ДРУГИЙ ІЗ ТЕЗОК

До сучасного «ПОДОЛЯНИНА» в Кам’янці-Подільському виходило ще дві газети з такою назвою. Торік 27 вересня виповнилося 100 років з дня виходу у світ першого з тезок –  «ПОДОЛЯНИНА», видавцем якого був  Подільський союз російських націоналістів. Цього року на 7 вересня припадає 70-річчя другого з них. А наступного року 26 грудня матимемо 20-річний ювілей їхнього сучасника. Сьогодні ми поговоримо про «Подолянин», який виходив у нашому місті упродовж двох з половиною років – від 7 вересня 1941 р. до 19 березня 1944 р.

ВІД «КЛЮБУ» ДО «РЕЗИДЕНЦІЇ»

Протягом десятиліть підшивка «Подолянина» 1941 – 1944 рр., як і інших українських видань того періоду на окупованій території, була зачинена у спецфондах і недоступна науковцям. Першу серйозну розвідку на цю тему («Газета «Подолянин» (1941 – 1944 р.) як український часопис») зробив Мирослав РОМАНЮК, нині доктор історичних наук, директор Львівської національної наукової бібліотеки України ім.Василя Стефаника. Його стаття, оприлюд-нена в матеріалах міжнародної 

науково-практичної конференції «Духовні витоки Поділля», що відбулася 9 – 11 вересня 1994 р. в Кам’янці-Подільському, зазначає, що видавці та редактори газети «вважали своїм обов’язком говорити правду про сталінські репресії, боронити українські інтереси в німецькій дійсності, зберегти і примножити культурні надбання народу. Цьому були підпорядковані як підбір матеріалів, 

їх тематичне спрямування, так і верстка газети».

11 квітня 2003 р. на шпальтах сучасного «Подолянина» з’явилася стаття кандидата історичних наук Валерія НЕСТЕРЕНКА «Часопис «Подолянин» у роки Другої світової війни». У ній, зокрема, зроблено досить детальний огляд публікацій тогочасного «Подолянина», названо адресу, де розташовувалася резиденція газети. Це будинок 10 на вулиці Кишинівській (нині Данила Галицького).

Цей двоповерховий будинок на розі з вулицею Лесі Українки (а до того – Петербурзькою, Петроградською, Ленінградською) зберігся до наших днів. Він якось випав з поля зору дослідників топографії міста, укладачів туристичних путівників. А тут відбувалося чимало цікавого. Ось, для прикладу, перше число щоденної демократичної безпартійної газети «Наш шлях», що побачило світ 23 листопада 1919 р. Читаємо: «Адреса редакції і контори: Кам’янець, ріг Петроградської і Кишинівської, помешкання Українського клюбу». 

Утім насичене життя українського клубу періоду Кам’янця столичного – це тема для окремої розмови. А період «Подолянина» пов’язав долю цього будинку з долею цілої плеяди блискучих прозаїків, поетів, публіцистів, журналістів. Це Микола ЧИРСЬКИЙ і Харитон БОРОДАЙ, Дмитро КОРБУТЯК і Микола ЛАЗОРСЬКИЙ, Анатоль ЮРИНЯК і Олександр СМОТРИЧ. Розповідь про кожного з них заслуговує на окрему статтю.

До речі, цей будинок як палацик місцевої газети «Подолянин» згадав письменник Олекса ІЗАРСЬКИЙ у романі «Полтава», написаному на автобіографічному матеріалі.

