ХУТІР ОНУКА ПУШКІНА? (початок)

Час невмолимо стирає минуле, залишаючи, і то не завжди, невиразні розрізнені сліди, виявляючи які, допитливі дослідники намагаються проникнути в таємницю днів, що давно відшуміли. Сьогодні ми познайомимо читачів з одним із таких дослідників («любопытных изыскателей», як він полюбляє говорити про себе) та тією загадкою, яку він настирливо намагається розгадати упродовж останніх років. Тим паче, що доля дослідника перетнулася з Кам’янцем (тут він, зокрема, здобув філологічну освіту), та й зачеплена ним загадка знову вивела його на незабутнє місто над Смотричем.

«ПУШКІН УВІЙШОВ У МОЮ ДОЛЮ ЩЕ ДО МОГО НАРОДЖЕННЯ»

Так говорить про себе 74-річний пушкініст із Києва Валерій Кузнечиков. І, справді, якби восени 1937 р. в Харкові на Холодній горі офіцер Тихон Кузнечиков не прочитав студентці Ліні ліричні пушкінські рядки, то, напевно, їхні життєві стежини, ненадовго перетнувшись, назавжди би розійшлися. Але вірші пролунали, Ліна сказала «так» – і 5 січня 1939 р. в Харкові народився Валерій Тихонович Кузнечиков. Назвали його на честь знаменитого льотчика Валерія Чкалова.

Під час війни Валерій із мамою перебував в евакуації в далекому Пржевальську, що в Киргизії. Навесні 1944 р. армійський майор Тихон Кузнечиков отримав призначення у визволений Проскурів – працювати заступником начальника обласного управління міліції. Тож на початку літа 1944 р. 5-річний Валерій із мамою перебралися в Проскурів. Тут 1946 р. хлопчик пішов у перший клас середньої школи №6. А в жовтні 1946 р. на світ з’явилася його сестричка Олександра.

У Проскурові Кузнечикови прожили недовго. Навесні 1948 р. батько під час відрядження до Старокостянтинова загубив секретні документи разом із пістолетом. За халатність при виконанні службових обов’язків Тихона Кузнечикова звільнили з органів і направили в Кам’янець – заступником голови міськвиконкому. Так 9-річний Валерій опинився в місті над Смотричем, де продовжив навчання в третьому класі.

5 січня 1949 р. мама готувала солодкий стіл для сина та його однокласників, що мали прийти, аби відсвяткувати його 10-річчя, а щоб син не нудився в очікуванні гостей, дала йому гроші, аби він купив собі подарунок на свій вибір. Сьогодні Валерій Тихонович не відтворить логіки тодішніх міркувань, але вибір його зупинився на красивому медальйоні Ленінградського монетного двору, випущеному з нагоди 150-річчя з дня народження Пушкіна. Цього ж дня увечері Валерій написав перший у своєму житті вірш, який так і назвав – «Вечер».

Прізвище «Кузнечиков» наче спонукало сім’ю стрибати з місця на місце. На початку 1951 р. Тихон Кузнечиков повернувся в Проскурів на попередню посаду – заступником начальника обласного управління міліції. 1956 р. вже в званні полковника він очолив це управління, а 1961 р. з цієї посади вийшов у відставку. А наступного року Кузнечикови переїхали у Феодосію. Валерій же 1957 р. закінчив середню школу (на рік пізніше за своїх ровесників через хворобу легенів) і того ж року вступив на агрономічний факультет Кам’янець-Подільського сільгоспінституту. Через півтора роки юнак зрозумів, що агроном із нього не вийде, тож, склавши екстерном іспити за два курси історико-філологічного факультету педінституту, продовжив навчання на третьому курсі російського відділення. Закінчивши 1963 р. інститут, Валерій Тихонович деякий час викладав в одній із сільських шкіл Криму історію, російську мову та літературу. Того ж 1963 року два його вірші («Красные маки» й «Особняк снесут») увійшли до колективної збірки студентів педінституту «Тобі одній», виданій у Вінниці.

