ВАЖКА ДОЛЯ КОРОТКОГО ЖИТТЯ

8 ТРАВНЯ – ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ТА ПРИМИРЕННЯ

Мені сьогодні після прожитих декількох десятків років нелегко детально пригадати всі дрібниці мого раннього дитинства, яке припало на період воєнного лихоліття, влаштованого маніакальною владою злочинців, що втратили тоді, а деякі втрачають і нині почуття міри й людяності.
Отож, як з’явився в моєму житті Михась Жеребецький, не па­м’ятаю. Можливо, він прибув до свого дому вночі, коли я спав, або вдень, коли я з мамою був на полі, а може, цей момент просто випав із пам’яті, як багато інших. Але й досі пам’ятаю, як стоїть переді мною кремезна фігура молоденького хлопця, і життєрадісного, і змученого тяжкою недолею.
Ми були сусідами, наші хати розміщувалися поруч. Навіть тин між ними ніколи не нагадував нам справжнього тину. Мати Михайлова, Катерина, обробляла город, поралася на подвір’ї. Їхній двір бачився моїм очам як на долоні, коли я дивився у вікно, а не вештався поза домом. Іноді я зустрічався з молодшим братом Михася, Петром. Він був на два роки старшим від мене і любив у наших іграх старшувати наді мною. Його батько, другий чоловік мами, так і не повернувся з тієї нелюдської бойні, тож чоловічих рук у господарстві не вистачало, і це падало у вічі.
Мій брат старший, Тимофій та я не раз роз­важалися у дворі Михася, або Михась приходив до нас, коли йому хотілося побути з нами. Якось ми з братом влаштували в себе турнік і виконували на ньому різні вправи. До нас долучався й Михась. Коли він підтягався на турніку, було чути, як у нього в грудях хлюпала вода. Це водянка, як пояснював він.
Я замислювався: що це таке і від чого вона?
Лише пізніше я це зрозумів. У період окупації нацисти розпоряджалися на нашій землі, як у себе вдома. Вони виловлювали й відправляли молодих хлопців і дівчат у рабство до свого рейху. Творилося це так, ніби в африканських преріях у п’ятнадцятому столітті. Михась чи то за рознарядкою, чи то на
невільничім ринку, чи іншим звиклим у цій країні способом потрапив до «бауера» як підсобний робітник. Окрім двох при­скіпливих і завжди незадоволених німаків, на хазяйстві працював ще їхній зять. На диво, цьому німцеві наш українець сподобався, і він узяв його під свій захист. Обидва, якщо можна так висловитися, подружилися. І ось, коли Михась, маючи гордий і нестримний характер, заїхав капризному німцеві по пиці, той заявив властям. Результат був невтішний. Ми­хася відправили в концтабір, а зятя – на фронт, на передову, в окопи. Ось звідти Михась і при­віз водянку.
У розмовах із ровесниками, зі стар­шими людьми він розповідав про табірні будні, про муки, які йому та іншим завдавали розлю­чені наглядачі. Присутність всюдисущої малечі була небажаною, старшим не хотілося травмувати молоді душі. Але до нас доносилися слова, які особливо запам’ятовувалися: били, нівечили, ламали, катували, кров, рана, пухлина.
Одну зиму Михайло пережив. У наступну сил не вистачало, і він уже з ліжка не вставав. Лежав у закуреній вузькій тісній світлиці з малесеньким вікном біля ліжка, навпроти печі. Це віконечко давало можливість Михасеві читати. Читав він багато. А я мусив йому щось для читання діставати. Це не так легко було зробити, бо після війни мало в кого щось залишилося з путніх книжок. Вечорами, коли ставало темно, і малесенький каганець не міг задовольнити бажань Михася, я сидів біля його ліжка, і ми довго розмовляли. Цей хлопець, котрому ще не виповнилося двадцять, знав дуже багато, розповідав дуже цікаво, інколи дещо додавав фантастичного, прикрашаючи розповідь. Я захоп­лено слухав, іноді відповідав на його запитання. Це не були запитання для запитань, це були запитання для розвитку малолітньої дитини, яка сиділа поряд.
При тьмяному світлі каганця я спостерігав, як мінялося обличчя Михася. Воно блідло і загострювалося, з округлого ставало дов­гастим. Одного разу мама попросила мене до нього не йти, пояснила, що Катерина повезла його на лікування. Не знаю, скільки часу минуло, але, як мені здається, його перебігло немало. Якогось дня мама повідоми­ла, що Михася привезли. Я миттю схопився, але мати притримала мене. Встигнеш, мовляв. Та все ж таки я не міг його не навідати. Коли побачив свого старшого, такого дорогого приятеля, то жахнувся: обличчя його було худе-­худе, жовте-жовте. На цьому обличчі не було ані кровинки. Очі вже не дивили­ся так, як раніше, він їх не переводив жваво з предмета на предмет, як раніше, вони потуск­ніли. Мені хотілося плакати. Я ледве стримував сльози, але знав: коли заплачу, то зроблю гірше для нього, бо йому це буде дуже боляче.
Рану його я побачив пізніше. Вона роз­міщувалася якраз під лопаткою, була широка й вогка. Катерина її неодноразово пере­в’язувала, перев’язувала так, мабуть, як її навчали медики, котрі оперували. Але в умовах, в яких ми жили при тій владі, важко було б щось путнє сказати про побутову санітарію.
Михась помер. Землю покинула зовсім молода душа, яка невідомо за що страждала і нікому нічого не завинила. Відтоді я іншими очима почав дивитися на розбій, на війну, на владу, на людей, на світ. Я вперше втратив таку добру, таку близьку, таку дорогу людину.
Ховали Михася всім селом. Труну з покійником несли хлопці, які свого часу теж пе­режили німецьке рабство. Попереду труни йшли дівчатка. Вони несли оберемки квітів і встеляли ними дорогу аж до цвинтаря.
З роками ці картини стають переді мною, і я вкотре проклинаю війну й тих, хто її роз­в’язує та провадить. Я уявляю собі, скіль­ки таких доль калічить війна. Немає рахунку. І я шлю прокляття сьогоднішній російській орді, котра прийшла на нашу землю, аби продовжувати ті ж безчинства, які ще століття тому творила нацистська Німеччина.

Едуард КРИЛОВ,
член Національної спілки журналістів України.