РУПОР ПАТРІОТІВ УКРАЇНИ

Часто при дослідженні літературного життя краю до матеріалів «Подолянина» звертається письменник, директор Хмельницького обласного літературного музею Василь ГОРБАТЮК. У статті «Анатоль ЮРИНЯК: таємниця справжнього імені», опублікованій 2006 р. у журналі «Вітчизна», він писав про еволюцію «Подолянина»:

«У вересні 1941 року – це пронімецькі пропагандивні числа. Та поступово дедалі більше виходять на її сторінки матеріали націоналістичного характеру. Зокрема, за підписом і псевдонімами Миколи ЧИРСЬКОГО, колишнього старшини війська УНР і політичного емігранта (помер 26 лютого 1942 року), редактора Дмитра КОРБУТЯКА, прибулого з Проскурова Петра ЯНУША, КОВАЛЬОВА (псевдонім Іван СКИБА); публікуються спогади Віктора ПРИХОДЬКА про Подільську духовну семінарію та «Просвіту», історія України Івана КРИП’ЯКЕВИЧА та інше. Поступово газета стає в Кам’янці рупором патріотів України. Хоч і пронімецький мотив у ній теж, звісно, зберігається – такий хрест підневільного, бездержавного народу».

ТВОРЦІ «ПОДОЛЯНИНА»

Непогане уявлення про редакцію «Подолянина» та взаємини всередині колективу дає дружній шарж «Редакція «Подолянина» за роботою», опублікований у самій газеті 13 серпня 1942 р. Ось підпис до нього: «Справа наліво: «Вундеркінд» (чудо-дитина) редакції ФЛОРИНСЬКИЙ з дружиною обмірковують проблему новосілля. ЦИБУЛЬСЬКА вишукує цитати з романів… Нерозлучні БОРОДАЙ і КОВАЛІВ спільно обдумують «знайдену» тему для фейлетону. Редактор КОШЕЛЬНИК після безрезультатного шукання квартири… Секретар ІВАНИЦЬКИЙ читає коректору ПАВЛОВСЬКОМУ «отченаш» за його коректорські «гріхи»… Начальний редактор КОРБУТЯК з технічною (не особистою!) секретаркою МЕЛЬНИК на «діловій розмові»… Невтомна друкарка СУВЧИНСЬКА, яка списала для «Подолянина» скирти паперу… Вгорі художник РИБЕЦЬКИЙ зі «страшною» зброєю шукає нової «жертви»…».

Дамо деякі коментарі до підпису. Перший із зображених на шаржі – це 20-річний уродженець Кам’янця-Подільського Олександр ФЛОРУК-ФЛОРИНСЬКИЙ, який в еміграції відомий як самобутній поет і прозаїк Олександр СМОТРИЧ. Очевидно, через молодість і талант у редакції його називали вундеркіндом. Ім’я його дружини можна дізнатися зі спогадів «Світе ясний» мовознавця, педагога, перекладача, журналіста Дмитра КИСЛИЦІ. Це Олена Юріївна ФЛОРИНСЬКА.

29-річний поет Харитон БОРОДАЙ писав під псевдонімом Ярема БАЙРАК. Так, 1943 р. під цим псевдонімом він надрукував у «Подолянині» низку статей: про гетьмана Кирила РОЗУМОВСЬКОГО (24 січня), бій під Крутами (28 січня), режисера Миколу САДОВСЬКОГО (7 лютого), історика та письменника Миколу КОСТОМАРОВА (22 квітня), письменника Михайла КОЦЮБИНСЬКОГО (25 квітня), місто Вінницю (15 серпня), поета Олександра ОЛЕСЯ (29 серпня), історика та голову Центральної Ради Михайла ГРУШЕВСЬКОГО (28 листопада). Харитон БОРОДАЙ трагічно загинув 9 квітня 1944 р. на станції Шиміян у Румунії. Тільки 2007 р. побачила світ його збірка «Стривожені зорі», яку видав у Бухаресті син поета Остап БОРОДАЙ-ШАНДРО.

Про друга Харитона на прізвище КОВАЛІВ знаємо тільки, що він друкувався під псевдонімом Іван СКИБА.

40-річний Юхим Павлович КОШЕЛЬНИК увійшов в історію літератури як Анатоль ЮРИНЯК. Він помер в еміграції 23 лютого 1996 р. Матеріали за власним підписом КОШЕЛЬНИК публікував у «Подолянині» дуже рідко, переважно на театральні теми.

