Четвер, 11 Серпня 2022 р.
29 Липня 2022

ПИЯЦТВО, БРУД І БРЕХЛИВІСТЬ: РОСІЯНИ ОЧИМА ІНОЗЕМЦІВ

Усе тече, усе змінюється, але характер московита залишається незмінним. І всі досягнення прогресу не здатні вплинути на цей монолітний шматок того ще характеру. Ось вам пряма мова здивованих іноземців, котрих заносило в росію у різні часи.

1470-ті

Контаріні АмброджоШляхетний громадянин Венеції Контаріні Амброджо (1429-1499) вирушив 1474 р. з рідного міста в Персію. На зворотному шляху з осені 1476 р. і до кінця січня 1477 р. Амброджо був при дворі великого князя Івана ІІІ. Після повернення до Венеції видав книгу спогадів про подорож. Там описав риси московитів: «Вони найбільші п’яниці і дуже цим похваляються, зневажаючи тих, хто не п’є. У них немає жодних вин, але вони вживають напій із меду, який готують із листям хмелю. Проте їхній правитель не допускає, щоб кожен міг вільно його готувати, бо якби вони користувалися такою свободою, то щодня були б п’яні і вбивали один одного, як звірі».
Дивувала венеційця відсутність овочів і фруктів на московських ярмарках: зі здорового харчування там були лише огірки, а з дичини – зайці. Великі тор­говиці відбуваються лише взимку, коли купці привозять свій крам на санях. Улітку ж дороги в московії перетворюються на непроїзне болото. Росіян Амбро­джо вважав красивими, та «загалом цей народ грубий». До полудня мешканець москви зазвичай стоїть на базарі, потім іде в кабак їсти та пиячити, а після цього його неможливо змусити працювати.
Іван ІІІ «міг би мати достатньо людей для війська, але багато з них – марний народ».

1630-ті

Адам ОлеарійАдам Олеарій (1599-1671) був голштинським географом та істориком. У 1630-х він двічі побував у царстві Михайла Романова, про що залишив «Опис подорожі до Московії» (1647). Московити, за його словами, є варварами й «живуть погано, і у них мало грошей йде на господарство». Сплять на соломі на лавках і печах, їдять із брудного глиняного посуду, не звикли до ніжних страв і ласощів, їжа їхня груба і погано приготовлена, щедро приправлена цибулею й часником. «У пихатих, корисливих і брудних росіян все робиться по-свинськи і неохайно».
Головні риси характеру мос­ковита – брехливість, віроломність і лукавство. Майстри всяких хитрощів користуються у цього народу пошаною. Німця дивувала неймовірна сварливість росіян, любов до пияцт­ва та незнання власної історії. «Російські люди не цікавилися історією батьків і під час бенкетів говорили тільки про розпусту, мерзенні пороки, непристойні і аморальні вчинки». І ще: «Порок пияцтва так поширений у цього народу в усіх станах, як у духовних, так і у світських осіб, у високих і низьких, що звично бачити, як вони валяються п’яні». Історик сам бачив, як московити пропивали весь свій одяг, навіть чоботи та панчохи.
Здивували Олеарія сексуальні звичаї московитів: злягатися не можна в кімнаті, де є ікони, а натільний хрест з себе треба зняти.

1650-ті

Сирійський мандрівник, син антіохійського патріарха Макарія ІІІ Павло Алеппський (1627-1669) бував із батьком у Московії та Україні. Його твір «Подорож патріарха Макарія» перекладений багатьма мовами.
У московії сирійця здивува­ло ставлення посполитих до монарха Олексія Михайловича: «Що­до любові їх до царя, то розум не мо­же осягнути її: від великого до малого вона все більшає й більшає».
Лопар-самоїдДо ворогів любові не було, а у ворогах ходили всі сусіди. Алеппський так описує спустошену Річ Посполиту, «де не зустрічалося сіл і людей протягом 15 днів шляху в довжину та ширину»: «Цар завоював велике місто Смоленськ і переміг найголовнішого зі своїх ворогів, Радзивіло, а його воєначальники підкорили близько 49 міст і фортець і побили одному Богові відомо скільки євреїв, вірмен та ляхів. Кажуть, немовлят клали в бочки та кидали без милосердя у велику річку Дніпро, бо московити до крайності ненавидять єретиків та язичників. Усіх чоловіків вони вбивали безжально, а жінок та дітей брали в полон, спустошували країну та винищували населення». Місцеві жителі, помічаючи Макарія з сином, називали їх глузливо «арабами». Бідним антіохійцям сказали, що в тутешніх краях немає сильнішої образи за це слово.
Дивував сирійців і характер місцевих жителів: «московити всі, від великих до малих, мають п’ятий темперамент, а саме підступність: жодному чужинцю ні про якийсь предмет нічого не повідомляють, ні доброго, ні поганого».
Нав’язлива гостинність росіян дратувала: «Воєвода послав принести велику кількість напоїв: горілки, вина та іншого, й змушував нашого владику патріарха і нас багато пити, хоча ми ще не снідали, так що довів нас до знемоги». Закушувати високим гостям запропонували редькою та огірком.
Улітку тракт на москву був роз­битою колією: «Дорога надзвичайно важка, як ми побачили до нашого крайнього занепокоєння і муки. Виїхавши на зорі у п’ятницю, ми зробили близько п’ятнадцяти верст по лісах і горах, то піднімаючись, то спускаючись по ярах, по бруду і воді, що утворилася від дощу, і тільки Бог Всевишній знає, якою вузькою, важкою дорогою, так що нутрощі розривалися у нас у животі від поштовхів екіпажу та ламалися осі коліс. Ми терпіли великі труднощі». Зі зміною сезону ситуація не покращилась: «При великому морозі дороги від їзди покриваються льодом і стають схожими на брилу мармуру. Поля стали непрохідні від великої кількості снігу, який був у кілька разів вищий за людський зріст».
У кремлі Макарія з сином при­вели у трапезну, геть усю завішану оксамитовими та парчовими вбраннями чужинських священників: «Цар надіслав патріарху більше ста мантій, що належать вірменам і єзуїтам, кажучи йому: «Роби з ними, що хочеш», бо вважав їх нечистими – таке переконання московитів. Отримавши їх, пат­ріарх не знайшов для них кращого вжитку, як прикрасити трапезну та сидіння у церкві. Дивно, що вони навіть не зняли з них срібні гудзики та гачки!».
Патріарх Макарій АнтіохійськийУ москві делегація з Антіохії зустріла мірлікійського митрополита Ієремію. Його супутники були змушені затриматися в росії надовше, бо сиділи у в’язниці. Павло Алеппський описує жорстоку розвагу, влаштовану на честь Макарія ІІІ московським патріархом Ніконом. Той запросив сирійців на обід. Після того, як усіх почастували червоною і чорною ікрою та стравами з риби, до присутніх задля забави вивели автохтонних мешканців півночі сибіру – згорблених і низеньких лопарів-самоїдів. За прийнятими у них звичаями, лопарі харчувалися сирою рибою та олениною. Таке меню викликало в Павла відразу. Нікон же, зацікавившись тим, що вони не гидують їсти навіть своїх померлих, запропонував віддати їм на поживу якогось злочинця, гідного покарання. Вибір голови московської церкви випав на диякона мірлікійського митрополита. Той потрапив до в’язниці через негідні вчинки – курив тютюн. Було наказано «привести його до собачолицих, щоб вони його з’їли, але його не знайшли, бо він зник». Ім’я ймовірної жертви експе­рименту Павло не називає. Історики ототожнюють диякона зі згаданим у документах сирійцем Агафангелом.
Коли 1659 року Макарій із Пав­лом нарешті повернулися з ро­сії на українські землі, письменник занотував: «Протягом цих двох років у московії замок висів на наших серцях, а розум був украй обмежений і пригнічений, тому що в тій країні ніхто не може почуватися хоч трохи вільним чи задоволеним, крім хіба корінних жителів, але кожен, подібно до нас, хоча він став володарем всієї країни, ніколи не перестане бентежитися духом і тривожитися серцем. Країна ж козаків була нам як власна країна, а її жителі були нам добрими приятелями і схожими на нас самих». Та й помитися вдалося лише по поверненню – в москві патріарх із почтом так і не знайшов лазні.
Агафангела ж, котрого не з’їли самоїди, 1660 р. російський цар вислав на три роки на Соловки. Так, за тютюнокуріння. Ще одного супутника Агафангела та митрополита Ієремії, архимандрита Венедикта відправили на Соловки на п’ять років, конфіс­кувавши всі його гроші. Їх трохи було: у «челобитній» до царя висланець просив компенсувати його «животішко і рухлядішко» на суму 400 карбованців. Вибір лексики у челобитній сам по собі вартий уваги.

1709-1711 рр.

Посол Данії в росії Юст Юль написав 1712 р. «Подорож до росії за царя Петра, щоденник віце-адмірала». У московії він був у 1709-1711 рр. Юль писав про побачене безжально: «Коли мос­ковити сваряться, то плюють один одному в обличчя і обзивають такими гидкими словами, що їх не можна друкувати».
Як і століттями пізніше, не­уникним елементом дипломатичної роботи в московії було споживання горілки. Юль зга­дував, що в князя Апраксина доводилося багато пити, бо жодні відмовки не допомагали. Кожну чашу вельможі супроводжува­ли пострілами, тож гамір стояв страшний.
Пияцтво тягнуло за собою ламання звичної данцю ієрархії: «Генерал-адмірал та інші санов­ники можуть від обіду до півночі курити, пити і грати на гроші в карти з наймолодшими своїми підлег­лими – в нас це вважалося б не­пристойним навіть для простого капрала». А ось опис новорічних святкувань царя та його наближених: «Величезним роєм налітає кілька сотень людей у будинки купців, князів та інших важливих осіб, де по-скотськи обжирається і без міри п’є. Багато хто допивається до хвороб і навіть до смерті. Цього року святкували і в князя Меншикова, де по всіх приміщеннях були відкриті бочки з пивом і горілкою, тож кожен міг пити, скільки хоче. Ніхто себе і не заставляв просити: усі напилися, як свині. Предбачаючи це, князь за дуже поширеним на російських бенкетах звичаєм велів встелити підлоги у всіх світлицях і залах сіном, щоб після п’яних гостей можна було з великою зручністю прибрати їх нечистоти, блювотину і сечу».
НіконДивувало дозвілля генера­лів: у вільний час вони просто спали або пили, так само чинили і му­жики. Висновок Юля ріже гільйотиною: «Хоча в даний час у своїй поведінці росіяни і намагаються мавпувати інші нації, і одягнені у французькі сукні, хоч за зов­нішнім виглядом трохи і обтесані, проте всередині їх сидить дикун». В іншому місці зазначає: «Росіяни стали вчитися в школі ввічли­вості лише за теперішнього царя і ще сиділи у ній на задній лаві». Цар називає свій народ скотом, «росіяни, будучи народом грубим і неотесаним, не завжди вміють від­різнити пристойне від непристойного». «Як мало у росії ввічливих!» – узагалі один із лейтмотивів мемуарів.
Коли ж Юль потрапив у козацьку Україну, то занотував: «Тутешні жителі, як і взагалі все населення, відрізняються великою ввічливістю, а також охайністю як у своєму одязі, так і щодо своїх жител». У Глухові данець знайомиться з дружиною гетьмана Скоропадського: «Мав честь поцілувати руку гетьманші. Це була вродлива і дуже ввічлива жінка. Взагалі всі козаки відрізняються настільки високою поштивістю і скромністю, що це здається неймовірним».
Росіян дипломат швидко навчився відрізняти за запахом: «Вживаючи нечисту, огидну їжу, до того ж одягаючись погано, вкрай неприємно і брудно, переважно без білизни, росіяни тхнуть так погано і неприємно, що, проживши три-чотири дні в якомусь приміщенні, остаточно заражають повітря і на довгий час лишають після себе запах, так що іноземцю там не можна залишатися».
Віцеадмірала вразило, що дру­га особа в царстві була анальфабетом: «Князь Меншиков ні по-яко­му ні букви не вміє ні прочитати, ні написати, – хіба підписати своє ім’я, яке, втім, ніхто не в змозі розібрати, якщо наперед не знає, що це.
В такої великої людини та воєначальника, яким він вважається, подібна безграмотність особливо дивовижна».
Довжелезний стіл путіна 2022 р. став мемом. Триста з гаком років тому мемів не було, а дикі антикарантинні заходи були. У вересні 1710 р. генерал-ад’ютант Бендикс Меєр віз у подарунок кня­зю Меншикову золотий ланцюг та орден Слона від короля Данії. Російський караул затримав військового – той проїхав через регіон, де лютувала чума. Аби владнати ситуацію, Юль від­правив свого секретаря Пітера Фалька. Той пізніше «розпо­відав про неввічливість і грубість, які виявили росіяни: Меєру і Фальку довелося розмовляти один з одним через річку, стоячи під зливою на протилежних її берегах; міст там навмисне розібрали, щоб вони не могли зійтися. Генерал-­ад’ютанту довелося ночувати просто неба: йому не дали ні будинку, ні на­мету».
Якось улітку в петербурзі посол став свідком пожежі: «Ту­тешній простий народ байдуже ди­виться на полум’я, і ні переконаннями, ні лайкою, ні навіть грошима не можна спонукати його взяти участь у гасінні; він тільки пильнує нагоду, аби щось вкрасти».

1797-й

Домініканський преор Чи­черський (ім’я залишилося не­відомим) із Курляндії 1797 р. з декількома іншими польськи­ми священниками був засу­джений імператором Павлом І на вислання в сибір. Події цього етапу свого життя він занотовував у щоденник. 1865 р. його записки були надруковані у Львові окремим виданням.
Чичерський згадує про етап між петербургом і москвою: «На першій станції трапився забавний акт милосердя. Наказано нам вибратися з кибиток до будинку. Біда, біль, недогодність з нашими ногами. Попросив дідуся, що стояв поруч, подати руку і допомогти мені, непризвичаєному до кайданів, вибратися з кибитки.
– Ах, Боже! – сказав мені милосердний чоловік. – Чому ж не допомогти? Вельможний пане, що ж це значить! – повторив із зітханням і зняв мене вниз.
Я, розчулений учтивістю літньої людини, не знав, як і дякувати старому бородачу. Він зітхнув і пі­шов, а я в кишені не знайшов двох хустинок. «О, що за безбожний народ! – сказав я приятелю. – Бачиш, як себе злочинець винаго­родив, одну руку мені подавав, а іншою з кишені хустки виймав!». Який же був мій сміх, коли і Дембовський хустки, легко зав’язаної на шиї, не знайшов. Бородатий доброчинець, знімаючи його з ки­битки, зняти зумів і легку шов­кову хустку».
Освіченого поляка дивував ро­сійський характер: «Наші фельдєгері не знали, чим є милосердя. (…) На першій же станції подали приготовану для нас рибу. Попри сильний голод, їсти її я не міг. Брав кожен фельдєгер із миски в долоню, скільки міг взяти, і закладав у велику пащу, залляту водкою».
«Під час зміни коней у нижньому новгороді прийшов до наших кибиток камердинер віцегубернатора, італієць за походженням, і у фельдєгеря іменем пана свого запитав про ув’язнених. Фельдєгер замість відповіді плюнув йому в обличчя. Як скажений пес, кинувся фельдєгер на камердинера, покликав товаришів. Били і калічили невинну особу, вирвали йому тесак та пістолети і замислили його до ланцюгів прикути, та останній, на щастя, набрався сил і втік до карети свого пана, скривавлений, обдертий, без волосся, пістолетів та половини убору».

Ірина ПУСТИННІКОВА.