Від 1965 р. Валерій Тихонович мешкає в Києві. Працював журналістом. Зокрема, 20 років був власним кореспондентом по Україні «Лесной газеты», що видавалася в Москві. Відзначений премією Національної спілки журналістів України «Золоте перо».

Одного разу журналістська доля закинула Валерія Кузнечикова в Салехард. Перед поверненням до Києва його давня знайома (ще з кам’янецьких студентських літ) подарувала Валерієві, щоб той мав чим заповнити час у літаку під час довгого перельоту, «кишеньковий» томик Пушкіна. Це був дев’ятий том («Критика. История. Автобиография. Материалы записных книжек и черновые наброски») із повного зібрання творів поета під редакцією відомого пушкініста Мстислава Цявловського. «Ця книга і зробила мене пушкіністом», – зізнався згодом Валерій Тихонович. І провів паралель із пушкіністом Миколою Раєвським, який 1913 р. закінчив Кам’янець-Подільську чоловічу гімназію, а захопився дослідженням долі Пушкіна, коли прочитав листи поета. До речі, і Микола Олексійович, і Валерій Тихонович навчалися в місті над Смотричем у тому самому будинку (нині тут розташувався історичний факультет національного університету).

Уже в часи незалежної України Валерію Кузнечикову вдалося видати низку книг. Це «Загадки Пушкина. Записки любопытного изыскателя» (1996), «Знаки судьбы. Стихопроза» (2001), «Заветному звуку внимая… Интерпретации» (2005), «Сарматская степь» (2007) та «Журавлиное перо. Стихопроза разных лет» (2012). Найсвіжішу з них, підписану до друку 5 грудня 2012 р., завершує «Первенец Пушкина, или Семейная тайна дома Дембицких» із підзаголовком «Материалы для книги, которая, возможно, так и не будет закончена при жизни автора по независящим от него причинам». Саме на ці матеріали ми і звернемо нашу подальшу увагу. Власне, ми вже переповіли перший розділ цього дослідження, в якому автор ознайомив читачів із тим, як у його долю увійшли Пушкін і Кам’янець.

«ЗА ЧТО УБИВАЛИ ПУШКИНИСТОВ»

Видавши 2007 р. «Сарматскую степь», Валерій Кузнечиков гадав, що цією книгою завершив свою «пушкініану». Але восени 2008 р. він обзавівся комп’ютером, отримав доступ до Інтернету – і «пушкініста у відставці» зразу ж потягнуло на портал «Пушкинский дом». І тут Валерій Тихонович наштовхнувся на версію Олександра Лаціса про те, що в Пушкіна була не одна позашлюбна дитина, а дві. Перша з них з’явилася на світ «от связи поэта с прелестной полькою Анжеликой». Після смерті Лаціса (помер 1999 р.) цю версію підхопив Володимир Козаровецький і подав її як уже доведений факт. Якщо стаття Лаціса називалася обережно: «Из-за чего погибали пушкинисты», то Козаровецький висловився прямолінійно: «За что убивали пушкинистов».

Отже, 25 січня 1937 р. молодого обдарованого вченого Сергія Гессена на пустинній площі, одній із центральних у Ленінграді, збила на смерть машина. 26 червня 1948 р. в поїзд «Москва – Ленінград» сів відомий пушкініст, якого зазвичай іменують Модзалевський-молодший. Лев Борисович до Ленінграда не доїхав – випав із потяга, розбився на смерть. Пушкініст Борис Томашевський вирізнявся відмінним здоров’ям. Але 24 серпня 1957 р., будучи чудовим плавцем, потонув, купаючись на пляжі Гурзуфа.

Напрошується висновок, що ці пушкіністи знали якусь таємницю, яка могла би зашкодити іміджу СРСР, тож пильні працівники органів безпеки, коли довідувалися про те, що конкретний пушкініст володів цією таємницею, влаштовували йому «нещасний випадок». Намагаючись з’ясувати, в чому полягала ця таємниця, Лаціс прийшов до обережного висновку про те, що Лев Троцький міг бути правнуком Олександра Пушкіна. Козаровецький же в цьому не сумнівається. Якщо радянська влада дуже ретельно приховувала, що дід Леніна був євреєм, то, звісно, те, що «демон російської революції» є правнуком «сонця російської поезії» теж не підлягало розголошенню, навіть на рівні гіпотези.

