МУЗЕЙ У МУЗЕЇ

У КАЗАНСЬКОМУ СОБОРІ

У Кам’янці-Подільському, губернському центрі Російської імперії, від 1865 р. діяв Єпархіальний історико-статистичний комітет, який досліджував церковно-релігійне життя Подільської єпархії. Розгортання членами комітету історичних досліджень су-проводжувалося накопиченням пам’яток старовини та цінних документальних матеріалів. Тож 29 жовтня (10 листопада за новим стилем) 1889 р. Микола ЯВОРОВСЬКИЙ, який завідував справами комітету, запропонував створити в місті церковне дав-ньосховище. Цю думку підтримав протоієрей Казанського кафедрального собору Мойсей ДОРОНОВИЧ. Він погодився виділити для давньосховища приміщення у своєму храмі. Було створено комісію з трьох чоловік, яка взяла на себе організаційні питання щодо створення давньосховища. До її складу, крім названих вище двох священиків-краєзнавців, уві-йшов також Юхим СІЦІНСЬКИЙ.

30 січня (11 лютого за новим стилем) 1890 р. відбулося історичне засідання комітету. На ньому було затверджено правила давньосховища, обрано його завідувача та секретаря. Саме 11 лютого 1890 р. є загальновизнаною датою заснування сучасного Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника.

Першим завідувачем давньосховища став священик Віктор ЯКУБОВИЧ, а секретарем – Юхим СІЦІНСЬКИЙ, який з наступного року став фактичним керівником музею та очолював його понад три десятиліття. Діяльно сприяв організації давньосховища архієпископ Димитрій (в миру Дмитро Іванович САМБИКІН), який у 1887-1896 рр. очолював Подільську єпархію.

Давньосховище розміщувалося у верхній галереї Казанського кафедрального собору, знищеного войовничими більшовиками в середині 1930-х років. Собор розташовувався в Старому місті на розі сучасних вулиць Татарської та Зантуської – на майдані перед чоловічою гімназією, в приміщенні якої нині розмістився історичний факультет національного університету.

Первісно музей мав три відділи. По-перше, це бібліотека, що зосереджувала книги з історії Поділля. По-друге, архів, де зберігалися документи минулого. Третій відділ становили пам’ятки мови та письма, стародруки, фото, гравюри, малюнки архітектурних пам’яток, живопис, скульптура, посуд та інші предмети.

У червні 1890 р. журнал «Киевская старина» так відгукнувся на відкриття давньосховища в Кам’янці-Подільському: «Вітаючи нову установу та бажаючи їй повного процвітання, не можемо не висловити побажання, щоб і в інших містах нашого краю з’явилися такі музеї, де зберігалися би пам’ятки минулого, що нині безслідно зникають».

ПЕРШИЙ ПЕРЕЇЗД

Наприкінці XIX ст. давньосховище, що розміщувалося на верхній галереї Казанського собору, вже не могло вмістити всіх експонатів. Крім того, колекція старовини, що зберігалася в культовій установі, була малодоступною для широкого загалу. Тож 1900 р. міська дума ухвалила за-снувати Кам’янець-Подільський публічний музей, основою якого стали би фонди давньосховища, та виділити для нього окреме приміщення. 1901 р. було створено фонд для побудови музейного будинку. Передбачалося щорічно виділяти для нього 500 крб. з коштів комітету та 1% від надхо-джень свічного заводу.

Наприкінці 1902 р. подільський губернатор Олександр ЕЙЛЕР до-зволив розмістити давньосховище в приміщенні колишнього Домініканського монастиря на вулиці Дворянській (нині Домініканська) поруч із російською публічною бібліотекою. Для облаштування давньосховища на новому місці було виділено 1780 крб. 50 коп.

Експозиція розмістилася в двох великих залах і була відкрита для відвідування. Тематично згруповані експонати виставили в шафах і комодах із вітринами. Юхим СІЦІНСЬКИЙ проводив екскурсії для учнів місцевих і сільських шкіл, які приїздили в Кам’янець на канікули.

