ДЕКІЛЬКА ДНІВ БЕРЕЗНЯ 44-го

Минуло вже 67 років, як відгриміли останні залпи на Подільській землі. Земля поглинула і зрівняла, покривши травою, траншеї, дзоти і доти. «Це було так давно!» – скаже більшість із нас. «Це було зовсім нещодавно…», – скажуть ті, хто бачив жахіття війни власними очима, хто захищав рідний Кам’янець від фашистської навали, хто до сьогодні пам’ятає кожен постріл.

– Вранці 22 червня 41-го над нашим містом з’явилися перші німецькі літаки, – розповідає голова Кам’янець-Подільської міської організації ветеранів Леонтій РОГАЛЬ. – А вже 10 липня місто було окуповане 8-м угорським корпусом. З того часу до 26 березня 44-го Кам’янець знаходився у німецько-фашистській окупації. 

За словами Леонтія Інокентійовича, звільнення міста входило до Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції Червоної Армії, яка здійснювалася військами Першого Українського фронту під командуванням маршала Радянського Союзу Георгія ЖУКОВА. 

25 березня війська 4-ї танкової армії заволоділи Чемерівцями та Оринином і наблизилися до Кам’янця-Подільського. Першими до міста підійшли танки 63-ї Челябінської гвардійської танкової бригади. Захопивши дорогу Кам’янець-Подільський – Жванець, вони перекрили німцям шлях до Дністра. Бойові дії тут проводив танковий батальйон капітана ПРИХОДЬКА. 

– Щойно підрозділи батальйону вибралися на кам’янистий берег річки Смотрич, як німці відкрили шквальний вогонь. На батальйон летіли снаряди та міни, його покривала злива кулеметного вогню. Родина ВОСПЯНСЬКИХ дала розвідникам 63-ї танкової бригади план розташування німецьких військових частин у Кам’янці. 16-літня Наталя ВОСПЯНСЬКА провела лише їй відомою стежкою автоматників батальйону капітана ПРИХОДЬКА. А її батько Володимир Йосипович таємно провів у місто наші три танки.

Ворожий гарнізон нараховував понад 5 тисяч солдатів та офіцерів, 85 танків, 62 гармати і 300 кулеметів. Підтримувала цю міць німецька авіація. Замковий міст і прилеглі до нього переправи прикривалися сильним вогнем танків та артилерії ворога. Вранці 25 березня фашисти почали пробиватися до Дністра. В останній момент вони підірвали залізничний вокзал, підпалили ешелони з технікою і зерном.

На Руських фільварках зібралося багато німецьких машин, танків, усі вулиці міста були забиті кінними обозами. Німецькі колони намагалися вийти на Жванецьке шосе. Але наші війська вже захопили Довжок, тим самим відрізавши фашистам шлях до відступу. 

Штурм міста було призначено на 17.00 після артпідготовки. Атака відбувалася настільки стрімко, що німці не встигли підірвати замінованого Замкового мосту, електростанції та деяких інших об’єктів. Під час штурму відзначилася 29-та гвардійська мотострілецька бригада під командуванням полковника Михайла СМИРНОВА. Сапери молодшого лейтенанта СОКОЛОВА під шквальним вогнем розмінували Замковий міст. Через нього поїхали наші танки. Старший лейтенант ЗІНЧЕНКО на мосту розчавив своїм танком три ворожі зенітні гармати. Цей бій став для лейтенанта останнім…

У цей час автоматники 49-ї механізованої бригади обхідним маневром з півдня через Кубачівку увірвалися на Руські фільварки і вибили звідти фашистів.

Танки 56-го окремого танкового полку прорвалися на Новий план, що у районі нинішніх вулиці Соборної, стадіону ім.Тонкочеєва та автовокзалу. Тут розгорівся запеклий бій. 

У ту ніч солдати 61-ї танкової бригади полковника ЖУКОВА північніше Замкового мосту форсували Смотрич, де знищили 8 гармат, 10 танків і розгромили майже весь полк ворожої піхоти. 

Успішно діяла 16-та гвардійська механізована бригада. Вона стрімко захопила село Китайгород і східну околицю міста. Звідси ворог найменше очікував удару.

Так до ранку 26 березня ворог був повністю вигнаний з міста. О 10.00 на башті Ратуші лейтенант ДОКУЧАЄВ і працівники друкарні ПЕТРУШИН і БОЛЬ підняли Червоний прапор. Місто святкувало перемогу, за яку віддали свої життя 969 воїнів, серед яких – полковник Михайло СМИРНОВ і Герой Радянського Союзу старший лейтенант Степан КИРГИЗОВ.

