Субота, 29 Січня 2022 р.
20 Вересня 2013

«ДЕ ТИ, СЛАВНИЙ БРАТЕ КАРМЕЛЮЧЕ?»

24 вересня виповнюється 90 років від дня народження українського поета, публіциста, журналіста Миколи ПОДОЛЯНА (1923-2012). Микола Петрович народився на Підзамчі, яке тоді було приміським селом, а нині входить до складу Кам’янця-Подільського.

Микола Петрович ПОДОЛЯНХлопець ріс без батька («І стала матінка моя вдовою-молодицею», – писав поет у вірші «Батько»). Мати Євдокія Мартинівна Грабченко (1900-1989) працювала вчителькою. Невдовзі Микола з матір’ю покинули Підзамче. Але вивчившись, працюючи на відповідальних посадах головного редактора журналу «Соціалістична культура», а потім «Україна», Микола Подолян ніколи не забував про рідний край. Та й прізвище зобов’язувало («Я подолянин з тих подоляків, чий рід, мов дуба молоде пагіння, бере початок із глибин віків і має добре на посів насіння», – писав поет у вірші «Від імені подолян»). Недарма у збірках вибраного Подоляна завжди натрапляємо на спеціальний розділ, названий «Я – подолянин» або «Подільські дороги».

На жаль, є і темні плями в біографії поета. Зокрема, це опубліковані в «Літературній Україні» статті проти українського патріота, в’язня сталінських концтаборів Бориса Антоненка-Давидовича. 1979 року за памфлети, що розвінчували всіляких закордонних недругів і «буржуазних націоналістів», Подоляна відзначено Шевченківською премією. І в незалежній Україні Микола Петрович залишився вірним комуністичній ідеї.

Поет не дожив рік до свого 90-річчя: 7 червня 2012 року в «Літературній газеті» з’явився некролог «Пам’яті Миколи Подоляна»…

Пропонуємо увазі читачів один із віршів земляка, в якому мова йде про рідний йому Кам’янець.

 

ШЕВЧЕНКО І КАРМАЛЮК

 

Кручі, кручі, кам’янецькі кручі,

Зеленава в Смотричі вода…

Тут, аж хмар торкаючись гримучих,

Крокував Шевченко,

                                   і хода.

 

Вибивала іскру із каміння,

Піднімала приспані вітри…

Нависало небо, мов склепіння,

Над убозтвом матері й сестри.

 

Він ішов, і пломеніли думи,

Наливалися свинцем до рук.

Навкруги снували хмари суму

І сльозою падали на брук.

 

Кручі, кручі, кам’янецькі кручі,

І фортеці сірої стіна.

Де ти, славний брате Кармелюче?

Тільки пісня звідкись долина…

 

Про Сибір, де мляво сходить сонце,

Про надію хлопців-бідаків…

Зупинивсь Шевченко… Ні, не сон це,

А відлуння стогону віків.

 

І душа вбирала кожне слово

Без чорнил, паперу і пера…

А журлива пісня знов і знову

Перед ним вставала, мов гора…

 

Як гора, начинена вулканом

Сліз і крові, – уселюдських мук.

І зринав в тій пісні, гнаний паном,

Мученик і месник Кармалюк.

 

Так стояли вдвох вони до ночі:

Він, Тарас, а поруч брат – Устим.

Погляд Кобзарів палав пророче,

Підіймавсь над мороком густим.

 

Кручі, кручі, мов тяжкі окови

І на вас накинув хижий світ…

Тут Шевченко йшов.

Кармалюкова

Пісня йому линула услід.

 

Серце захлиналося од виру

Гнівних його дум: «Не спіть, брати!..»

Місяць, як нагострена сокира,

Нависав над царством темноти…