ДРУГИЙ ПЕРЕЇЗД

1910 р. музеєві виповнилося 20 років, але він досі не мав належного приміщення. Громадськість міста звернулася до міської думи з проханням безкоштовно виділити ділянку під будівництво спеціального будинку для музею. Того ж року таку ділянку було надано на розі вулиць Князів Коріатовичів і Петербурзької (нині Лесі Українки) – поблизу собору Олександра Невського.

А тим часом 1911 р. в Старому місті звільнилася двоповер-хова будівля духовного училища, яке переїхало на Польські фільварки (в те приміщення, де нині розмістився індустріальний коледж). Тож у звільненому приміщенні (нинішній Картинній галереї) надумали тимчасово облаштувати музей і бібліотеку. Експозиція займала три великі зали на другому поверсі, а на першому розмістилися бібліотека та читальний зал. Найцінніші музейні експонати зберігалися в невеликій кімнаті, укріпленій залізними дверима та гратами на вікнах.

Того ж 1911 р. в Петербурзькому інституті цивільних інженерів було оголошено конкурс на проект будинку музею в Кам’янці-Подільському. 8 лютого 1912 р. журі, до складу якого входили три архітектори, художник і представник від кам’янчан, розглянуло сім проектів. Першу премію в розмірі 75 крб. здобув студент інституту Дмитро ДЯЧЕНКО (1942 р. цей талановитий український архітектор помер від голоду в сталінському таборі). Його проект у стилі українського бароко гармонійно поєднував риси адміністративного та культового будівництва.

Зведення музею було заплановано на 1915-1918 рр., але Перша світова війна та подальші бурхливі події завадили реалізації цього плану.

ТРИЧІ НА ТИЖДЕНЬ ПО ТРИ ГОДИНИ

У листопаді 1920 р. на теренах Поділля утвердилися більшовики. Тож музей із церковно-археологічного було реорганізовано в просто археологічний.

Археологічний музей розміщувався в тому ж приміщенні колишнього духовного училища. Разом із Юхимом СІЦІНСЬКИМ тут працювали ще два доглядачі. Музей приймав відвідувачів тричі на тиждень упродовж усього трьох годин. Грошей і засобів для існування музей не мав. Так, до-глядач ГРЖИБОВСЬКИЙ майже рік не отримував зарплати, жив з того, що продавав свої речі.

Не кращою була ситуація ще в одному міському музеї – природничо-історичному, який розміщувався на Олександрівській вулиці (нинішній Соборній), навпроти храму Олександра Невського.

1922 р. стали масово вилучати церковні цінності під шляхетною метою – допомогти людям, що потерпали від голоду в Поволжі. Взагалі-то, передбачалося що ця кампанія стосуватиметься тільки храмів, проте місцеві чиновники, намагаючись перевиконати план, «грабували» і культурно-освітні установи. Так, 6 травня 1922 р. спеціальна комісія забрала всі золоті та срібні речі з археологічного музею та кабінету мистецтвознавства при Інституті народної освіти. Рішучий протест Юхима СІЦІНСЬКОГО, історика Павла КЛЕПАТСЬКОГО посприяли в тому, що музеєві повернули 1013 срібних монет і гривню Київської Русі.

19 жовтня 1922 р. Юхима СІЦІНСЬКОГО звільнили з посади завідувача археологічного музею. На його місце поставили студента Івана СТОЙКЕВИЧА, який не мав жодного досвіду музейної роботи. Правда, в травні 1923 р. Юхима Йосиповича, зважаючи на його величезний досвід музейної та краєзнавчої роботи, знову прийняли на роботу в музей – хранителем фондів.

