ЧИ ВАРТО СВЯТКУВАТИ ЮВІЛЕЙ ОБЛАСТІ?

Цього року виповнюється 75 років із часу утворення Кам’янець-Подільської області. Спробуємо проаналізувати причини та обставини, за яких вона з’явилася на адміністративній карті Радянської України.

Упродовж століть старовинний Кам’янець не раз виконував функції державно-адміністративного центру. У період Великого Литовського князівства був де­який час центром удільного По­дільського князівства, за поль­ських часів – Подільського воєводства, за Російської імперії – Подільської губернії. У червні 1919 р. місто стало тимчасовою столицею Української Народної Республіки.

У радянський період на теренах УСРР часто здійснювали різні адміністративно-територіальні реформи, які не оминули нашого міста. 1920 р. воно втратило функції центру губернії, залишившись повітовим центром, а у 1923-1930 рр. було головним містом Кам’янець-По­діль­ського округу. Після чергової реформи 1932 р. територія сучасної Хмельницької області увійшла до складу Вінницької області, на теренах якої 1935 р. відновили три прикордонні округи: Кам’янецький, Проскурівський і Шепетівський.

Оскільки наш край розташовувався на кордоні з Польщею, він був завжди під пильним оком центрального московського керівництва. Багато різних установ і закладів Кам’янеччини (прикордонні служби, митниця, військові формування тощо) напряму підпорядковувалися центральному радянському уряду. Час від часу в центральній пресі з’являлися матеріали про прикордонні райони СРСР. Так, 19 серпня 1937 р. газета «Правда» опублікувала статтю спецкора Голікова «Окружком, який боїться мас». У ній різко критикувалася діяльність Кам’янець-Поділь­ського окружного комітету КП(б)У і особливо його голови Панаса Корженка, якого звинувачували у «самодурстві». Дісталось і керівнику парторганізації Вінницької області Володимиру Чернявському, який захищав Корженка і ввів його до складу членів ЦК КП(б)У. «Правда» писала, що Корженко та керівник окружного виконкому Яковенко зовсім відірвалися від мас, не реагували на скарги та прохання громадян, встановлювали у селах округу великі податки, незаконно переселяли громадян з одного району міста в інше. «Правда» констатувала, що фі­нансові справи окружкому вкрай занедбано, гроші часто йшли на різного роду зустрічі, святкування, проводи тощо, а не надавалися громадянам. Варто визнати, що ті зауваження справді відображали різні негативні явища в багатьох місцевих органах влади та управління. Однак такі звинувачення на адресу керівників Кам’янеччини свідчили про одне – центральна влада вирішила докорінним чином змінити її місцевий державний та адміністративний апарат.

Ситуація просто абсурдна! Тих регіональних керівників, які штучно організовували на місцях голодомор 1932-1933 рр., знищували 1933 р. українських освітян, працівників культури, за­арештовували священиків, давали згоду на арешти зовсім невинних громадян, тепер звинувачували у «втраті політичної пиль­ності» та в недостатній боротьбі з «ворогами народу».

Наслідком цієї статті стало те, що 26 серпня 1937 р. пленум Кам’янець-Подільського окружкому КП(б)У «засудив гнилу практику роботи бюро окружкому і особливо Корженка, яка полягала в непартійному підході до підбору кадрів, у відсутності непримиренної боротьби з ворогами народу». Його та керівника окрвиконкому Яковенка звільнили з роботи.

У серпні-вересні 1937 р. центральна влада завдала такого ж удару керівництву Вінницької обласної організації партії, голову якої Володимира Чернявського усунули з посади, як і бага­тьох співробітників Вінницького облвиконкому, голів Проскурів­ського та Шепетівського окружних парткомітетів і виконкомів. Чому все сталось? Адже біль­шість цих партійних функціонерів були відданими захисниками комуністичної ідеології, сліпо виконували всі накази «вождя», про що свідчить їхня попередня діяльність.

Відповідь на це запитання частково дає постанова Київської організації КП(б)У від 20 вересня 1937 р. , у якій перед місцевими комуністами поставлено завдання «до кінця викрити і розгромити буржуазних націоналістів». Тепер в українському націоналізмі звинувачували не окремих осіб, як це було 1933 р., коли шельмували голову Наркомату УСРР Миколу Скрипника та його соратників. Тепер під удар потрапила вся українська партійна організація. Невипадково, що незабаром уся верхівка КП(б)У, включаючи і таких слухняних провідників сталінської політики в Україні, як Станіслав Косіор, Павло Постишев, Володимир Затонський та ін., була репресована.

Нові зміни в адміністратив­-

но-територіальному устрої Укра­їни стали прямим наслідком ре­пресивної політики сталінізму.

22 вересня 1937 р. з’явилася постанова Центрального виконавчого комітету СРСР «Про поділ Харківської області на Харківську і Полтавську, Київської – на Київську та Житомирську, Він­ницької – на Вінницьку та Кам’янець-Подільську, Одеської – на Одеську та Миколаївську». Центром новоутвореної Кам’янець-Подільської області стало місто над Смотричем. До області увійшли три міста (Кам’янець-Подільський, Проскурів і Ше­петів­ка) та 33 райони. Три прикордонні округи з центрами в цих містах ліквідували.

Рішення про утворення нових областей приймалось на найвищому радянському державному рівні. Це питання зовсім не обговорювалось у регіонах. Для місцевого населення це була повна несподіванка: їхньої думки ніхто не запитав.

Відповідь на запитання, чому утворили чотири нові області України, опосередковано дає стаття, опублікована у вересні 1937 р. у часописі «Комуніст». У ній це рішення мотивувалось тим, що нові області створено, аби «ще більше посилити вплив на маси, зміцнити зв’язок з ними, ще краще, оперативніше керувати здійсненням соціалістичного будівництва». Абстрактні пишномовні фрази, які мало що можуть пояснити. Далі йдуть роздуми про майбутні довгострокові плани й перспективи, що чекають новоутворені області, але справжня відповідь сховалася у словах: «Наближення керівництва до мас забезпечить ще енергійніше і рішучі­-

ше розкриття і викорчовування контр­революційних фашистських гнізд троцькістсько-бухарінських і буржуазно-націоналістичних бандитів». Ці слова підтверджує і вислів одного із місцевих керівників, котрий під час партійної конференції за­явив, що Кам’янець-Подільську область утворено за прямою вказівкою Йосипа Сталіна для «укріплення прикордонних районів СРСР». Якщо згадати центральні репресивні постанови 30-х рр. щодо нашого краю, то в усіх них була така ж мотивація. Саме «для оздоровлення прикордонної смуги» свого часу було знищено на Поділлі УАПЦ та Римо-католицьку церкву, у 1933-1935 рр. у нашому місті закрито або переведено до інших областей майже всі вищі та середні навчальні заклади, примусово депортовано до ін­ших регіонів усіх «неблагонадійних громадян» (куркулів, укра­їн­ських націоналістів, поляків то­що), здійснено інші злочини сталінізму. І все це прикривалось високою метою – необхідністю «укріплення прикордонних ра­йонів»!

Мешканці аграрного Поділля, які свого часу не дуже радо при­йняли радянську владу, а у 1929-1930 рр. піднялись на відкриту боротьбу (подекуди і збройну) проти насильницької колективізації, так і залишились для верховодів СРСР у першу чергу «укра­їнськими націоналістами, куркулями та петлюрівцями», тому й репресії тут лютували особливо жорстоко. Від репресій не рятувало навіть високе місце у соці­альній радянській ієрархії. У сталінських катівнях загинули Володимир Чернявський, Панас Корженко і багато-багато інших відомих місцевих високопосадовців. Архівні документи свідчать, що якраз пік сталінського терору на Кам’янеччині припадає на другу половину 1937 р. – початок 1938 р.

Тож створення Кам’янець-По­дільської області відбувалось за дуже сумних обставин, за суперечливих мотивів і причин. Навряд чи ця подія може бути приводом для якихось урочистих святкувань. Скоріше це є ще од­на нагода згадати про репресованих у часи сталінізму мешканців Хмельниччини.

З приводу створення області відбулись організовані владою мітинги та демонстрації, де громадяни «палко» вітали ухвалу уряду про організацію Кам’янець-Подільської області. На міс­цевому рівні приймались бравурні рішення та постанови. Ось витяг з однієї з таких типових постанов, ухваленої працівниками швейної фабрики нашого міста: «Усім серцем ми відчували величний сталінський демократизм, батьківський зв’язок з масами і турботою про їх родини. На нас чекає щасливе та веселе життя… Наша форпостна Кам’янеччина ще могутніше бу­де цвісти і зростати як надійний форпост Сталінської країни Рад». Ось такі постанови приймали в рік «великого терору»!

На керівні посади в новоутвореній області призначили не місцевих жителів, а партфунк­ціонерів, які раніше відзначилися в східних регіонах Радянської Укра­їни. Першим секретарем Кам’янець-Подільського обкому КП(б)У став Степан Олексенко. Його життєвий шлях не викликав жодних сумнівів серед радянського керівництва. Уродженець Київщини, він працював головою районного комітету незаможних селян, а отже активно втілював у життя насильницьку колективізацію сільського господарства. Закінчивши Київський сільгоспінститут, з 1933 р. працював на Харківщині заступником начальника політвідділу з партроботи. Потім в умовах масових ре­пресій за кілька місяців зробив карколомну кар’єру і вже у серпні 1937 р. став другим секретарем Харківського обкому КП(б)У, а у жовтні цього ж року призначений першим секретарем Кам’янець-Подільського обкому КП(б)У. Правда, пробув він тут недовго і вже наступного року був переведений до Києва, де працював на різних державних посадах. Це була типова ситуація для Радянського Союзу, коли регіональні керівники часто перекидались з одного місця роботи на інше.

Кам’янець-Подільська область проіснувала до 1954 р., хоч її центр уже навесні 1941 р. перевели до Проскурова. 1954 р., коли в СРСР урочисто відзначали т.зв. «возз’єднання України з Росією», область перейменували на Хмельницьку. Звідси цілком логічне запитання: чи доцільно відзначати 75-річний ювілей Хмельницької області саме цього року, адже область з такою назвою, хоча і в тих самих межах, існує юридично тіль­ки з 1954 р.?

Валерій НЕСТЕРЕНКО, кандидат історичних наук,

провідний науковий співробітник Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника.