ОСТАННІЙ “МІСТР СПРАВЕДЛИВОСТІ”

Усі, хто читав листа запорожців до турецького султана, знає, що останньому козаки у своїй зухвалій відповіді надавали титули «подільський злодій» і «кам’янецький кат». Мабуть, неспроста, бо в давнину кам’янецькі кати славилися не лише в наших краях, але були відомі і в далеких землях. І наша площа біля Ратуші та її підвали славилася не лише урочистими та радісними подіями.

Як писав визначний дослідник по­дільської старовини Юхим СІЦІНСЬКИЙ у ненадрукованому українською мовою перекладі своєї поважної праці «Город Каменец-Подольский»: «Тут відбувалося немало подій, що викликали сльози, крики, прокльони. Вся та площа, вся та земля перед ратушним будинком густо поливалася і сльозами, і кров’ю. Під арками, що піддержують ратушну галерею, під приміщенням магістратури містилися темні каземати, де була міська в’язниця, де відбувались, по звичаю давних часів, так звані «конфесати», «тортури», «питки» при допитах, якось перед війною в тих казематах знайдено кайдани, які тепер зберігаються в Кам’янецькому історико-археологічному музеї».

Також, ще до 1880 року, в приміщеннях Ратуші (читай магістрату) зберігався величезний катівський меч. За даними іншого кам’янецького дослідника старовини Олександра ПРУСЕВИЧА, цей меч, а також інші катівські реквізити, як «дисципліни» та катівське клеймо для таврування злочинців, продали з аукціону.

У давні часи Ратуша та площа перед нею виступали центром адміністративного, політичного життя міста і займали досить важливе місце у житті кам’янчан. У Ратуші відбувалися засідання магістрату, також земського суду, розбиралися кримінальні справи, тут зустрічали поважних гостей, що прибували до міста, і вітали їх промовами з галереї.

Судовими справами тоді відав скабінат, або лава, яка складалася з 12 чоловік. Також лава оголошувала судові вироки.

Загалом перші відомості щодо кам’янецьких екзекуцій сягають початку XVI ст., коли на ратушній площі було обезго-

ловлено 50 знатних молдаван. Мається

на увазі 1509 рік, коли, після невдалої

18-місячної облоги Кам’янця молдавським господарем Богданом Сліпим, поль­ський коронний гетьман на прізвище Кам’янецький, здобувши перемогу над волоськими військами, взяв у полон молдавських бояр та юних нащадків молдав­ської знаті.

Якщо рухатись далі, у хронологічному порядку, то серед важливих трагічних подій варто назвати судилище (під час турецького панування) трьох турецьких паш над нещасним сином уславленого українського гетьмана – Юрасем ХМЕЛЬНИЦЬКИМ, який чекав перед Ратушею на вирок, у присутності свого обвинувачувача єврея Оруна.

Варто також згадати Коліївщину, коли на ратушній площі четвертували чимало гайдамак, побратимів ГОНТИ та ЗАЛІЗНЯКА, зокрема гайдамацького ватажка Івана КЛОБУЦЬКОГО (1734 рік).

На початку ХІХ ст. тут піддавався тортурам (101 удар батога) народний месник Устим КАРМЕЛЮК.

Також на ратушній площі відбувалися події і дещо іншого кшталту – тут влаштовувалися урочисті аутодафе: спалювали так звані єретичні твори. Серед більш відомих ми згадаємо дві такі події. Перша стосується 1611 року, коли єзуїти, після смерті Яна ПОТОЦЬКОГО, що загинув у битві під Смоленськом, розгромивши у Панівцях кальвіністську школу, зібравши усі видання Пановецької друкарні, під урочисті дзвони кам’янецьких костьолів, палили за допомогою ката всі ті книжки.

Друга подія зі спалення книжок на ратушній площі відбулася вже у XVIII ст. (властиво 1757 року), коли кам’янецький кат – містр (польськ. – майстер) справедливості – палив єврейські талмуди, за наказом кам’янецького біскупа Миколая ДЕМБОВСЬКОГО. Це сталося після довгих диспутів серед талмудистів та їхніх противників, так званих франкістів. Цю течію серед єврейських віруючих заснував Яків Лейбович ФРАНК, що був вихідцем, на думку деяких істориків, із села Королівки, що на Тернопільщині.