КОХАННЯ У СТІНАХ РЕДАКЦІЇ

Про секретаря ІВАНИЦЬКОГО та коректора ПАВЛОВСЬКОГО даних не маємо. А ось про зображену на шаржі романтичну пару КОРБУТЯКА та МЕЛЬНИК відомо набагато більше. Дмитро Михайлович КОРБУТЯК народився 18 жовтня 1911 р. в с. Кулачківці Коломийського повіту. Досить рано в нього виявились журналістські здібності та найголовніша риса журналіста -швидка орієнтація в подіях і миттєва реакція на них.

У спогадах «Втеча до свободи», виданих 1999 р., Дмитро Михайлович, згадуючи працівників «Подолянина», писав: «Серед них була панна Клавдія МЕЛЬНИК, дочка місцевого лікаря Герасима Івановича МЕЛЬНИКА, яка пізніше стала моєю дружиною. Я прийняв її до бухгалтерії не стільки з потреби, як з огляду на те, що її батько був мобілізований до радянської армії, а мати Антоніна була хвора. Треба було дати дочці працю, щоб вона могла одержувати харчові картки, без яких не можна було дістати навіть тих мізерних охлапів, які німці кидали населенню. Треба було також захистити її від висилки до Німеччини, яка загрожувала непрацюючим молодим людям. Вона справила на мене враження своєю вродою». 

Так у стінах редакції зародилося кохання. Дмитро з дружиною Клавдією та сином Юрієм жив в еміграції в США. Помер 21 листопада 1995 р.

Дмитро КОРБУТЯК згадував: «Малюнки радянських вождів і карикатури на них робив для нас талановитий гравер РИБЕЦЬКИЙ, який використовував для цього метал. Розповсюдженням газети завідував росіянин ГРУДІН, який намагався говорити по-українськи, а допомагав йому ОСТАП’ЮК».

МІЖ МОЛОТОМ І НАКОВАЛЬНЕЮ

У вересні 1942 р. комісаріат на Волині та Поділлі організував екскурсію редакторів українських газет цього регіону до Німеччини. В тій екскурсії, яка тривала два тижні, взяв участь і Дмитро КОРБУТЯК. Німці, очевидно, чекали від затіяної екскурсії певної пропагандистської користі для себе і тому взяли на себе всі видатки, пов’язані з транспортом і харчуванням. Редактори побували в Берліні, Потсдамі, Магдебурзі й ще деяких містах, оглянули низку історичних місць, а також деякі культурні надбання німецької нації. Після того їх повезли до одного табору робітників з України, який, на думку організаторів екскурсії, був зразковий. Дмитро КОРБУТЯК писав: 

«Вони вірили, що ми там знайдемо матеріал для добрих репортажів, які розвіють страх населення окупованих земель перед цими таборами праці та сприятимуть добровільному виїздові молодих людей з цих теренів до Німеччини. Однак навіть у тому «зразковому» таборі люди, які мали на одязі напис «Ost» (схід), воліли мовчати, коли ми питали про їхні життєві умови. Та мовчанка, яку ми пояснювали собі як вияв невдоволення, була клопітлива для наших провідників, і вони досить швидко забрали нас із того табору. А коли ми випадково проїжджали попри один табір, мешканці якого мали на одязі напис «Ost», до нас доносилися голоси: «Не вірте їм, що нам тут добре, вони трактують нас гірше собак». Я описав враження з тієї подорожі в серії репортажів під назвою «Два тижні в Німеччині», які потім ми видали окремою брошурою. В тих репортажах я віддав належне німецькому народові за його культурні надбання, які здобули загальне визнання у світі. Але організатори тієї екскурсії не для того возили нас до Німеччини, щоб ми хвалили німецьку культуру, вони очікували від нас схвальних репортажів про умови життя і праці наших робітників у Німеччині. Я стояв перед дилемою, що і як писати про ті табори. Не міг я писати, що там нашим робітникам добре, бо це була б неправда. Не міг я також писати, що їм зле, бо цензура б не пропустила…».

Ось у таких складних умовах доводилося працювати журналістам, а особливо редакторам тодішнього «Подолянина», перед таким нелегким вибором не раз випадало стояти.