Неділя, 03 Липня 2022 р.
27 Травня 2022

ПЕРША: ПЕРШІ ДНІ

У новинах часто зустрічаються повідомлення про побоювання загальної мобілізації в росії. Оскаженілий диктатор може запустити цей процес у спробах закидати нашу країну гарматним м’ясом. Цілком у російському дусі – понад сто років тому ми це все вже проходили.

Картина «Взятіе Львова»28 липня 1914 р. Австро-Угорщина, розпочавши війну проти Сербії, розбудила сплячого звіра. У наступні два дні половина європейських країн оголосила війну іншій половині. 1 серпня російська імперія, якій на той час належали центр, схід і південь України, встрягла в Першу світову. Вже 30 липня 1914 р. в «тюрмі народів» було оголошено загальну мобілізацію. У захід­них повітах Волинської та Подільської губерній військові підрозділи були повністю приведені в стан боєготовності до 18 серпня 1914 р., щоб пізніше вгризатися в Львів і Галич та част­ково окупувати частину Галичини, Буковини і Польщі.
Початок Першої світової війни сконсолідував більшість населення імперії – всі класи, всі партії. Лояльними до влади виявилися навіть інтелігенти. Інші настрої панували лише на україн­ських землях, котрим майже від­разу дісталося найбільше: весь жах війни з її кров’ю, руйнуваннями та сльозами бачила саме Україна.
У перші тижні війни вагони потягів, що прямували на захід, у напрямку фронту, штурмува­ли добровольці. Навіть заборона продажу горілки, яка обов’язково сколихнула б народні маси в інший час, була прийнята досить спокійно.
За пропаганду в часи без скабеєвої та соловйова відповідали так звані «патріотичні дні», що проводилися в різних містах.
У Києві у День білої квітки на вулицях пані та дівчата в шатах сестер милосердя (сірих сук­нях і білих фартухах із черво­ним хрестом) продавали штуч­ні ромашки та прапорці. Виручені гроші йшли на допомогу сі­м’ям мобілізованих і поранених. Раніше в такі дні гроші збиралися для хворих на туберкульоз. На добровольців, які записувалися в армію (переважно студентів, налаштованих войов­ничо-романтично), дивилися як на героїв.
Влада поширювала агітаційні брошури, неграмотних рекрутувала за допомогою яскравих листівок. На початку 1915 р. армія імперії Романових налічувала фантастичні 14 млн людей. Австро-Угорщина рекрутувала під свої прапори лише 1,5 млн підданих. Серед них було 250 тисяч українців. На українських землях по той бік Збруча мобілізували 3,5 млн місцевих мешканців.
У перші місяці війни російська армія активно поповнювалася солдатами з прифронтових губерній – Волинської та Подільської. На початку війни з Луцька мобілізували 316 запасних нижніх чинів, із Ковеля – 350 людей, із Володимира-Волинського – 231, 106 – зі Старокостянтинова, 5 – із Новограда-Волинського, 600 – із Кременця, 118 – з Овруча. Близько 600 запасних і ратників ополчення прибули з Рівного. У Києві мобілізацію провели достроково, впоравшись на два дні раніше від терміну, що викликало захоплення тодішньої преси.
Рекрутів збирали біля волос­них управ, а потім перевозили залізницею до бойових частин. Деякі потрапляли до польових військ, інші поповнювали частини резерву й тилу. Навчання та військову підготовку не проводили: отримав обмундируван­ня – і на фронт. Добровольців брали тільки до ополчення, яке теж відправляли на захід і розселяли у прифронтових містах. Скажімо, 2 грудня 1914 р. до Луцька прибули 6000 ополченців.