І ЗНОВУ ПЕРЕЇЗД

1924 р. міська влада ухвалила об’єднати археологічний і природничий музеї. Було створено Центральний міський музей, що мав два відділи та сім співробітників. Музеєві надали нове приміщення – на другому поверсі колишньої чоловічої гімназії, перетвореної 1921 р. на першу трудову школу. 15 травня 1924 р. директором об’єднаного музею призначи-

ли Опанаса НЕСЕЛОВСЬКОГО – відомого подільського крає-знавця.

Прихід Опанаса Захаровича на посаду завідувача мав позитивне значення. За короткий час невеликий колектив музею підготував 41 виставку, яку відвідало 2375 осіб. 1925 р. в історико-археологічному відділі збе-рігалося 9454 експонати, в природничому – 1830.

Цікаво, що історико-археологічна секція музею фінансувалася з Державного бюджету, а природнича – з місцевого. У травні 1926 р. через брак коштів у міському бюджеті природничий відділ передали сільгоспінституту.

Найбільшою заслугою співробітників музею стало те, що завдяки їхнім неодноразовим проханням, листам до вищих інстанцій 23 березня 1928 р. постановою Ради народних комісарів УСРР Стару фортецю, Польську браму та вежу Стефана Баторія оголошено Державним історико-культурним заповідником і виділено тисячу карбованців на його ремонт та утримання.

20 травня 1928 р. в Будинку робітників освіти (нині тут розмістився будівельний коледж) відкрився музей революції. Тут було представлено експонати, що розповідали про революційну боротьбу на Поділлі, починаючи з 1905 р.

Щодо археологічного музею, то в березні 1929 р. змінився його директор. Замість важко хворого НЕСЕЛОВСЬКОГО (який до того ж «не володів класовою ідеологією») керувати музеєм став ЛАСКО. Влітку 1929 р. за-арештували СІЦІНСЬКОГО, тож своє 70-річчя видатний дослідник Поділля зустрів у в’язниці.

НА НОВИЙ ПЛАН

Улітку 1929 р. археологічний музей реорганізували в окружний краєзнавчий, який мав складатися з таких відділів: природничого, матеріальної та духовної культури, громадсько-організаційного та окремого відділу революції. Музеєві вкотре змінили прописку: зі Старого міста він перебрався на Новий план – в уже згаданий Будинок робітників освіти (БРО).

14 серпня 1930 р. Наркомат освіти УСРР постановив ліквідувати музей у Кам’янці-Подільському, а його майно та експонати передати до Вінницького музею. 6 жовтня цю постанову було обговорено на засіданні Кам’янець-Подільського райвідділу наросвіти. Було визнано, що «за останні роки через недооцінку значення музею він кілька разів перекидався з одного місця на інше, через що багато експонатів попсувалось, а деякі взагалі були знищені». І хоч завдяки окружному парткому та виконкому для музею було виділено відповідне приміщення, його недооцінка з боку місцевих службовців як «культурного чинника» призвела до того, що в нього стали відбирати кімнати для створення клубів і різних інших установ. Саме таке байдуже ставлення до музею і стало причиною того, що його ухвалили перенести до іншого міста.

Керівники культурноосвітнього сектору зобов’язалися забезпечити музей усім необхідним і перевести його на місцевий бюджет. Завдяки цим крокам музей у місті над Смотричем вдалося відстояти.

1932 р. директором Кам’янець-Подільського історичного музею призначили Антона БЕНЬКОВСЬКОГО. 

У КОСТЕЛ

29 жовтня 1935 р. президія міськради, «йдучи назустріч трудящим масам і виконуючи їх побажання», ухвалила закрити Кафедральний костел у Старому місті та передати його музеєві. Було утворено спеціальну комісію, в яку від музею увійшов Михайло МАТВЄЄВ. 4 грудня 1935 р. президія ЦВК УСРР підтримала клопотання міськради та юридично закріпила його, тож 20 січня 1936 р. музейні експонати стали перевозити з БРО в костел.

1935 р. в місті було створено ще один заклад – Кам’янець-Подільський державний заповідник із невеликим штатом співробітників.

