Неділя, 03 Липня 2022 р.
17 Червня 2022

РОЗПОРОШЕНІ ТА ЗНИКЛІ

Під небом планети точилася Друга світова війна. Хтось вмирав, хтось гинув, а хтось продовжував жити. Люди мусили давати собі раду в непростому житті, в непростому світі. Отож, мама і я одного дня працювали на своїй присадибній ділянці. Раптом побачили, як стежкою між городами до нас наближаються дві жінки: одна старша з немовлям на руках, інша – зовсім юна миловида дівчина. Мама побігла їм на­зустріч. Вони обнялися. Як то в жінок буває – не обійшлося без сліз. Жінка відхилила пелюшку й показала худе тільце закутаної дитини: «Глянь-но, як його обкусали воші».

Бабця МотринаЗ оповіді випливало, що нещасна трійця шляхами-манів­цями, недоспаними ночами й тривожними днями пробиралася з російського міста Вороніж в Україну до своєї родини. А сталося тоді так, що далі річки Вороніж німецькі війська не пішли. Але хто знав, що вони саме тут зупиняться, а потім котитимуться назад? Що могла робити жінка в чужому краю без чоловіка. Чоловік був на війні, у важких боях. Єдиний порятунок: добиратися до рідного села. А шлях некороткий і у воєнних умовах непростий. Одного разу на котрійсь залізничній станції німці вчинили облаву. Дочку схопили й запроторили у вагон. Нелегко було дістати пляшку самогону й такою ціною викупити в поліцая рідну дитину.
А в сусідстві з нами мешкала її мама – бабка Варвара, та її син Григорій. Отже, тітка Ганя, її доч­ка Марія і маленький Олежек таки дісталися до села Отрокова, де дочекалися кінця воєнного лихоліття. По війні її чоловік Іван Пептюк повернувся до села, та не затримався в ньому надовго, забрав сім’ю, цього разу вже з Григорієм, і подався назад у Вороніж.
Відтоді пробігло немало років. Якось особисті потреби привели мене до Петербурга. Звичайно, я не міг там не відвіда­ти давнього знайомого, журналіста Хаїма Бейдера. Мене він і його домашні радо зустріли. «Повертаєтесь додому? – запитав мене по всьому господар». – «Ще ні, завітаю до родичів у Вороніж».
До міста потяг прибув пізно. Шукати когось чи щось у нічному місті було не так безпечно, і я вирішив перечекати цей час на вокзалі. Прислухався до розмови жінок, які сиділи поряд. Вони розмовляли українською мовою. Запитав їх, з якої вони області. Відповіли, що з Воронезької. Мене це здивувало. Не знав я тоді, що немала частина україн­ських земель, у тому числі й час­тина Вороніжчини, радянським урядом була включена до складу РСФСР. Про це довідався піз­ніше. Тепер же вранці я легко відшукав квартиру далеких родичів і сусідів. У них прожив десь пів місяця.
Певного разу дядько Іван попросив мене розмовляти з ним українською мовою. Я погодився і легко перейшов на неї. У дядь­ка нічого не виходило, і він скруш­но відмовився від свого бажання. Я помітив, що йому нелегко було пережити свою невдачу, бо втратити рідну мову – це не який-­небудь душевний біль.
Ще замолоду неледачий хлопець мав своїх коней і зграбно вів господарство. Одного разу біля джерела, де значна частина жителів села брала воду, до нього підійшов Макар, відомий у селі конокрад. Він запропонував молодому чоловіку всту­пи­ти до Спілки визволення України. Дядько відмовився. Наві­що це йому? У нього дружина, діти, господарство. Пізніше прово­катора Макара вбили нібито за спробу втекти з-під варти, а насправді його використали, і він уже був непотрібний. Усіх тих, кого він намагався завербува­ти, арештували, арештували просто так, виконували рознаряд­ку, що тоді для тієї влади було показовим. Про щирість і доб­роту дядь­ка свідчить хоча би такий факт. Коли переганяли етапом з однієї в’язниці до іншої, дядько нагнувся, щоб підв’язати шну­рок на взутті, ворота зам­к­нулися – тікай, куди бачиш. Та не втік він, а постукав у ворота. Він не був здатний на обман.
