ЧУДЕСА В КАМ’ЯНЦІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ
Кам’янецькі легенди-перекази… Скільки їх – не перерахуєш! Історичні, героїчні, фантастичні… Вони розповідають про історію краю, звитягу предків, розкривають дивовижний світ їх уяви, звичаїв, забобонів і вірувань.
ПРО ПОХОДЖЕННЯ «НЕЧИСТОЇ СИЛИ»
Своєрідне народне трактування в українців набула легенда про «створення світу і походження нечистої сили» – співіснування вірувань поганських із християнським.
Українці не мали сумніву, що скелі, гори і каміння – витвір нечистої сили. Бо коли Господь Бог створив світ, то нечистий поставив на землі скелі. Вони так швидко піднімалися вгору, що по них могла видряпатися усіляка нечесть.
Бог силою слова зупинив зріст скель і скинув бісів на землю. Однак скелі і далі вважалися в народі оселею «нечистої сили».
Подоляни відзначалися лагідним і м’яким характером. Обов’язково вибачалися, вимовляючи такі слова, як собака, свиня, чорт і… навіть жінка. Тому не казали чорт, а біс, ідол, нечистий, злий, дідько, біда. Уявляли чорта у вигляді панка; шляпа з широкими крисами прикривала ріжки, в зубах стирчала люлька. Йому приписували винахід горілки і тютюну.
Удень нечистий сидів по корчмах і спокушав чоловіків до пиятики або швендяв по базарі. Вночі лякав перехожих в очереті, в руїнах і млинах.
МЛИН ІРАФА
На Видрівці, вузенькому березі ріки під фортецею, зберігся млин XIX ст., який з невідомих обставин звався млином Ірафа. Цей млин був пристанищем для місцевої «нечистої сили».
Бувало, що всі млини стоять, а млин Ірафа працює, хоча в ньому немає мірошника. «То біс бавиться», – вважали в народі.
У млині нечистий молов тютюнець для тих, хто любив подимити люлькою. Жартував над подорожніми, що зупинялися тут на нічліг. Особливо не любив, коли в печі смажили свиняче сало. І людина, підносячи до рота кусень смаженого сала, могла побачити перед собою, наприклад, жабу.
НА ПОЛЬСЬКИХ ФІЛЬВАРКАХ
На Польських фільварках, біля скелі стояла хата, власник якої не міг її продати, бо місцеві шепотіли: «В глининську щось недобре коїться».
Але з’явилися люди такі бідні, що нічого не боялися.
Домовилися з хазяїном про оренду і прийшли до хати.
– Добрий день, пане господарю!
З темного кутка вийшов нечистий:
– Здорово, коли не жартуєте!
– А можна я з бабою своєю тут буду жити?
– А чого ж… можна… Тільки скажи бабі, щоб цей куток не мастила і не підбілювала.
Стали жити разом, ніхто нікому не заважав. Нечистий навіть похвалився скарбом зі срібними талярами, які ретельно охороняв у кутку.
Одного разу визвали нечистого, щоб прийшов «сонце викачувати».
У народі вважали, що сонце – то велике коло. Котиться воно по небу – на землі день, опускається вниз – наступає ніч. Але вийти самотужки з-під землі сонце не може, тому його викочують звідти чорти, більшість з яких гине від сонячного жару.
Пішов нечистий викочувати сонце і не повернувся.
Довго чекали його, раптом стук у двері. Вийшли у двір, а там хтось інший стоїть:
– Ваш пан хазяїн спікся сонцем. Щодо скарбу, то він тепер ваш.
МАРА КАМ’ЯНЕЦЬКОЇ ДОЛИНИ
Найфантастичніші кам’янецькі легенди брали витоки з Долини, передмістя, що розкинулося в урочищі ріки Смотрич.
У Долині жив місцевий плебс: обслуга, поденщики, дрібні торгівці. Це був спритний, меткий і моторний народ.
Їх халупки тулилися до скель, в яких, за повір’ями, гніздилася усіляка нечисть. Тому в очах долинян причаївся острах.
І коли на місто спускалися сутінки, мешканці Долини міцно зачиняли двері на бруси-клямки, ставили біля них сокиру. І ніяка сила не могла змусити їх ви-йти вночі з хати. Їх не лякали ані татари-людолови, ані розбійники. Вони боялися чорних кажанів, які чіплялися у волосся, пудових сомів, що затягували людей у річну глибінь, величезних жаб, що просочувалися в хати і висмоктували у дітей кров. Коли жабу ловили, то кидали у вогонь, розведений у печі. Інакше вони ви-плигували з багаття і перескакували на другий берег Смотрича.