За півтора року співробітники музею зуміли організувати в Кафедральному костелі тільки експозицію природничого відділу. Матеріали інших відділів (зокрема, історичного), запаковані в ящики, поступово псувалися.

Місцева преса різко критикувала директора музею БЕНЬКОВСЬКОГО та керівника запо-відника АНДРЕЄВА за те, що вони «нічого не роблять», хоч щороку на утримання музею виділяється 41 тис.крб., а запо-відника – 16 тис.крб. Також за-значалося, що в обох установах працюють малокваліфіковані працівники. Втім де було взяти працівників високої кваліфікації в умовах масових репресій?

МУЗЕЙНЕ МІСТЕЧКО

Влада знайшла такий вихід зі складної ситуації: потрібно злити музей і заповідник і створити на території Старої фортеці своєрідне «музейне містечко». На початку 1937 р. назви та штати обох установ об’єднали. Так утворився Кам’янець-Подільський історичний музей-заповідник, а Стара фортеця стала його серцем.

19 вересня 1937 р. як «агента польської розвідки» було заарештовано директора музею-заповідника Антона БЕНЬКОВСЬКОГО. Слідство тривало всього кілька тижнів і вже 19 жовтня Антона Вікентійовича стратили.

Наприкінці 1937 р., після створення Кам’янець-Подільської області, музей-заповідник отримав статус обласного.

Війна завдала музеєві непо-правних втрат. З фондів музею було вилучено цілі колекції з нумізматики, етнографії, творів живопису, історичних документів. Зокрема, зникло 1250 литовських монет XVI ст., не стало грамот XV-XVIII ст., виданих місту. Майже повністю зникла колекція зброї – пістолети, рушниці, шаблі, мортири, стріли, списи.

ВІДРОДЖЕННЯ

1 червня 1946 р. вийшла постанова Ради Міністрів УРСР про переведення музею в республіканське підпорядкування.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 19 вересня 1946 р. музею повернуто приміщення колишнього Кафедрального костелу; 1 травня 1947 р. тут відкрито філію музею (відділи скульптурний, зоологічний, «Велика Вітчизняна війна на Україні та Поділлі»). Пізніше тут розташувався відділ атеїзму, який діяв до 1990 р., коли міська влада ухвалила повернути костел римо-католицькій громаді.

Директорами музею були Мотрона Абрамівна ПРИХОДЬКО, далі 35 років (від 9 лютого 1949 р. до 16 липня 1984 р.) – Григорій Миколайович ХОТЮН, після нього до 1 грудня 1996 р. – Стефанія Едуардівна БАЖЕНОВА (нині доктор історичних наук). Від 20 січня 

1997 р. директором працює Людмила Павлівна СТАНІСЛАВСЬКА.

1967 р. музею передали будинок Ратуші, 1982 р. – приміщення колишньої духовної семінарії, 1984 р. – колишній вірменський торговий будинок, 2009 р. –  Вірменську криницю. Сьогодні музей розміщений у шести об’єктах. Його фонди нараховують 138 тисяч експонатів. Торік музей відвідало 202 тисячі осіб.

У Ратуші влаштовано комплекс експозицій з історії магдебурзького права та самоврядування та з історії грошового обігу на Поділлі. У Картинній галереї представлено унікальні твори живопису, графіки, скульптури, обладнано меморіальну кімнату байкаря Микити ГОДОВАНЦЯ. Торік у пристінному корпусі на території фортеці відкрито експозицію «Історія Поділля та Кам’янця-Подільського в XX-XXI століттях».

 Як бачимо, 120-річчя музей зустрів у розквіті сил і впевнено дивиться в майбутнє. На жаль, в газетні шпальти важко втиснути багатющу та досить часто драматичну історію музею. Тож варто відвідати чудову експозицію на першому поверсі Картинної галереї, де надзвичайно наочно передано ауру 120 музейних років.