На відзначення визволення Кам’янця-Подільського 27 березня наказом Верховного Головнокомандувача військам 4-ї танкової армії оголошено подяку. О 21.00 Москва салютувала 20-ма артилерійськими залпами з 224 гармат. За мужність і героїзм, проявлені під час визволення Кам’янця-Подільського від німецько-фашистських загарбників, понад 15 тисяч солдатів та офіцерів були нагороджені орденами і медалями, четверо воїнів отримали звання Героя Радянського Союзу.

…На жаль, на сьогодні серед живих у нашому місті залишилися лише двоє визволителів Кам’янця-Подільського. Це ветерани Великої Вітчизняної війни, учасники бойових дій, удостоєні звання «Почесний громадянин 

Кам’янця-Подільського», – Ілля ЧЕБОТАРЬОВ і Павло ТИХОНОВ.

«ГОЛОВНЕ, ЩО ТИ ЖИВИЙ!» 

Хоча Ілля Олексійович народився в російському місті Царицині біля берегів Волги, але все його життя тісно переплелося з Кам’янцем-Подільським. Одна-єдина зустріч під час війни змінила все життя солдата. 

…Це було у березні 44-го. Ілля Олексійович брав участь у звільненні нашого міста у складі 

29-ї Унецької гвардійської мотострілецької бригади, командиром якої був полковник Михайло СМИРНОВ. Наші війська вели бої протягом шести днів. За цей час старшина ЧЕБОТАРЬОВ устиг познайомитися зі своїм майбутнім – Людмилою ІВАЩИШИНОЮ. 

 – Я зустрів її на вулиці, – пригадує Ілля Олексійович. – Вона бігла додому, заливаючись слізьми. Запитав, що трапилося. Виявляється, вона тільки-но отримала похоронку на чоловіка. На руках у вдови залишився 5-річний син Сашко. Я почав заспокоювати жінку. Ці декілька днів зустрічався з нею. А коли залишав Кам’янець, то пообіцяв, що після війни обов’язково повернуся. 

До поранення на Ельбі ми з нею переписувалися. А коли я прийшов до тями у Берлінському госпіталі, то побачив, що у мене немає однієї руки. Повідомляти про це Людочці не хотів. Після лікування приїхав до Кам’янця, постукав у її двері: «Такого приймеш?» Вона розплакалася: «Головне, що ти живий! Більше мені нічого не треба!»

Так Ілля ЧЕБОТАРЬОВ осів у Кам’янці. Все життя пропрацював учителем математики у 8-й школі. Минулого року ветеран відсвяткував славний ювілей – 100-річчя. 

ПЕРШИЙ ПАВЛІВ БІЙ 

Павло ТИХОНОВ дещо молодший від свого побратима. Йому 86 років, він кам’янчанин. 

– Коли розпочалася війна, – пригадує Павло Мефодійович, – я був учнем одного із ФЗУ. Навчання зупинили. Нас, хлопчаків, відправили по домівках. Мені було лише сімнадцять. До армії мене не призвали, але я не хотів сидіти склавши руки. 

Перший мій бій відбувся у березні 44-го під час наступу Червоної Армії на Кам’янець. Нас було декілька хлопців. Ми знайшли зброю і пішли до вокзалу, де зі Слобідки-Рихтівської наступали німці. Підходить до нас старшина 51-го гвардійського полку і каже: «Хлопці, що Ви тут робите? Йдемо зі мною. На передовій веселіше». Ми пішли. Пам’ятаю, копали траншею довжиною 50 метрів, було дуже холодно, йшов дощ зі снігом. Закінчили копати, коли стемніло. Трохи відпочили. Нас завели у залізничний вокзал і сказали, що війська Першого Українського фронту ще не встигли підійти, тому є прохання допомогти відбити німців, які вранці мають наступати. Без вагань усі залишилися. Вдосвіта німці почали стріляти по вокзалу з гармат. До сьогодні пам’ятаю свист снарядів. Із частинами Червоної Армії я дійшов до Кенігсберга. Там отримав поранення, був контужений і, врешті, демобілізований. 

Ветеран нагороджений ор-деном Вітчизняної війни пер-шого ступеня та медаллю «За відвагу».  

І Павлові Мефодійовичу, й Іллі Олексійовичу ми бажаємо міцного здоров’я, довгих років життя, щоб про них завжди пам’ятали ті, заради кого вони воювали, – МИ!