Але повернемося до особи «містра спра­ведливості». Кам’янецький кат ще у XVIII ст. був таким популярним, що його запрошували для виконання вироку й інші міста. Так, 12 червня 1703 р. представники міста Чорткова, а саме бургомістр Олександр ЗЛОТНИЦЬКИЙ і лавник Антоній прибули до нашого міс­та, щоб позичити кам’янецького ката. Його від­правили до Чорткова з Яном ГЛИНЯНСЬКИМ, а обидва про­хачі надали розписку про позичку та самі залишилися як застава до часу повернення до Ка­м’янця «містра справедливості». Те ж відбулося і 6 вересня 1707 р., коли громадяни містечка Баворова (нині село Тернопільського району Тернопільської області) цілою депутацією у складі чотирьох чоловік прибули до міста і, позичивши ката Міхала, залишили у за­ставі двох своїх представників.

Юхим СІЦІНСЬКИЙ зо­крема пише, що кати за часів російського панування не стинали злочинцям голови, але катували їх привселюдно «кнутами». Ось як це відбувалося. Засу­дженого везли на колісниці, поряд сидів священик з «єпитрахиллю» та хрестом у руках. Прибувши до ешафоту, злочинця виводили на поміст, туди виходив священик, який тут же сповідав винуватця, після підходив судовий обвинувачувач і зачитував вирок, а потім приступав до свого діла кат, обов’язково у червоній сорочці. Він роздягав засудженого і прив’язував його лицем до стов­па. Потім брав до рук «кнута», що мав декілька металевих кінців, відходив яко­мога подалі від жертви та, кричучи до ньо­го «бережися, ожгу», прискакував до за­судженого і з розмаху вдаряв його отим кнутом по спині.

Часто після першого вже удару кров заливала все чоловіче тіло. Потім сипалися удари, один за одним, «с чувством, толком, расстановкой» та з акуратним підрахунком кількості ударів, призначених за присудом, а присуджували по 50 і 100 ударів, але завжди писали на один більше, тобто 51, 101. Нехай, мовляв, буде трохи більше, аби, борони Боже, ніяк не менше.

Пізніше, у другій половині ХІХ ст., таке катування вже не практикувалося, а засудженого виводили на «ешафот», де лише зачитували йому судовий вирок, хоча й при участі також і ката. У той час це вже була лише моральна екзекуція на ратушній площі. Юхим СІЦІНСЬКИЙ згадує, що бачив таку екзекуцію (як виводили на ешафот) ще під час свого навчання у Подільській духовній семінарії (у 1870 чи 1871 році). Тоді засудженого на каторгу везли до тюрми на високому пофарбованому чорною фарбою возі. На тому возі був стовпець «колісниці», а засудженого саджали лицем до заду, руки і ноги прив’язували до стовпа. У засудженого на шиї висіла чорна таблиця, на якій крейдою писали назву злочину (до прикладу, «убийца»). Везли його повільно, навколо возу йшли солдати з руш­ницями напоготові із примкнутими штиками, а попереду барабанщики, які барабанили всю дорогу. На площі збиралася велика юрба охочих подивитися на це зглядовисько. Посеред площі містився квадратний ешафот (поміст у зріст людини). Посередині помосту був стовп із залізними кільцями, теж пофарбований чорною фарбою. Коли привозили до ешафоту злочинця, тоді кат, обов’язково у червоній сорочці, під­ні­мався на віз, відв’язував засудженого, зводив його на землю, потім виводив на поміст, де прив’язував злочинця до стовпа, під гуркіт барабанів. Коли кат закінчував прив’язування, стихали барабани, і до ешафоту підходив судовий обвинувачувач, який зачитував вирок. Тоді кат знову розв’язував засудженого, виводив на воза, на якому знов прив’язував до стовпа, і процесія, під гуркіт барабанного бою, направлялася назад до тюрми, яка тоді була в замку.

Після 70-х років ХІХ ст. такої церемонії в Кам’янці вже не було. Але ще довго після того можна було бачити, після виведення з ритуалу, кам’янецького ката на прізвище ВИШНЕВСЬКИЙ. Цей здоровенний дід, із білою великою бородою, ще у 1890-х рр. жебракував біля воріт кафедрального собору Петра і Павла. На фотографії Михайла ГРЕЙМА, опублікованій свого часу в Старопольській ілюстрованій енциклопедії, можна розгледіти коренастого діда у бурці наопашки, який тримає під лівою пахвою торбу.

Тож пам’ятаймо про наше славне минуле, але й не забуваймо сумних сторінок.

Мирослав МОШАК,

спец. для «ПОДОЛЯНИНА».