ВЧИВСЯ В ПЕРШІЙ, А ІМ’Я ДАЛИ ДВАНАДЦЯТІЙ
Сьогодні виповнюється сто років від дня народження українського письменника, лауреата Шевченківської премії Любомира ДМИТЕРКА, чиє дитинство та юність минули в Кам’янці-Подільському.
Любомир Дмитрович народився в Галичині в сім’ї сільського вчителя. Його рідне село Винники, розташоване за 6 км від Львова, 1940 р. набуло статусу міста. Нині це місто-супутник Львова, підпорядковане його міській раді.
Про Любомира можна з повним правом сказати, що в нього було «дитинство, обпалене війною». Справді, 1914 р., коли хлопчику виповнилося всього три роки, спалахнула Перша світова війна, а Галичина, що входила тоді до складу Австро-Угорщини, стала активною зоною бойових дій.
У зрілі роки поет напише: «Коли я згадую своє дитинство, в пам’яті виринають шляхи-дороги. Безмежні дороги біженських злигоднів. Перша світова війна. Мені три роки, а я вже за тридев’ять земель від рідної хати. Короткочасне повернення до мальовничих Винників, і знову втеча від білопольських банд галлерчиків і пілсудчиків. Скінчилось дитинство в чарівному Кам’янці-Подільському та навколишніх селах, де вчителював мій покійний батько».
Щодо «галлерчиків і пілсудчиків», то мова йде про сподвижників двох польських Юзефів – Юзефа ПІДСУДСЬКОГО, тодішнього керівника відновленої Польської держави, та генерала Юзефа ГАЛЛЕРА, який командував польською армією.
Отже, 1919 р. сім’я ДМИТЕРКІВ, «рятуючись від білополяків», переїхала до Кам’янця-Подільського. Любомиру тоді було шість років. 1973 р. у першій строфі вірша «Горлиці» поет так описав перші роки проживання в місті над Смотричем:
Горлиці над містом… Заросли окопи…
Срібні переливи Смотрича-ріки.
У піснях лунає слава Перекопу.
Кам’янець-Подільський. Буряні роки.
Під новою хатою квітнуть чорнобривці,
Увійшла країна в мирні береги…
Падає Воровський від руки убивці.
Цілять нам у спину злобні вороги.
У цьому вірші згадуються тогочасні реалії: Перекопсько-Чонгарська наступальна операція радянських військ Південного фронту, яким командував Михайло ФРУНЗЕ, здійснена 7-17 листопада 1920 р., та вбивство 10 травня 1923 р. у Лозанні радянського дипломата Вацлава ВОРОВСЬКОГО. Таке «політизоване» дитинство пояснюється ще й тим, що батько Любомира аж надто віддано служив радянській системі. Він, тривалий час пропрацювавши в освіті та діставши ще за Австро-Угорщини пенсію, повернувся до вчителювання в Наддніпрянській Україні та став ревним виконавцем директив влади. Зокрема, його атеїстична пропаганда в одному із сіл спричинила те, що релігійна громада («куркульня», як пише в автобіографії Любомир Дмитерко) пообіцяла батька вбити, а хату спалити.
Аналізуючи цей епізод, доктор історичних наук Олександр РУБЛЬОВ висловив припущення, що деякі риси вдачі Любомира ДМИТЕРКА (зокрема, безкомпромісність екстремістського гатунку, здатність легко псувати взаємини із оточенням тощо) були успадковані ним від батька.
У Кам’янці Любомир навчався в першій єдиній трудовій школі ім.Степана РУДАНСЬКОГО, що в Старому місті, створеній на базі колишньої чоло-вічої гімназії. Тоді школа була
семирічною. Нині це загально-
освітня школа I-III ступенів №1, розташована в побудованому в середині 1950-х рр. корпусі. А в будинку, де навчався ДМИТЕРКО, нині працює історичний факультет національного університету. У поемі «З ночі в день» поет писав:
У місті вільному від гніту панського,
Над звивистим Смотричем, у Кам’янці,
Я вчився у школі Степана Руданського,
Де гризли абетку вчорашні бійці.