Бабця ВарвараА тодішній суд був здатний на все жорс­токе й нелюдське. Дядь­ка відправили на каторжну роботу, на будівництво Біломорка­налу.
Нікому ніколи жодним сло­вом дядько Іван не розповідав про пережите і бачене на будівництві цієї першої споруди перших соціалістичних п’ятирічок. Від важкої роботи, голодного виснаження гинули тоді близько 700 в’язнів на добу. Всього за період будівництва загинули 200 тисяч нещасних, більшість яких були українцями. Трупи не ховали, заливали бетоном і клали в стіни каналу. Після закінчення будівництва й урочистого відкриття нової водної магістралі худий і виснажений дядько по­вернувся до рідного дому. Але спокою не мав. Дільничому мі­ліціонерові не подобалося мати на своїй дільниці колишнього в’язня – зайвий клопіт йому був не потрібний. Він почав часто навідувати дядька вдома. Теща, бабця Варвара, тоді приходила до моєї бабусі Мотрі, просила по­зичити пляшку самогону, яєць, бо знову, мовляв, той чортяка прийшов. Наклавши в пельку, за­довольнивши своє гелево, дільничий не полишав задуму, інакше, казав, підеш знову туди, звідки прийшов. Дядько Іван мусив покинути домівку. Він вирушив у Вороніж, де мешкав його однокашник по табору. Взувши дядька в жіночі туфлі, бо інших не було, однокашник повів його до універмагу, де була потреба у водієві, а дядько цієї професії навчився на Біломорканалі. Там, в універмазі, виключаючи воєнні роки, дядько Іван пропрацював до пенсії.
До міста він швидко звик, та не могла звикнути дружина. Щоліта, коли починалися господарські роботи на полі, тітка Ган­на із синком Олегом приїжджала до мами, бабки Варвари, переодягалася в сільську одежу і бралася за сільську роботу. Мене дивувало, що Олег повністю перестав розмовляти українською. Пізніше вже в зрілих роках він хотів її відновити, та все вже було втрачене.
Узимку до приїзду доньки бабка Варвара приходила до нас і просила мене написати листа у Вороніж до дітей. Усі листи були майже однакові: бабка слізно просила їх повернутися на Батьківщину, вона не розуміла, як можна жити десь, бо ж тут люди живуть теж і живуть непогано, доглядають худобу, обробляють городи, будують хати. Якось приїхав Григорій, українською він не розмовляв принципо­во, бо українофільство вважав причиною сімейних нещасть. Міс­цевих воронезьких українців, про яких я вже згадував, він інак­ше як хохлами не називав. «А этот отроковский дом буль­дозером нужно сдвинуть в ов­раг». Знаю, що Григорій виїхав у Волгоград, куди за чоловіком подалася його донька. Там його слід і зник. А пам’ять зберігає його постать і дотепер. Дотепер мені його шкода, бо, в принципі, він був непоганою людиною.
Марія ще замолоду вийшла заміж за офіцера держбезпеки Борзенкова, котрий, не знаю, за що, був усунутий із посади. В час моїх відвідин вони мали єди­ного сина Бориса. Чи були в них діти потім, не знаю. А до свого українського походження молодому Борзенкову було, мабуть, так далеко, як від Землі до Сонця. Я в цьому впевнений.
Нічого не знаю про сліди Олега, товариша моїх дитячих ігор. У нього була донька від тутешньої міщанки, і її, дружину, він чомусь не любив. Може, через це і грішив із чаркою.
Де їхні могили, не знаю. Тітка Ганя похована не на Батьківщині, яку гаряче любила. А тіло дядька Івана, дякуючи долі, не спочиває в бетонній труні. Оце і все. Не міг би я нині відшукати їхні сліди, хоч як би не хотілося зібрати все докупи. Різними способами окупанти дробили українські сім’ї: когось знищували фізично, для когось створювали умови, що дозволяли легко забувати коріння і змінювати національність. І такі випадки були непоодинокі. Хто його знає, може, тепер хтось із їхніх нащадків і посилає на наші голови смертоносні ракети.

Едуард КРИЛОВ,
член Національної спілки журналістів України.