«ДЕ ТИ, СЛАВНИЙ БРАТЕ КАРМЕЛЮЧЕ?»
24 вересня виповнюється 90 років від дня народження українського поета, публіциста, журналіста Миколи ПОДОЛЯНА (1923-2012). Микола Петрович народився на Підзамчі, яке тоді було приміським селом, а нині входить до складу Кам’янця-Подільського.
Хлопець ріс без батька («І стала матінка моя вдовою-молодицею», – писав поет у вірші «Батько»). Мати Євдокія Мартинівна Грабченко (1900-1989) працювала вчителькою. Невдовзі Микола з матір’ю покинули Підзамче. Але вивчившись, працюючи на відповідальних посадах головного редактора журналу «Соціалістична культура», а потім «Україна», Микола Подолян ніколи не забував про рідний край. Та й прізвище зобов’язувало («Я подолянин з тих подоляків, чий рід, мов дуба молоде пагіння, бере початок із глибин віків і має добре на посів насіння», – писав поет у вірші «Від імені подолян»). Недарма у збірках вибраного Подоляна завжди натрапляємо на спеціальний розділ, названий «Я – подолянин» або «Подільські дороги».
На жаль, є і темні плями в біографії поета. Зокрема, це опубліковані в «Літературній Україні» статті проти українського патріота, в’язня сталінських концтаборів Бориса Антоненка-Давидовича. 1979 року за памфлети, що розвінчували всіляких закордонних недругів і «буржуазних націоналістів», Подоляна відзначено Шевченківською премією. І в незалежній Україні Микола Петрович залишився вірним комуністичній ідеї.
Поет не дожив рік до свого 90-річчя: 7 червня 2012 року в «Літературній газеті» з’явився некролог «Пам’яті Миколи Подоляна»…
Пропонуємо увазі читачів один із віршів земляка, в якому мова йде про рідний йому Кам’янець.
ШЕВЧЕНКО І КАРМАЛЮК
Кручі, кручі, кам’янецькі кручі,
Зеленава в Смотричі вода…
Тут, аж хмар торкаючись гримучих,
Крокував Шевченко,
і хода.
Вибивала іскру із каміння,
Піднімала приспані вітри…
Нависало небо, мов склепіння,
Над убозтвом матері й сестри.
Він ішов, і пломеніли думи,
Наливалися свинцем до рук.
Навкруги снували хмари суму
І сльозою падали на брук.
Кручі, кручі, кам’янецькі кручі,
І фортеці сірої стіна.
Де ти, славний брате Кармелюче?
Тільки пісня звідкись долина…
Про Сибір, де мляво сходить сонце,
Про надію хлопців-бідаків…
Зупинивсь Шевченко… Ні, не сон це,
А відлуння стогону віків.
І душа вбирала кожне слово
Без чорнил, паперу і пера…
А журлива пісня знов і знову
Перед ним вставала, мов гора…
Як гора, начинена вулканом
Сліз і крові, – уселюдських мук.
І зринав в тій пісні, гнаний паном,
Мученик і месник Кармалюк.
Так стояли вдвох вони до ночі:
Він, Тарас, а поруч брат – Устим.
Погляд Кобзарів палав пророче,
Підіймавсь над мороком густим.
Кручі, кручі, мов тяжкі окови
І на вас накинув хижий світ…
Тут Шевченко йшов.
Кармалюкова
Пісня йому линула услід.
Серце захлиналося од виру
Гнівних його дум: «Не спіть, брати!..»
Місяць, як нагострена сокира,
Нависав над царством темноти…