ЯК КАМ’ЯНЕЦЬ ПОСТАВАВ ІЗ ПОПЕЛУ

Війна – синонім зла і горя. Новини про Маріуполь, Харків, Волноваху чи Ізюм жахають нас уже понад місяць. Багато хто задумується: як довго наша країна буде відновлюватися з руїн після перемоги? Загадувати не будемо, але давайте зазирнемо в минуле і поглянемо, як відроджувалося наше місто після турецької окупації 1672-1699 рр.

МІСТО-РУЇНА

Турки залишили столицю Поділля роз­грабованою, зруйнованою та вбогою.
У перші роки XVIII ст. наше місто виглядало не надто привабливо. Неймовірний масив руйнувань турками Кам’янця зафіксований у протоколі комісії, завданням котрої було проінспектувати стан міс­та 1700 р.
Більшість міських будинків були зруйновані. Серед кам’яних розвалин містяни зводили тимчасові довгі дерев’яні споруди, схожі на бараки. Навіть ринкові площі, де колись стояли найгарніші з кам’яниць, після турків були забудовані вузькими дерев’яними будинками з верандами. Більш-менш вціліли лише Ратуша (опис 1700 р. називає її занедбаною, але в задовільному стані), будинок кам’янецького старости неподалік від Миколаївського домініканського костелу і декілька шляхетських палациків.
Відбудовувати подільську столицю мали всі – від посполитих до можновладців. Вище духівництво та польська магнатерія в першій половині XVIII ст. будували в місті власним коштом нові храми й житлові будинки. Місцевим будівни­чим ініціативам усіляко сприяли подільські магнати, кам’янецькі каштеляни та старости. А тих останніх у XVIII ст. було чимало: Гумецькі, Стадницькі, Тарли, Потоцькі, Чарторийські. Так не без вкрай щедрих пожертв старости теребовлянського Михала Франтішека Потоцького були зведені два католицькі храми в середмісті Кам’янця. Це були найпоказ­ніші з усіх тодішніх святинь (кармелітський костел) і найбільш скромна (зве­дений у 1720-х рр. костел св.Михайла мо­настиря сестер-домініканок – в останні роки триває його відновлення після пожежі).
Заможні користувалися послугами архітекторів, люди небагаті наймали простих ремісників. Міська влада загалом старалася слідкувати, щоб у середмісті Кам’янця дотримувалися будівельних норм.
Люди, які хотіли поселитися в місті, звер­талися до влади з проханням надати їм порожню ділянку під забудову.
Документи зберегли таке прохання від кравця Стефана Шимоновича, датоване 1725 р. За отриману ділянку при вул.Зар­ванській він мав заплатити 30 злотих. Цю суму мав виплатити протягом трьох років. Ще за п’ять років із таким же проханням звернулися Ян та Еудокція Осиповичі. За призначену ділянку понад Смотричем заплатили 40 злотих. Часом такі обо­рудки місто дозволяло з певними обмеженнями: 1738 р. Андрію Чичельницькому та його дружині Розалії місто продало ділянку при вулиці Довгій за 25 злотих. Але поставило умову: не відпродувати власність представникам іншого стану. До 1730-х рр. за отримані ділянки містяни могли сплачувати до міської скарбниці протягом трьох років. Але робили це так недбало, а бюджет був у таких дірках, що з 1735 р. влада постановила платити за куплені ділянки відразу на місці.
Місто було настільки зруйноване, що деякі сакральні будівлі та кам’яниці середмістя фактично відбудовувалися з нуля. Крім забудови Польського і Вірменського ринків та двох центральних вулиць, що вели на ці майдани, інші вулички Кам’янця були забудовані будинками, які практично нічим не відрізнялися від скромних сільських хат. А мешканці таких хатин, як і селяни, займалися вирощуванням городини й сільським господарством, даремно, що були міськими жителями.

Є ІНЖЕНЕРИ, Є І КАМІНЬ

Вагомим фактором досить швидкої відбудови міста було й те, що в Кам’янці квартирував корпус військових інженерів (старше покоління, напевно, на цих словах зітхнуло із жалем за нашим військово-інженерним училищем). Із цього корпусу вийшло чимало здібних і високоосвічених архітекторів та інженерів – вони були спеціалістами як у військовому, так і цивільному будівництві. Зрештою, це була своєрідна кам’янецька традиція: принаймні четверо з комендантів нашої фортеці в різний час були саме військовими інженерами (крім усім відомого Яна де Вітте, це були Крістіан Дальке, Кшиштоф Вільгельм Раппе та Ян Йоахім Кампенгаузен).
Ще один важливий фактор швидкої відбудови понівеченого окупантами міс­та валявся буквально під ногами. Поділ­ля – регіон, котрий є надзвичайно багатим на природний камінь. До Кам’янця везли камінь із кар’єрів у селах та міс­течках Черче, Демшин, Китайгород, Скала на Збручі та Зіньків. Містяни і солдати, тобто верстви, котрі не могли оплатити дорогу доставку будматеріалів із ка­р’єрів, довбали потрохи для власних потреб скелі Смотрицького каньйону.
У Чорнокозинцях (і сусідніх Кудринцях) добували алебастр та мармур. Так, на Поділлі є свій мармур – він не такий прославлений і якісний, як італійський каррарський, він більш крихкий, але є.
Попри велику доступність каменя, чимало нових споруд продовжували бу­дувати дерев’яними. Так, Тринітарський костел (нині церква св. Йосафата УГКЦ) ми знаємо як чи не найбільш елегант­ний бароковий храм міста, але спочатку, 1712 р., його було зведено з дерева. А от будівельним матеріалом, котрий для міс­та був досить екзотичним, стала цегла.