«ПОВІСТКА» ДЛЯ КОНЕЙ

«Съ театра войны. Переправа артилеріи въ бродъ у австрійской границы»Народ сподівався, що війна буде короткою, не довше як декілька місяців, і, безумовно, переможною. Студенти йшли добровольцями офіційно. Учні гімназій та сільські пацани, надто юні, щоб чекати повістки, тікали з дому на фронт – підносити солдатам патрони в окопи. Їхній бойовий дух підживлював і так високий градус пропаганди в тодішній пресі. Щодня публікувалися фотографії героїв і зведення з місць бойових дій. Дітей, що втекли, шукали і намагалися евакуювати ближче до рідних осель, але багато хто тікав повторно, іноді заручившись письмовою згодою рідних.
Був і відсоток тих, хто всіма способами намагався уникнути армійської служби або отримати краще місце. Якийсь Василь у листі від 8 лютого 1915 р. лікарю Дмитру Требінському про­сив допомогти потрапити до шко­ли прапорщиків: чи не можна «знайти знайомих серед лікарів чи військових, які мають відношення до якоїсь школи», ад­же це «шанс віддалити смерть на кілька місяців». У газетах з’являлися оголошення про курси термінової підготовки до шкіл прапорщиків для вільнонайманих ІІ розряду. Організатори обіцяли взяти на себе всі клопоти та довідки. 1916 року в Єлизаветграді (нині Кропивницький) діловод повітового військового начальника Ф.Кірницький за 120 рублів сфабрикував «білий квиток» якомусь П.Лопаті, підробив­ши підпис начальника. За таку суму тоді можна було купити декілька корів. Обидва загриміли під арешт. Лопаті дали 2 роки та 9 місяців ув’язнення, діловоду – 3 роки та 4 місяці.
До таких звичних методів, як симуляція та підробка документів, додалася імітація антиурядової діяльності. Так можна було потрапити не в окопи, а під слідство та в заслання під на­глядом поліції. «Косили» масово: 15 січня 1915 р. Волинське губернське жандармське управління надіслало повідомлення про те, що селяни нелегально намагаються отримати звільнення від служби або хоча б відстрочку.
Украй негативно на мобілізацію реагувало українське село. Розпал літа, поля не прибрані, а тут – мобілізація, що забрала більше як половину трудівників. Громадський діяч Костянтин Василенко писав із Києва письмен­ниці Олені Требінській у перші дні війни: «Навколо Політехнікуму обози селянських возів, сільські жінки, ридаючи, кидають дітей, мовляв, взяли батька-годувальника, беріть і дитину».
Дехто наживався на страхах селян перед мобілізацією. Так, у селі Петрове Херсонської губернії якийсь 18-річний писар канцелярії Всеросійського земсоюзу в січні 1916 р. брав із селян по 2-3 рублі й «наймав» їх на «окопні роботи», запевняючи, що таким чином вони зможуть уникнути призову.
Рекрутували не лише людей, а й коней – із кожного сільського господарства. Господар трьох коней прощався з одним, п’ятьох – із двома. З Камінь-Каширської волості в перший рік війни мобілізували 60% чоловіків працездатного віку та понад 70% коней. І спробуй не дай: волосні земські управи щомісяця складали списки коней та іменні спис­ки господарів возів. Підводи теж конфісковували – для перевезення військових частин, арештантів і дезертирів.
Сім’ям мобілізованих влада допомагала пайками дефіцитних товарів. Туди входили борошно, крупи, сіль, цукор, чай, гас, вугілля, дрова, сірники, махорка та цигарки. Свою частку вносили також церковні ради, які збирали матеріальну допомогу.