«ПРЕЛЕСТЬ ПОЛЬКА!»

Перейдемо до аргументів. Дослідники звернули увагу на один епізод із записок Івана Пущіна. Час і місце дії – Петербург, після закінчення Пущіним і Пушкіним ліцею, приблизно 1817 або 1818 р. Пущін згадував про Пушкіна: «Между нами было и не без шалостей. Случалось, зайдёт он ко мне. Вместо: «Здравствуй!», я его спрашиваю: «От неё ко мне или от меня к ней?». Уж и это надо вам объяснить, если пустился болтать. В моем соседстве, на Мойке, жила Анжелика – прелесть полька!». Прізвища Анжеліки Пущін не вказує, а обриває розвиток сюжету пушкінським: «На прочее – завеса».

З цього епізоду Лаціс робить висновок: «Значит, потом было прочее. Значит, у любовных встреч Пушкина было последствие. Появилось дитя любви, рождённое вне брака. Оглашать поимённо подобные тайны в XIX веке не полагалось. Внебрачные дети теряли права дворянства, их не принимали в «приличных домах». Кроме того, они или их потомки, их родственники могли вчинить иск мемуаристу о возмещении убытков за диффамацию, т.е. за разглашение порочащих сведений, хотя бы и справедливых. Вот почему пикантные сюжеты излагались туманно…».

Козаровецький вважає, що Пушкін відновив стосунки з Анжелікою після народження дитини, посилаючись на лист від 12 листопада 1819 р., в якому Тургенєв пише Вяземському: «Пушкина мельком вижу только в театре, куда он заглядывает в свободное от зверей время. В прочем же жизнь его проходит у приема билетов, по которым пускают смотреть привезенных сюда зверей, между коими тигр есть самый смирный. Он влюбился в приемщицу билетов и сделался ее преданным кавалером».

«БРЮХАТАЯ ГРАМОТА»

Добре відомо, що в Пушкіна була позашлюбна дитина від дворової дівчини. Навесні 1826 р. він писав Петрові Вяземському з Михайловського:

«Письмо это тебе вручит очень милая и добрая девушка, которую один из твоих друзей неосторожно обрюхатил. Полагаюсь на твое человеколюбие и дружбу. Приюти ее в Москве и дай ей денег, сколько ей понадобится – а потом отправь в Болдино…

При сем с отеческою нежностью прошу тебя позаботиться о будущем малютки, если то будет мальчик. Отсылать его в Воспитательный дом мне не хочется – а нельзя ли его покамест отдать в какую-нибудь деревню, – хоть в Остафьево. Милый мой, мне совестно, ей Богу… но тут уж не до совести».

10 травня 1826 р. Вяземський із Москви відповів Пушкіну:

«Сей час получил я твое письмо, но живой чреватой грамоты твоей не видал, а доставлено мне оно твоим человеком. Твоя грамота едет завтра с отцом своим и семейством в Болдино, куда назначен он твоим отцом управляющим. Какой же способ остановить дочь здесь и для какой пользы? Без ведома отца ее сделать этого нельзя, а с ведома его лучше же ей быть при семействе своем. Мой совет: написать тебе полу-любовное, полу-раскаятельное, полу-помещичье письмо блудному твоему тестю, во всем ему признаться, поручить ему судьбу дочери и грядущего творения, но поручить на его ответственность, напомнив, что некогда, волею Божиею, ты будешь его барином и тогда сочтешься с ним в хорошем или худом исполнении твоего поручения. Другого средства не вижу, как уладить это по совести, благоразумию и к общей выгоде».

Через два роки після цієї історії, 6 травня 1828 р., журналіст Борис Федоров записав у щоденнику почуте ним від Пушкіна: «У меня детей нет, а всё выблядки». Сказане у множині засвідчує, що в Пушкіна була не одна позашлюбна дитина.

