П'ятница, 19 Серпня 2022 р.
24 Червня 2022

УРОКИ ТУРЕЦЬКОЇ

Продовжимо завжди болючу тему «кам’янчани і знання іноземних мов», яку ми розпочали в попередніх числах «Подолянина».
Польсько-турецькі дипломатичні відносини були налагоджені ще в XV столітті, але через 200 років, як кажуть, зійшли на пси. 1647 р. депутат Сейму Войцех Мясковський писав: «Нещасний, ганебний і небезпечний недолік Польської Республіки – те, що вона така бідна на язичницькі мови». Окупація Портою Поділля (1672-1699) остаточно поклала край віковій дипломатичній традиції. В її часи у Речі Посполитій гостро відчувався брак власних перекладачів із турецької мови.

ТУРЕЦЬКА, ВИВЧЕНА НА БАЗАРІ

Кам’янець-Подільський, 1685 р.Якщо делегація від султана потрапляла до Польщі, в королівській канцелярії шукали драгоманів-італійців. А на допомогу польським дипломатам у Пор­ті часто приходили вірменсь­кі купці та стамбульські греки. Але вони часто діяли на шкоду державним інтересам. У деяких польських шляхетських родинах діти змалечку вивчали турець­-ку (такими були роди Дзержків чи Отвиновських), але це були швидше винятки, ніж правило. Постала проблема – навчити власних перекладачів, і робити це польська влада планувала в Кам’янці-Подільському.
Нічого не скажеш – планувала слушно. Від міста до турецько­-го берега Дністра було менш як 20 км. Тож у XVIII ст. чимало кам’янчан і русинського, і єврейського походження знали kaba Türkçe – розмовну і дещо спрощену турецьку мову. Як писала у своїй статті в лютому 2017 р. про місцевих драгоманів Гали­на Осетрова, один із найвідоміших подільських тлумачів Ми­колай Черкес навіть не вмів читати турецькою, знав її лише усно, і такого рівня вистачало для роботи.
Коли він помер, і посада прикордонного драгомана була вакантною, Ян де Вітте звертався по перекладацькі послуги до міщанина Гавронського. 1782 року славетний комендант фортеці поручився за якогось Овсинського. Той щойно повернувся в рідні пенати і претендував на посаду тлумача в Балті після 12 років турецької неволі. За дюжину років на чужині вивчив добре турецьку.
На жаль, для дипломатичної служби критично не вистачало такого рівня володіння іноземною мовою, засвоєного на базарі або в полоні. Коли 1768 року на Поділля прибув граф Франтішек Ксаверій Браницький, він на власній шкурі відчув, як у краї не вистачає освічених перекладачів із турецької мови. Київський каштелян тицяв усім знавцям kaba Türkçe під носа листа від хотинського паші, та жоден не міг його прочитати. Звернувся по допомогу до де Вітте – той теж нікого такого на підхваті не мав, але Браницькому допоміг, ще й досить винахідливо. Віддав наказ «турчина, що вміє писати, до Жванця спровадити, а він би тлумачу читав, а той легше б на польські слова перекладав».
Останній польський король Станіслав Август Понятовський до Кам’янця був особливо прихильний. А ще він мріяв реформувати свою дипломатичну служ­бу за західноєвропейським зраз­ком. Монарху потрібні були дип­ломати та перекладачі. Продовжувати й далі користуватися послугами кам’янецьких вірмен-драгоманів королю не личило: вони не знали дипломатичної мови Порти, не розумілися на таємницях ані турецького, ані польського дворів.
Ще один аристократ, Антоній Дідушицький, у своєму мемо­ріалі про польсько-турецькі відносини до короля Станіслава Августа (1781 р.) теж згадував, що на подільсько-турецькому прикордонні погано знають схід­ні мови. При цьому Кам’янець у документі згадується як центр турецько-польських відносин
і місто, де проживають багато вихідців зі східних країн. Тут і вір­мени, і греки, і турки (вояки та купці), які щоденно проми­нають місто на шляху з Хотина вглиб Речі Посполитої.

ДЕ ВЧИЛИСЯ КАМ’ЯНЕЦЬКІ ДРАГОМАНИ

Драгомани у султанаНавряд чи такий низький рівень перекладачів був лише на Поділлі, інакше б Варшава не задумалася про відкриття в Стамбулі, в районі Пера перекладацької школи. Продумав її регламент і поїхав створювати з Варшави до Стамбулу товариш нового польського короля Кароль де Боскамп-Лясопольсь­кий – той самий, який через декаду привезе на Поділля рабиню Софію Глявоне, майбутню мадам де Вітт-Потоцьку.
Польська школа східних мов, не тільки навчальний, а й науковий заклад, почала діяти 1766 року. Там вивчали арабську, турецьку та перську зі східних, а також французьку та італійську з європейських мов. Крім того, в обов’язки студентів входило вивчення творів художньої літератури, ознайомлення зі східними документами, вивчення основ дипломатії. Відвідувачі школи могли претендувати після навчання на посади драгоманів при дипломатичних місіях.
Перший потік студентів налічував чотирьох юнаків. Ними були львів’янин Ян Никорович, Михайло Дедеркало (часом документи називають його прізвище як Дедеркал), італієць П’єтро Джуліані та син лікарки султана Мустафи Станіслав Піхельштайн. Із чотирьох студентів троє пізніше стали кам’янецькими драгоманами. Про двох останніх ми вже й розповідали.
На утримання закладу та стипендії чотирьом студентам Річ Посполита виділила 615 дукатів. За два роки ця сума збільши­лася до 2000 дукатів. Три чверті цих грошей ішло зі скарбниці Польщі, ще чверть – із Литви. Та наступні декілька років про заклад фактично забули через важку політичну ситуацію в Речі Посполитій. Про школу польсь­кий монарх знову згадав 1772 р. Її вирішили відновити. Але кількість учнів скоротити до трьох: Никорович вибув, бо з самого початку вчився дуже недбало. Він походив зі знаної вірменської родини і з дитинства знав розмовну турецьку. А читання та письмо юнаку не йшло.
Продовжували навчання Дедеркало, Джуліані та Піхель­штайн. Викладав студентам тон­кощі науки професійний драгоман Зигмунд Пангаллі. Фактично в ті роки Польська школа схід­них мов у Стамбулі навчала виключно людей, перекладацька кар’єра котрих склалася в нашому місті.
Директорував у закладі Зигмунд Еверхард. У 1778-1780 рр. його посаду зайняв уже згаданий Антоній Дідушицький, а вже третім керівником став найздібніший зі студентів – Станіслав Піхельштайн, майбутній кам’янецький тлумач.
Коли Піхельштайн перебрався з Туреччини на Поділля, школу очолив Каетан Хржановсь­кий. Керував, певно, не дуже, бо з документів відомо, що 1790 р. Польська школа східних мов була в дуже поганому стані, хоча польський уряд постійно над­силав закладу фінанси. Серед трьох її студентів не було жодного поляка: два французи (Шабер і Моріс) та брат італійця Джуліані. Школу чекали реформи та закриття 1795 р., але покинемо цей заклад раніше – кам’янецькі драгомани в ньому вже відучилися, а магнат Петро Потоцький слушно зауважив королю, що утримувати школу в Стамбулі виходить дорожче, ніж було б у своїй країні.

ПРОЄКТ, КОТРИЙ НЕ ВІДБУВСЯ

Станіслав Август ПонятовськийСправді, з Польщі до Стамбулу було далеченько. З легкої руки Антонія Дідушицького з’явився ще один проєкт, за котрим у факультетській школі Кам’янця-Подільського учні мали вивчати східні мови. Один із вчителів мав би проводити уроки турецької, інший – грецької та молдавської (румунської). Для уч­-нів такі уроки були б безкоштовними – працю викладачів мала оплачувати держава.
Станіславу Августу пропозиція сподобалася. Але король переживав, де взяти учителів, і чи виділить Постійна рада на таку добру справу кошти. Кошти – справа болюча, і стамбульській школі треба, а тепер он ще кам’я­нецька буде…
Кам’янецькі освітяни проєкт Дідушицького гаряче підтримали. Про необхідність заснува­ти в місті школу з вивчення східних мов ішлося ще в документах 1776 р.
Одним із головних поборників справи був ректор кам’янецької школи і колишній монах-єзуїт Ян Вжещ. Він підготував детальний проєкт майбутнього плану на 1782 навчальний рік і звернувся із проханням до місцевої Просвітницької комісії. Комісія проєкт проглянула, порадила шукати викладача в Яссах, столиці тодішньої Молдо­-ви, але нічого далі зробити не могла: на той час викладання східних мов у Речі Посполитій було виключно компетенцією монарха та його кабінету. А монарху було шкода грошей.
Вжещ вважав, що на посаду викладача турецької мови ідеально підійде випускник стамбульської школи П’єтро Джуліані. Платити італійцю за вчительську працю планувалося 800 зло­тих на рік. Ця сума фігурує у шкільних бюджетах Польщі аж до навчального року 1786/1787. Дивно, адже проєкт так і не був реалізований. Жоден рапорт із ревізії подільських шкіл у 1780-1786 рр. не згадує уроки турецької жодним словом. Є згадки про вчителя німецької мови (1782-­1783, а також 1793 рр.). Із 1793 р. постійно згадується про викладання французької та російсь­кої мов. А уроків турецької немає. Ідея була блискуча, а от з її фінансуванням виникли проб­леми.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ: ТРЕТІЙ ІЗ ТРЬОХ

Якщо про Джуліані та Піхель­штайна ми вже писали в попередньому числі «Подолянина», варто згадати й третього зі стам­бульських студентів-драгома­-нів Михайла Дедеркала. Відомо про нього небагато: був скромним, талановитим і працьовитим. Дорога його зі Стамбулу до Кам’янця влітку 1777 р. була сповнена пригод: корабель, на котрому він перепливав Чорне море, розбився, але юнак якось дістався Поділля. Комендант фортеці Ян де Вітте відразу відправив нового драгомана з мі­сією до хотинського паші. Але пан Дедеркало мав слабке здоров’я і помер уже 1778 р. Вакантну посаду відразу зайняв інший стамбульський випуск­ник, син драгомана і племінник відомого польського перекладача Пангаллі – П’єтро Джуліані. Він пропрацював у нашому місті до 1785 р., коли був переведений на аналогічну посаду в Могилів-Подільський. А далі вже на­став час Станіслава Піхель­штайна.

Ірина ПУСТИННІКОВА.