ЖІНКИ ТА ВІЙНА

«Ея Императорское Высочество Великая Княгиня Ольга Олександровна». Фото 1915 р.Для жінок, чиї чоловіки вирушили на фронт, у містах створювалися робочі місця. Невелику зарплатню платили в лазаретах і майстернях із виготовлення білизни та теплих речей для солдатів. Деякі жінки брали замовлення на пошиття шинелей удома. Київська міська Дума витратила на допомогу дружинам мобілізованих 21 760 рублів. За два військові роки Трудова ко­місія здала 1 576 616 речей для солдатів на суму 2 114 589 руб­лів. У липні 1917 р. роботою було забезпечено 1011 дружин запасників. Із жовтня 1916 р. жінок допускали на посади дорожніх робітників, двірників, посильних і сигнальників. Такий вимушений фемінізм викликав хвилю фейлетонів у пресі: це здавалося нечуваним. Адже ще у квітні 1916 р. першу жінку-візничу у Вінниці затримали та не видали їй дозволу на роботу.
Аристократки ж ішли в сест­ри милосердя. У лазареті Євгенівської громади в Рівному медсестрою працювала велика княгиня Ольга Олександрівна, рідна сестра Миколи ІІ. Якось заплаканий поранений повідомив їй, що «дохтура операцію робити не хочуть, кажуть, все одно помру». Княгиня вмовила лікарів, ті солдата успішно прооперували. Потім він хвалився кореспондентові «Біржових відомостей»: «З такими ранами один на тисячу виживає!».
Деяким звичних ролей сес­тер милосердя було мало, вони рвалися на передову. Слухачка Київських жіночих курсів Ганна Тичиніна тиждень вивчала стройову підготовку, а потім, відрізавши косу та переодягнувшись у солдатську форму, разом із знайомим денщиком ходила Києвом, козиряючи офіцерам. Тренувалася, аж поки денщик не підтвердив, що дівчина «зійде за хлопця». Вокзал, натовп солдатів, вагон на фронт – там назвалася Анатолієм Тичині­ним, добровольцем. Оскільки Анатолій прибув в обмундируванні, але без рушниці, на вигляд був юний і слабенький, його збиралися взяти писарем в обоз 5 Стрілкового полку, але хлопець просився на передову. 21 вересня 1914 р. в бою під Опа­товим його зарахували підносити патрони. Робило хлоп’я все швидко, перев’язувало під вогнем поранених і виносило їх із поля битви, навіть із пораненнями в руку та ногу. Судячи з журналу «Нива» (№8 за 1915 р.), третя куля потрапила в груди «Анатолія». Вмираючого залишили на полі битви. Через місяць командир 5 Стрілецького полку полковник Завадський знову був поблизу Опатова, де дізнався від полкового лікаря, що пораненого Анатолія підібрали нім­ці. У шпиталі вони виявили, що хлопчина – дівчина. Командування представило «Анатолія» до нагородження георгіївським хрестом IV ступеня, не знаючи, що нагороджувати доведеться Ганну. За іншою версією, звали дівчину Тетяною, і вона, поранена, потрапила до австрійського полону, де в шпиталі з’ясувалася правда. Коли російські війська знову взяли Опатів, дівчину з лазарета відправили на батьківщину.

ШПИГУНСЬКА ІСТЕРІЯ

Перша світова стала часом, коли жінки масово вийшли на роботуІз початку війни пресі був потрібен образ ворога. Поширю­валися брошури про економіч­не засилля німців. Німецькі фі­лософи-раціоналісти з кумирів освіченої публіки стали ідеологами війни. Земельні банки отри­мали розпорядження міністра фінансів надати списки клієнтів-німців, австрійців, а також усіх із німецькими прізвищами. У Києві розгромили кафе Рейтара, в книгарнях забирали з вітрин праці німецьких авторів, із вивісок зникли назви «Дрезден», «Берлін», «Німеччина» та «Відень». Після перейменування Петербурга на Петроград київський губернатор Микола Суковкін взявся шукати німецькі назви у своїй губернії, щоб теж перейменувати.
У популярній тоді книзі М.Му­равйова «Німецьке зло» писа­лося: «Треба не лише здолати полчища тевтонів та їх особливій державності межу покласти, щоб і в майбутньому не могло відродитися тевтонське варварство та засилля, але треба здолати внутрішню Німеччину, яка просочилася у наше життя, яка двісті років впливала на нашу політику, зовнішню та внутрішню, на розвиток нашої промисловості, на лад нашої школи».
Німці були винні в усьому, навкруги всім ввижалися шпигуни. На вокзалах, у буфетах та інших людних місцях розклеювали плакати, що застерігали від зайвих розмов, й інструкції щодо виявлення шпигунів.
Крім німців, підозріло косили­ся на євреїв. У призбручанському селі Тарноруда біля Волочиська в перші дні війни, 6 серпня 1914 р., корнет 12 драгунсь­ко­го полку за підозрою у шпигунстві затримав 55-річного Герш­ка Фішбейна. Оскільки жодних доказів слідство не знайшло, Во­линське губернське жандармське управління надіслало губернатору прохання вислати Фішбейна в одну з волзьких губерній просто так – «через не­виявлення фактичних даних у занятті Фішбейна військовим шпигунством».
Генерал Микола Янушкевич розкрив у червні 1915 р. чергові ворожі підступи: «Останнім часом серед військ значно частішають випадки захворювання венеричними хворобами, особ­ливо сифілісом. Є підозри, що німецько-єврейська організація витрачає досить значні кошти на утримання заражених сифілісом жінок, щоб вони заманювали до себе офіцерів і заражали їх».
Згодом люди втомилися від постійного напруження, звикли до війни. Газети знову згадали про сварки різних політичних партій, але так само регулярно публікували оголошення про розшук тих, хто ухилявся від при­зову.

Ірина ПУСТИННІКОВА.