СИН ЧИ ДОНЬКА?

Отже, ймовірність того, що в Олександра Сергійовича була позашлюбна дитина від польки Анжеліки, досить висока. Але хто то був – син чи донька? Лаціс припустив, що син, а на підтвердження цієї думки звернувся до вірша Пушкіна «Романс», який уперше опублікував 1827 р. в збірнику «Памятник отечественных муз» згадуваний уже Борис Федоров. Починається «Романс» так:

«Под вечер, осенью ненастной,

В далеких дева шла местах

И тайный плод любви несчастной

Держала в трепетных руках».

Далі у зверненні матері до дитини є такі слова:

«Виновную ты встретишь мать –

Твой скорбный взор меня встревожит!

Возможно ль сына не узнать?»

Дату написання вірша не проставлено, але Федоров зазначив: «Помещенные здесь стихи Александра Сергеевича Пушкина были из первых опытов его очаровательной музы». У зібраннях творів Пушкіна «Романс» датується 1814 р. Проте Лаціс зауважує: «Дата «1814» для того и придумана Пушкиным, чтоб написанное им от всего сердца не послужило поводом для пересудов. Если приглядеться, то становится очевидным: нет ничего общего с уровнем детских стихов; судя по мастерству, стихи написаны не ранее 1819 года».

«ВАЖНЫЕ УСЛУГИ»

Лаціс звернув увагу, що у вересні 1820 р. Пушкін у листі до брата Лева писав про Миколу Миколайовича Раєвського-молодшого: «Ты знаешь нашу тесную связь и важные услуги, для меня вечно незабвенные». Лаціс так прокоментував ці слова: «Конечно, «важные услуги» можно сказать о чём угодно. Но «незабвенные»! Но – «тесная связь»! Это, я думаю, позволительно истолковать вполне определённо». Тобто, на долю Раєвського випала та ж делікатна місія, про яку пізніше Пушкін просив Вяземського.

Далі Лаціс повідав таке: «Друг Пушкина, Николай Николаевич Раевский-младший, вызвал к себе в Петербург надёжного человека, хлопотуна по всем делам семейства Раевских, француза Фурнье. Ему дано поручение: отвезти малютку в южные имения Раевских. На юге полковой священник исполнил, согласно пожеланию генерала, обряд, выписал метрическое свидетельство. Ребёнку присвоена фамилия матери. В роли крёстного отца выступил адъютант по имени Леонтий». Мається на увазі Леонтій Дубельт, який згодом став правою рукою шефа жандармів Олександра Бенкендорфа.

Лаціс припускає: якщо Дубельт узяв участь у хрещенні, то, можливо, немовля назвали Леонтієм. Далі француз Фурньє наглядав за його вихованням, тому дитина непогано вивчила французьку мову.

24 березня 1830 р. Пушкін писав Бенкендорфу: «Я предполагал проехать из Москвы в свою псковскую деревню, однако, если Николай Раевский приедет в Полтаву, убедительно прошу Ваше превосходительство разрешить мне съездить туда с ним повидаться». 3 квітня Бенкендорф відповів: «Когда я представил этот вопрос на рассмотрение государя, его величество соизволил ответить мне, что он запрещает вам именно эту поездку, так как у него есть основание быть недовольным поведением г-на Раевского за последнее время».

Лаціс це листування коментує так: «С чего вдруг – в Полтаву, и почему просьба условная, в зависимости от того, будет ли там Николай Раевский? Да и какая надобность повидаться с Николаем Николаевичем-младшим, с которым в недавние дни путешествия в Арзрум Пушкин две или три недели прожил в одной палатке? Пушкин в письме Бенкендорфу чего-то не договаривает. Потому что при Бенкендорфе находится Дубельт, для которого пояснений не требуется, ему всё понятно. Пушкин собирался навестить своего сына. Сын находится где-то недалеко от Полтавы, а где именно – Пушкин этого не знает и думает, что без Николая Раевского может не отыскать».

 (Далі буде).