Навчання в школі ДМИТЕРКО згадав і в статті «Його слово не вмре, не загине», опублікованій 1968 р. в збірнику «Степанові Руданському»: «Десь у 1922-1924 рр. учився я в Кам’янець-Подільській першій єдиній трудовій школі імені РУДАНСЬКОГО. Нам, школярам, добре відома була багата на невдачі і страждання біографія Степана Ва-
сильовича. Ми захоплювалися його блискучими співомовками. Це захоплення я і мій старший брат перенесли і в родину. То ж тонесенька книжечка співомовок, випущена в буремні революційні роки вже не пам’ятаю яким видавництвом, була зачитана до дірок».
Закінчивши семирічку, Любомир навчався в Кам’янці-Подільському в лісовій профшколі, а далі – в інституті народної освіти (нині Кам’янець-Подільський національний університет ім.Івана ОГІЄНКА).
1928 р. газета «Червоний кордон», що видавалася в Кам’янці-Подільському, опублікувала перший вірш ДМИТЕРКА – «Мати». 1956 р. поет писав: «Коли я згадую свою творчу молодість, у пам’яті моїй встає сонячний квітневий день і я, щасливий, юний (мені було тоді сімнадцять років), іду чудовим парком над скелястим Смотричем із свіжою, що пахне друкарською фарбою, газетою в руках. Це було у Кам’янці-Подільському, в 1928 році. У газеті «Червоний кордон» було надруковано мій перший вірш «Мати». Потім у цій же газеті друкувалось багато моїх віршів, оповідань і, навіть, два романи з продовженням».
«Спокушений чарами поетичної музи», Любомир покинув навчання в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти, де був тільки факультет соціального виховання (соцвиху) й подався в Київ, де в місцевому ІНО (тепер Київський національний університет імені Тараса ШЕВЧЕНКА) був ще один факультет – професійної освіти (профосу), із сильною професурою, який готував фахівців вищого профілю, а головне, давав значно більший обсяг знань. Саме на цей факультет ДМИТЕРКО надумав перевестися. Проте кожен факультет мав не тільки свій профіль, а й навчальну програму, тому юнакові відмовили, запропонувавши йти на соцвих або вступити заново – на перший курс. Поет образився, бо, за його словами, «прочитав гори літератури і ладен був змагатися не
з одним студентом профосу».
Любомир став працювати позаштатним репортером обласної комсомольської газети «Молодий більшовик» (редакція містилася в довгому темному коридорі на розі вулиць Леніна та Володимирської, де згодом розмістився готель «Театральний»). Заробляючи копійки, Любомир писав вірші та підшукував соліднішу роботу. На кінофабриці (нині Національна кіностудія
художніх фільмів ім.Олександра ДОВЖЕНКА) її головний редактор письменник Володимир ЯРОШЕНКО порадив ДМИТЕРКОВІ йти на сценарні курси, що саме відкрилися при Всеук-
раїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ).
На курсах історію та теорію кіно викладав знавець і дослідник цієї справи Георгій АВЕНАРІУС, теорію драми – український поет і критик Яків САВЧЕНКО, сценарну справу – письменник і кінодраматург Вадим ОХРІМЕНКО, сучасну літературу – Олександр КОРНІЙЧУК. Закінчивши курси, ДМИТЕРКО в 1931-1934 рр. працював редактором, а в 1946-1947 рр. – начальником сценарного відділу Київської кіностудії художніх фільмів.
1930 р. 19-річний ДМИТЕРКО зумів видати одразу дві книжки – прозову та поетичну. У Києві в «Масовій бібліотеці» видавництва «Західна Україна» побачила світ накладом 15 тисяч примірників 32-сторінкова збірка оповідань «Вітер зі Сходу». Поетична збірка «Іду!», видана в Харкові в Державному видавництві України, була вдвічі товстішою – 60 сторінок, але мала наклад значно менший – всього 2 тисячі примірників. Того ж року з’явилися рецензії на збірку «Іду!» – Євгена АДЕЛЬГЕЙМА в десятому числі журналу «Життя й революція» та Миколи ШЕРЕМЕТА в дванадцятому числі журналу «Молодняк».