Горе подорожньому, який вночі опинявся в Долині! Його водило колами по каньйону, доки він не падав замертво. Ось чому міщуки, спускаючись у Долину, хрестилися, приносячи молитви святим угодникам.
ЧАРІВНЕ КОЛО
Щоб захистити обійстя від усього злого, а поля й городи від «черви, горобців, гадюк, кузьок, блошиць», господар утворював магічне коло. Тричі обходив хату, подвір’я або город зі святим хлібом, примовляючи: «Коло двору – камінна гора, огненна вода, осиковий кіл…»
Обряд утворення «чарівного кола» був досить розповсюдженим на Поділлі та вживався як у надзвичайних випадках, так і в буденному життю.
1771 року, коли в Кам’янці виявилася морова язва (чума), на цвинтарі біля Петропавлівської церкви зібрався гурт міщанок. Кожна принесла намітку – добре вибілене полотно завдовжки 3-5 м і завширшки 40 см. Заміжні жінки їх одягали
поверх очіпка. Поприв’язували намітки одна до другої та двічі обперезали Петропавлівську церкву знадвору, а кінці втягнули всередину храму і простягнули доріжкою до престолу. Це був обряд утворення чарівного кола, в якому полотно використовувалося як оберіг, що очищує людей від пошесті та відлякує її.
ЯК ПО СЕЛАХ ХОЛЕРУ ПРИБОРКУВАЛИ
Перший спалах холери в Україні зафіксовано у вересні 1830 року. Незабаром епідемія розповсюдилася Київською, Полтавською та Подільською губерніями, переважно в сільській місцевості.
Столітні діди-оповідачі згадували: «Понаїхало дохторів, студентів. Вапном усе мастили, але яка з того користь? Піп сказав скластися і купити образ Матері Божої «холерної», але коли то станеться, а люди нині мруть».
Холеру (в просторіччі холерію) уявляли у вигляді простоволосої жінки в сорочці, що голосила біля хат із хворими людьми.
Виробилися своєрідні засоби боротьби з пошестю. Люди святили воду на перехрестях, оборювали село. Вдови і дівчата, вбравшись у святкове, ходили по селу і щедрували як перед Новим роком, а на «защедровані» гроші справляли молебень і ставили свічі.
Віра в силу колядок і щедрівок проти хвороб і нечистої сили здавна відома в краї. Подоляни вважали, що колядки і щедрівки – один з тих народних обрядів, на яких світ тримається. Зникнуть вони – «і світу кінець»…
СКАРБОВА ЛИХОМАНКА
У першій половині XIX ст. Кам’янець охопила скарбова лихоманка. Розповсюдилися чутки про існування зводу розписів скарбів, колись «захованих у Ка-м’янці, знайдених і незнайдених».
Звід складало не одне покоління скарбошукачів, спираючись на розповіді жебраків, конокрадів і браконьєрів, тобто всіх тих, хто скрізь ходить-бродить, до всього прислухається-приглядається.
Знайшовся і власник розписів, який продавав їх шукачам з умовою віддати йому третину знайденого.
У розписах містилися не лише практичні настанови для скарбошукачів, керуючись якими можна швидко розбагатіти, а й «точні» вказівки схову, а саме: біля башти Стефана Баторія, на Валах, під корчмою на 12 індичих головах тощо.
Скарби поділяли на добрі та злі. Добрі світилися вночі, самі про себе даючи знати.
За повір’ями, гроші блищать – бо перечищають, що буває під Новий рік, на Великдень, на Івана Купала.
У червні 1831 року на лівому березі Смотрича, тоді ще не заселеному, став виблискувати вогник – ніби свічка горить.
Ще не був збудований Новопланівський міст, тому відчайдухи з вулиці Довгої, озброєні щупами, рискалями і мотузками, видряпались наверх карколомними стежками. Біля великого ясеня натрапили на півметрового хробака, який світився, мов фосфоритний. Вбили його і стали шукати. Перекопали землю ровами і ямами: все даремно – скарб так і не знайшли.
Валентина ВІНЮКОВА-ВОЛКОВА, старший науковий співробітник Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника.