Четвер, 28 Березня 2024 р.
6 Липня 2012

КАМ’ЯНЕЦЬКА ПРОЩА І ЗАГАДКА МОЛДАВАН

КАМ'ЯНЕЦЬКА ПРОЩА І ЗАГАДКА МОЛДАВАНКам’янець здавна був не тільки столицею Поділля, але і його духовним центром (можливо, не тільки Поділля, але й усього Придністров’я), про що свідчить кіль­кість християнських святинь. Це, до речі, відображено й на гербі По­ділля – над сонечком рівнораменний хрест.

Особливою пошаною до Бога, пишністю та святковістю відрізнявся день Різдва Іоанна Хрестителя, який у простонародді називався «Іванець». На «Іванця» в Кам’янці була проща (відпуст), на яку стікалися з навколишніх сіл і містечок українці, поляки, росіяни. І що становить особливий інтерес, на прощу йшли молдавани. Їх приходило так багато, що вони навіть переважали над місцевими жителями.

Для молдаван Кам’янець саме на це свято був своєрідною Меккою. Особливо ними шанувалася нині не існуюча (бо зруйнована, як і багато інших, 1933 року) Іоанно-Предтеченська церква, а конкретніше – ікона святого Іоанна Предтечі – найдавніша ікона цієї церкви. Про це пише історик Поділля Юхим Сіцінський у праці «Город Каменец-Подольский». А ще він говорить, що в цій церкві поховано сина волоського господаря Стефана – принца Іоанна Рудольфа Кантакузена. Але, як він пише, сама розгадка криється, можливо, в тому, що, за легендами, Іоанно-Предтеченська церква була колись Параскевською або П’ятницькою (а якщо не вона, то на її місці), а саме свято преподобної Параскеви Серб­ської, мощі якої почивають в Яссах, дуже для молдаван велике і шановане.

Як згадують місцеві старожили, вже зранку 6 липня (23 червня за старим стилем) у місті показувалися перші ходаки-молдавани. І коли їх запитували про те, куди вони йдуть, то відповідали:

– Йдемо на Йванця до святого Кам’янця.

Вони йшли і йшли: смагляві, у вишитій одежі, босі, несучи перекинуте через плече взуття. Були серед них не тільки молоді, але й старенькі люди – ті їхали на возах.

Міщани радо зустрічали ходаків, говорили, що люди йдуть здалека, з Молдавії в гості. Вони виносили їм назустріч перед ворота столи, чи ставили їх на подвір’ях. А на столи: варену картоплю з оселедцями, цибулю з олією (в котру вмакався хліб), чи щось інше – хто що мав. Але традиційною стравою вважалися вареники з вишнями – їх на це свято обов’язково готувала кожна сім’я.

Хто з молдаван прямував до церкви, а хто спішив ще на базар, щоб попродати все те, що ніс чи віз із собою, та встигнути до церкви.

Базар у ці дні відзначався дешевизною та різноманітністю. Чого тільки на ньому не було: грала музика, крутилися каруселі. Молдавани продавали ткані килимки, руш­ники та веретки, вишні та смачну бринзу, що сама танула в роті, а взамін купляли різьблені образи в золоченій оправі. Продавалися тут іграшки, сопілочки дерев’яні, свистілки глиняні, гончарні вироби, горнятка-близнятка для дітей та відомі «когутики» з паленого цукру. Господарі купували взуття, дівчата – буси та стрічки для строїв.

Скрізь снували євреї та пропонували холодний квас, сиропи, воду сельтерську (мінеральну), при цьому примовляючи:

– Кто сєльтерську воду пьот, тот сто лєт жівьот!

Китайці продавали маленькі м’ячики на гумочках.

Ночували молдавани, як і інші прочани, на подвір’ях гостинних господарів, які їм пропонували: хто подушку, а хто просто солому – стелили, що в кого було. А хто приходив вже пізно ввечері, то прямував на церковне обійстя і заночовував там просто неба. Дні були теплі і погожі, а якщо накрапав дощик, то дрібнесенький.

А вранці, на Різдво Іоанна Хрестителя, над містом линув церковний передзвін. Люди йшли до церков, де починалася відправа. Входять люди в церкву, купують свічки та ставлять їх перед образами… Скрізь панував спо­кій і злагода, всі раділи цьому святові, а особливо молодь та діти.

На жаль, все минулося, останні такі свята були ще перед війною, і лиш з теплотою згадують їх місцеві старожили.

Мирослав МОШАК.

Уперше опубліковано 4 липня 1992 р.