Наступного року побачили світ ще дві віршовані книжки Любомира: поема «Сорочинська республіка» (10 тисяч примірників, 56 сторінок) у співавторстві з Марією ПРИГАРОЮ та друга книжка поезій «Товтри» (2 тисячі примірників, 136 сторінок), назву якій дав кряж Товтри поблизу Кам’янця. Обидві книжки ви-йшли у видавництві «ЛіМ» («Література і Мистецтво»).
Працюючи в Києві, Любомир досить часто відвідував Кам’янець. Про кілька таких відвідин упродовж 1932 р. згадував літературний критик і драматург Борис БУРКАТОВ, який у ті роки навчався в місті над Смотричем:
«Тоді, в останні зимові дні року 1932-го, я бачив його вперше. Бачив у Кам’янці-Подільському під час мітингу на площі перед будинком районного комітету партії. З балкона, який служив трибуною, промовляли члени Політбюро ЦК Компартії України, нарком освіти Микола Олексійович СКРИПНИК і секретар райкому партії, відомий поет і громадський діяч Іван Юліанович КУЛИК. Стояли поряд з ними представники громадськості міста, і серед них нам, групі студентів, хтось із обізнаних вказав на молодого поета Любомира ДМИТЕРКА, чиї вірші час від часу публікувала міська газета «Червоний кордон»… На вечорі з нагоди 60-річчя СКРИПНИКА виступив і Любомир ДМИТЕРКО. Уже другий рік він жив у Києві, працював на студії художніх фільмів, але завжди згадував Кам’янець, де залишились його батьки, брати і сестри, де пройшли дитинство і юність. Ще через декілька місяців він знову приїхав до Кам’янця-Подільського для участі в творчому вечорі КУЛИКА. Відбувся той вечір у педагогічному інституті, де Іван Юліанович викладав курс літератури. Того ж року, в липні, ДМИТЕРКО ще раз відвідав рідне місто, щоб виступити вже на останньому за участю Івана КУЛИКА літературному вечорі. Пам’ятаю, як переповнений зал на обох вечорах тепло сприймав громадянську лірику свого земляка».
ДМИТЕРКО був членом спілки революційних письменників «Західна Україна». На початку 1933 р. почалися арешти членів київської філії організації. 4 лютого було ув’язнено Любомира ДМИТЕРКА. Більшість заарештованих невдовзі після затримання написали заяви-каяття до колегії Державного політичного управління УСРР, визнавши свою належність до УВО – Української військової організації. Двоє із заарештованих – Любомира ДМИТЕРКА та Агату ТУРЧИНСЬКУ – через те, що вони «не вписувалися» за віком і статтю в розроблену чекістами схему УВО, було звільнено (відповідно, 25 березня та 11 травня).
Як зазначив уже згадуваний Олександр РУБЛЬОВ, який досліджував репресії проти членів «Західної України», «частина спілчан, які залишилися на волі, поступово ввійшли до складу Спілки радянських письменників України, дехто з них згодом досяг становища літературно-мистецької номенклатури – графік Василь КАСІЯН, письменник Любомир ДМИТЕРКО». Але номенклатурний ДМИТЕРКО – це тема для окремої розмови.
Майже чверть віку, від 1962 р. аж до смерті, ДМИТЕРКО був головним редактором провідного українського літературного журналу «Вітчизна». Помер письменник 2 жовтня 1985 р. в Києві. Поховано його на Байковому кладовищі. 11 травня 1986 р. Рада Міністрів УРСР ухвалила надати Кам’янець-Подільській середній школі №12 ім’я ДМИТЕРКА (нині загальноосвітня школа I-III ступенів №12 імені Любомира ДМИТЕРКА). Чому вибрали дванадцяту, а не першу школу, в якій навчався письменник? Микола ЯЩУК, довголітній директор дванадцятої, пояснив це так: «Очевидно, коли після смерті поета вибирали, якій із кам’янецьких шкіл надати ім’я ДМИТЕРКА, оцінювали їх заслуги. А СШ №12 незадовго до того відзначили дипломом другого ступеня на Виставці досягнень народного господарства в Москві, потім занесли на міську Дошку пошани. Оце, напевно, і схилило шальки терезів на користь СШ №12».