СВЯТО НА ВІДСТАНІ РУКИ
– Ти бачив вар’ятів? – спитав мене Мирослав Мошак, керівник «Подільського братства», коли він та невеличка купка його товаришів у національному вбранні з атрибутами купальського свята покинули своє затишне помешкання на вулиці Шевченка і ступили під дрібний, але надокучливий дощ.
Повернуло вже на дев’яту вечора. Купальські забави, на які скликало людей «Подільське братство», мали розпочатися на березі Смотрича о восьмій. Дощ не вщухав. У якийсь момент він навіть посилився. Надії, що люди прийдуть на забави, вже не було. Та вечір напередодні Івана Купала є вечір, і здаватися на милість дощу братчики не думали. Навіть, якщо самі собі вони видавалися вар’ятами (тобто, божевільними).
Захищаючись від дощу парасольками, перечікуючи його посилення під кронами дерев, братчики повільно спускалися вниз вулицею Князів Коріатовичів. А що це за зграйка людей під парасольками біля Новопланівського мосту на східцях, що ведуть до парку? І чого це вони рушили вслід за братчиками на лабіринт східців, що ведуть вниз до Смотрича? Вузька прибережна стежка привела всіх до місця забав. Братчики, не гаючи часу, розпочали підготовку до купальського дійства: встановили Купала, біля нього Мариноньку. Невеликий гурт на відстані, потроху поповнюючись, спостерігав.
– Купала на Йвана, Купала на Йвана, – залунало над берегом річки.
Дійство почалося. І дощ, ніби відчувши силу духу братчиків, ущух. А ось уже дівчата стали плести віночки.
– Приєднуйтеся до нас, – звернулася до гурту, що стояв дещо поодаль, Алла Федірко. – Підходьте, покажемо, як плести віночки. А може, хто бажає придбати свічечку?
І помаленьку, потихенько невидимий бар’єр, що розділяв гурт братчиків і гурт глядачів, став руйнуватися. А коли розгорілося багаття, бар’єра вже не було. І навіть ті, хто не брав участі в іграх, не співав пісень, не тримав у руках свічечки, глядачами не були. Дійство торкнулося їх душі. Дещо незрозуміле, загадкове, особливо для тих, хто вихований на рок-культурі. Але стихія води, стихія вогню – вони вічні. І віра в їх очищувальну силу, може, підспудно, але живе в людині. І коли свято так близько – простягни руку, зроби крок – і ти вже в ньому, коли від річки віє прохолодою, коли багаття висвітлює одухотворені обличчя – просто неможливо не піддатися чарам купальської ночі.
І яким бідним, примітивним видається те мікрофонне свято, що було в неділю в сквері «Водойма». Можна гордитися його масовістю, можна називати це національним і культурним відродженням. Але одне – коли демонструється, як кидати віночок у стоячу воду штучної водойми, а зовсім інше – коли потрібно кинути його на течію річки, переживати, щоб не зачепився за віти верби, а потім ще поцілувати того, хто виловив твій віночок. Але ж наша біда, що ми багато чого звикли робити по-радянському (формально, для галочки), навіть не помічаючи цього. І що найстрашніше, цим самим губимо гарне діло.
…Догоряло багаття. Тісним гуртом стояли навколо нього люди, співали пісень. Закінчувався вечір – єдиний на рік купальський вечір. Наступний – через рік. І ті, кого цього разу злякала негода, нехай пожалкують і запам’ятають – дощ справжньому святу, справжнім ентузіастам, якими є братчики, ніколи не зможе завадити.
Олег БУДЗЕЙ.
Уперше опубліковано 11 липня 1992 р.
Сьогодні купальські забави «братчиків» – це тільки незабутні, зі сльозами на очах, спогади. Але хочеться вірити, що прийде час – і молоді ентузіасти автентично відродять те, що 20 років тому зуміло втілити в життя «Подільське братство».