибіру на каторгу, і це було ще легким покаранням (ось і виросло покоління «без’язиких»). До­статньо було не встати і не зняти шапки при згадуванні царського імені, як заводилася «государева справа».
– У кримінальній справі було достатньо свідчень 3-4 «добрих людей», щоб особу без всяких доказів визнали винною у злочині («Судебник» 1550 р.).
Тепер ви розумієте, яка глибока прірва між цивілізованим європейським світом (а українці, безумовно, – європейська нація зі своїми демократичними традиціями) та азійсько-феодальною (досі!) московією?

ПРО ВИТОКИ МОСКОВСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ

Озивається демократ Герцен (1850 р.): «Дай Боже, щоб москвини взяли Париж. Пора вже скінчити ту дурну Європу». За ним – анархіст Бакунін (1860 р.): «Московський народ створить нову культуру, навіть нову віру, нові закони і нове життя в усьому світі».
Федір Достоєвський, пророкуючи неминучість зіткнення Московщини з Європою, писав 1877 року: «Буде жахливий, великий бій, багато крові людської проллється. Сучасна Європа – це суцільний цвинтар. Німеччина? Мертвий народ без майбутнього. Франція? Вона сама себе знищить, і нема за чим шкодувати. Величезне повстання бідноти скоро вибухне в Європі. І обов’язок Московщини – врятувати Європу московською силою і московськими ідеями. Московський мужичок, легендарний Микула Селянинович зоре європейський цвинтар і засіє його новим московським насінням. Моск­ва ще не стала ІІІ Римом, але настане час і на це, бо ж світ не може існувати без Риму… А єдиний у всьому світі народ, що має оновити і врятувати світ і якому єдиному дано ключі життя і нової віри, – це народ-богоносець московський».
І продовжує в іншому місці: «Кожний великий народ вірить, мусить вірити, коли хоче бути великим, що лише він має правдиву ідею, як рятувати людство. Він мусить вірити у своє призначення вести інші народи до остаточної мети людства. Таким народом, безперечно, є народ московський, бо ж усі його думки простують до світового об’єднання. Московська ідея готує всьому світові оновлення. Та щоб таке сталося, треба, щоб політична вищість московського народу над усім слов’янським світом стала незаперечним фактом».
Вся історія московської держави – це історія загарбницьких війн.
Доктрина «Москва – ІІІ Рим» привела маленьке Суздальське князівство до імперії.
Агресивна зовнішня політи­ка бере свої початки за правління московського князя Івана III (1462-1505), який розпочав «збирання» навколо москви колишніх земель Київської Русі. 1478 року він приєднує Новгород, для чого втопив у крові його мешканців, знищив усі ознаки міського самоврядування. Далі були приєднані інші міста. А 1492 року в листі до литовського князя Олександра він вимагає «повернути» йому чернігово-сіверські та смоленські землі, вперше підписуючись як «государь всєя Русі».
Що дало підстави для такої політики?
Після смерті першої дружини Іван III 1472 р. одружується вдруге на племінниці останнього візантійського імператора Зої Палеолог (перехрещена у москві як Софія). І було проголошено на весь світ (а, по суті, Європа тоді вперше почула про існування такої держави – московії), що цей шлюб зробив Івана ІІІ спадкоємцем прав візантійських імператорів, а православна московська держава – після завоювання Візантії турками – стала вождем і основою всього православного світу і всього слов’янства. Міф «Москва – ІІІ Рим» був остаточно оформлений псковським ченцем Філофеєм 1524 року. Тоді ж московія краде візантійський герб – двоголового орла (як пізніше «запозичить» барви свого стяга в Голландії).
Але ж турки заволоділи Царгородом ще 1453 року. І Візантія вже не існувала 19 років перед шлюбом Софії, а Палеологи жили в Римі. Фактично імператорські права Палеологів не означали нічого. Навіть теоретично Софія не мала найменших спадкових династичних прав, бо їх успадкував брат останнього імператора Костянтина Палеолога – Фома Палеолог.
Проте московські дяки запо­взято взялися за фальсифікацію історичних фактів.
Щоб довести право москви на спадок Риму, треба було довес­ти спорідненість московських князів з імператорами 1-го чи 2-го Риму. Почали з виведення родоводу московських князів від Рюриковичів.
Десь близько 1498 року моск­вини написали «Сказание о бармах Мономаховых». Воно опо­відає, що візантійський імператор Костянтин Мономах передав королівські клейноди, в тому числі й «шапку Мономаха» (корону) Київському великому князю Володимирові Мономахові.
У пізніших московських списках того «сказания» дописано: «…не просто рєши такового дарованию и не от человек, но по Божиим не­изреченым судьбам, претворяще и преводяще славу гречскаго царст­ва на росыйского царя».
У цій байці – жодного слова правди. У візантійських, київських, римських та інших (крім московських) архівах, літописах, переказах немає й натяку на передачу Візантією будь-яких клейнодів будь-кому поза Візантією. А в московських архівах є лист ніби від Царгородського патріарха, що повідомляє, ніби імператори Василій і Костянтин послали клейноди київському Володимирові. В тому листі ім’я Василій виправ­лено «навасилевс», що грецькою означає «імператор». Це слово «василевс» стоїть перед іменем Костянтин, отже, означає «ім­ператор Костянтин». Крім того, вишкрябане місце на імені «Володимир» і написано «Мономах».
У всіх немосковських пи­семних пам’ятках немає жод­ної згад­ки, що Володимир, син Всеволода, мав титул «Мономах». Це вже москвити дали аж у XVI ст. титул «Мономах», щоб під­перти свою вигадку про «Москву – ІІІ Рим». Навіщо це робилося? Московити хотіли на­дати ті клейноди саме Володимирові Мономахові тому, що мали його (а не Володимира Свя­того) за засновника Суздальського роду Рюриковичів. А крім того, його батько Всеволод одру­жився з візантійською царівною Мономахівною.
Про «шапку Мономаха» – жодних писемних пам’яток, крім мос­ковських. Та й московські не згадують про неї аж до часів Івана IV. Більшість дослідників-­не­мос­ковитів вважають ту «шапку Мономаха» за татарський виріб.
Цю білими нитками шиту побрехеньку московщина зроби­ла державним документом, що має довести її право на спадок Києва і ІІ Риму – Царгороду. Московити записали її до «Степенной Книги» і внесли до коронаційної церковної відправи. Навіть намалювали в московському Успенському соборі образ пе­редачі царських клейнодів візантійським імператором Костянтином київському Володи­мирові Мономахові. І тут збрехали: поставили 988 рік, тобто час Володимира Святого, а не Володимира Мономаха. У тому соборі коронувалися всі москов­ські царі. Отже, кожному пригадувалося, що він має здобути спадок Візантії – здійснити московську національну доктрину «Москва – ІІІ Рим».
Але московські дяки навіть не здогадувалися, що Костянтин Мономах був лише принцом-­консортом імператриці Зої, з яким вона взяла третій (!) за своє життя шлюб у віці 63 роки. І Всеволода Ярославовича од­ружили з донькою Костянтина від попереднього шлюбу. А сам Костянтин помер 1055 року, коли Володимиру Всеволодовичу було лише 2 роки. Яку шапку він міг прислати дитині?
Але ця абсолютно вигадана, без жодного історичного та юри­дичного підгрунтя національна доктрина «Москва – ІІІ Рим» формує імперську ідею загарбництва як альфу і омегу всього мос­ковського життя. Загарбництво стало найвищим, всепожираючим богом кожного московита, вся московська нація приносила тому богові в жертву все: матеріальні й духовні багатства, що їх мали чи вкрали у сусідів, весь свій час, всі свої та підбитих народів кров і піт.
Московщина завжди витрачала на армію – безпосередньо і непрямо – понад 75% державних прибутків. Метою московської шкільної та позашкільної освіти було і залишається виховання бездумного, некритичного, слух­няного, запеклого «солдата», що готовий щомиті «бить врагов матушки Расеи»: монархічної чи соціалістичної. Бо «москва всему свету глава». Заради цього дозволене будь-яке звірство. Це і є зміст життєвої філософії московської нації.

Надія СТЕНЬГАЧ,
кандидатка історичних наук, професорка
Хмельницького університету управління та права ім.Леоніда Юзькова.