У ЧОМУ ЖИЛИ В КАМ’ЯНЦІ: СТАТИСТИКА

За статистикою, 1789 р., через 90 років після звільнення з турецького ярма, в Кам’янці разом із Карвасарами та Руськими й Польськими фільварками нараховувалося 774 житлові будинки. З них три були палацами: коменданта Яна де Вітте – там мешкав його син Йозеф; єпископа Адама Красинського та шляхтича Войцеха Раціборовського. Ще було шість резиденцій (менших палаців), 33 кам’яниці, 93 обійстя, а серед споруд, що залишилися, аж 419 хат. Така вражаюча перевага традиційних для сіл споруд була і через офіційну заборону зводити поза міськими мурами житло не з дерева. Це робилося зі страху перед новими війнами. Влада Кам’янця побоювалася, що кам’яні споруди ворог може перетворити під час наступної облоги на тимчасові укріплення для власних потреб. Крім того, вбогі містяни не мали коштів ані на цегляний чи кам’яний будинок, ані на коштовні ремонти таких споруд.
На відміну від практично всіх інших міст Європи, в передмістях Кам’янця не було великосвітських палаців: магнатерія воліла селитися у центрі. Лише в садах де Вітте неподалік від Різницької башти була красива барокова резиденція – на додачу до палацу в центрі. Обійс­тя переважно лежали на вулицях Татарській та Довгій. Ще трошки їх було на Зарванській та Троїцькій. Вони були від­городжені від інших домоволодінь парканами.
Кам’яниць було найбільше у так званому «четвертому фасаді» (польською – pier­zejі). Тут треба пояснити: сторони площ називалися за сторонами світу: перша була південною, друга – західною, третя – північною, а четверта – східною. Ново­зведені кам’яниці, за тодішньою подільською модою, мали вражати масивністю, розмірами. Загальноєвропейська мода на бароко нарешті дійшла і до Кам’янця (у часи турецької неволі про це годі було й думати), тому фасади нових будинків прикрашали пілястрами, кар­низами, нішами та іншими декоративними елементами.
Деякі зі споруд, котрі відроджували з руїн турецького часу, відновлювали у стилістиці попередніх століть. Так, старовинний палац вірменського єписко­па, який зазнав чималих перебудов у XVIII ст., було відновлено в ренесансних формах.
До наведеної вище статистики не потрапили споруди, котрі переважно використовувалися для торгових потреб, – крамниці та ремісничі майстерні. Більшість таких споруд були кам’яними і розміщувалися навколо Ратуші, деякі мали на другому поверсі декілька житлових приміщень, та головною їхньою особливістю були великі підвали – часом на 2-3 поверхи під землею. Часом такі пивни­ці виходили за межі будинків і тягнулися під бруківкою площі. За описом 1700 р., у східній частині Ринку розташовувалися чотири такі крамниці. 1721 р. таких магазинів навколо Ратуші було лише десять. Загалом споруд, вищих за два поверхи, в місті на той час не було.

ВІЧНА ПРОБЛЕМА МАФІВ

Площа ж навколо Ратуші вже з 1730-х років була щільно заставлена декількома рядами дерев’яних яток – ну, Ринок же, де ярмаркували та торгували. Тут можна було знайти все – від продуктів харчування до предметів розкоші, як-от коштовностей і шовкового одягу. Ятки все множилися та множилися, міська влада намагалася карати всіх, хто ставив їх без дотримання встановлених у міс­ті правил. 1736 р. вірменського купця Григорія Сеферовича примусили де­монтувати ятку, поставлену на ділянці, на яку в нього не було прав. Ах, вічна кам’янецька проблема незаконної торгівлі та малих архітектурних форм у несподіваних місцях… Спробою обмежити розмноження яток було обкладання їх податком. 1742 р. комісарським декретом кожен купець був зобов’язаний заплатити до міської скарбниці по 3 злоті за кожну ятку. Спосіб не дуже допоміг: яток ставало все більше, пересуватися ринком через них було все важче. Так само, як і будинки, ятки продавалися і купувалися. Вартість їх залежала від величини й ширини. 1706 р. раєць (радник) польсько-руської (української) юрис­дикції Ян Опутченко продав вірменсь­кому купцю Григорію Миколаєвичу та його дружині Маріанні свою ятку за 60 злотих. 1731 р. Теодозія Манквел отримала 50 злотих за ятку, яку продала ка­м’янецьким вірменам Йосифу та Анні Донабедовичам. 1744 р. Ян Сосницький продав Катерині та Миколаю Буркеви­чам ятку вже за 200 злотих. Крім ціни на МАФи, ця інформація вкотре підтверджує, що представники різних юрис­дикцій (і вірмени, і поляки та русини) жили в місті мирно і не перетворювали свої дільниці на етнічні гетто, а влада не заважала вірменським купцям торгувати на Польському ринку. Це доводить і факт, що вірменська родина Шахінів мала будинок на Польському ринку, в найбагатшій локації міста, де селилися члени магістрату, багаті купці чи верхівка кліру. Пріз­вища власників кам’яниць, що розташовувалися навколо Ратуші на початку XVIII ст., підтверджують факт, що тут селилися представники різних народів: це були родини Чайковських, Сеферовичів, Солтовських, Декапрелевичів, Боярських, Шадбеїв. Цим Кам’янець відрізнявся від Львова, де навколо Ратуші жили лише поляки, а вірмени мешкали лише в межах своєї дільниці.

Ірина ПУСТИННІКОВА.