ОДИН ІЗ САДИБИ СТАРОСТ

Наприкінці 2012 року завершилося зведення будинку на вулиці Домініканській напроти костелу святого Миколая. Його побудовано на фундаменті двоповерхового будинку XVI століття, зруйнованого під час Другої світової війни та розібраного у повоєнний час.

Цей будинок мав велику цінність як пам’ятка житлової архітектури XVI століття. Він був кам’яний двоповерховий із підвалом. Кімнати першого поверху, перекриті склепінням, використовувались як торговельні приміщення. Фасад, що виходив на вулицю Домініканську, був оздоблений розписом геометричного малюнка, виконаного сграфіто.

Сграфіто – це спосіб декоративного оздоблення стін, при якому малюнок продряпується у верхньому шарі тиньку і відкривається нижній шар, який відрізняється за кольором.

Будинок був зруйнований лише частково. Комісія з обстеження пам’яток архітектури Кам’янця, яка 1944 року оглядала місто, підкреслила велику цінність будинку та зазначила необхідність провести ремонтно-реставраційні роботи. Однак, незважаючи на оцінку та рекомендації фахової комісії, будинок розібрали у повоєнні роки, як і багато інших. Так було втрачено пам’ятку XVI століття.

У давні часи цей будинок входив до великої садиби, що сформувалася в XVI столітті. Історик Олександр Прусевич розповідав, що ця садиба була власністю кам’янецьких старост і тягнулася вздовж вулиці Домініканської від Польського ринку до Вірменського. 1560 року староста Мацей Влодек збільшив її і прикрасив. Із заходу вона обмежувалась сучасною Старобульварною вулицею, тобто займала цілий квартал. Свого часу тут мешкав скинутий із трону молдавський господар Богдан Лопушняно, на початку XVII століття – колишній господар молдавський Костянтин Могила. В середині XVII століття у садибі старост знайшла притулок та захист Розанда, дочка господаря Лупула, дружина Тимофія Хмельницького. Наприкінці XVIII століття маєток старост розпався на три частини і належав різним власникам.

У другій половині XVIII століття садиба, розташована на розі вулиці Домініканської і провулка Домініканського, належала графам Стадницьким. Варто сказати, що багата шляхта переважно мешкала у своїх палацах, розташованих у мальовничих подільських маєтках. Але також у місті мала свої шляхетські садиби – «дворики», як їх називали. До міста приїжджали на певний час у справах, на шляхетські сеймики, бали, зустрічі королів та інших поважних персон.

Тереза Стадницька, дочка графів Стадницьких, вийшла заміж за графа Тадеуша Лещиця Граб’янку, і ось наприкінці XVIII століття у переліку садиб на вулиці Домініканській ми бачимо «дворик», що належить «ясновельможній Граб’янчині» – так тепер звучало прізвище Терези. Це була велика садиба: вона включала два двоповерхові будинки, що виходили на вулицю Домініканську, і від Домініканської тягнулася вздовж провулка аж до сучасної Старобульварної. До садиби входили ще флігелі та різні господарські споруди.

Тадеуш Лещиць Граб’янка (1740-1807), староста ливський, походив із подільського шляхетського роду, відомого з 1500 року. Він народився в сім’ї Юзефа Граб’янки, летичівського підчашого. Освіту здобув у Франції в місті Люневіль, після чого повернувся на Поділля. Підтримував близькі стосунки з родиною Чарторийських. Після одруження з Терезою Тадеуш Граб’янка поїхав із нею до Парижа, де провадив світське життя при Версальському королівському дворі. Сучасники відзначали його блискучу освіту і неабиякий розум.

Хоча Граб’янка і віддавав належне світським розвагам, але з часом для нього важливішими стали духовні пошуки. Його цікавили передусім проблеми людської моралі, тож він прагнув реформ у цій царині. Ці прагнення привели його до морального і політичного містицизму. Він оселився у Франції у місті Авіньйоні, де мав власний будинок. Тут же 1788 року Тадеуш Граб’янка влаштував храм заснованої ним містичної секти «Новий Ізраїль» або «Новий народ». Він був її керівником і проповідником. Мав величезний ораторський дар, тому зміг захопити своїми ідеями велику кількість людей. Звідусіль до нього приїжджало багато прихильників, серед яких траплялися й особи королівської крові, не говорячи вже про велику кількість знатних людей.

Сучасники приписували Тадеушу Граб’янці великі амбіції і плани. Нібито він мріяв про захоплення Палестини, Сирії і частини Африки, знищення панування Туреччини та створення великої держави зі всесвітньою столицею в Єрусалимі. Він також нібито плекав плани здобути польську корону за допомогою своїх широких зв’язків у Польщі та Росії.

Сучасники свідчили, що він мав величезну, майже безмежну владу над членами своєї секти. Втім незабаром у секті розпочались непорозуміння. Варто зазначити, що її членів Граб’янка утримував своїм коштом, та врешті-решт і коштів, і прихильників ставало все менше. 1799 року секта «Новий Ізраїль» припинила існування, і Граб’янка виїхав до Парижа, потім до Лондона, де знайшов нових адептів свого вчення. Хоча, вичерпавши колись великі статки, він вже не так легко міг знайти нових прихильників своїх ідей. 1805 року приїхав до Санкт-Петербурга, де у вищих колах суспільства знову знайшов багато прихильників і друзів, які його любили і шанували. Знову відкрив там секту «Нового народу» або «Нового Ізраїлю», що було негативно сприйнято російською владою. 1807 року Граб’янку було заарештовано, але скоро відпущено на свободу. Його дружина ясновельможна графиня Тереза зі Стадницьких Граб’янчина, старостина ливська не поділяла містичних переконань чоловіка. Вона брала участь у політичному житті краю, сучасники її шанували як достойну поваги особу знатного роду.

Про кінець життя Тадеуша Граб’янки, який наступив незабаром, 1807 року, дуже гарно написав подільський історик Юзеф Ролле. Річ у тому, що останні дні Граб’янка доживав у Тульчині у Щенсного Потоцького, чоловіка прекрасної Софії.

Ролле писав: «То був Тадеуш Граб’янка, ливський староста, подоляк, містик, засновник і голова Авіньйонської секти, який нині шукав притулку в чужих домах. І він мав чималі статки, але пожертвував ними задля свого вчення, перед ним відкривався шлях до чинів і почестей, але він зрікся їх в ім’я вищої мети; він мав кохану дружину, дітей, але й їх залишив задля ідеї. Ця ідея вела його з прапором у руках, на якому світилися таємні й не зрозумілі для юрби знаки, в середовище, просякнуте матеріалізмом. Ніщо не бентежило його: ні люта інквізиція, ні скроплена кров’ю гільйотина… Він завжди залишався сам собою, вірний переконанням, які поширював.

Таким його бачили в місті Авіньйоні, де його доглядали королівські сини і принци крові; таким він був і нині, зневажений усіма, без копійки в кишені, одягнутий у скромне й пошарпане вбрання. В очах, наповнених вогнем, світилася віра; посмішка випромінювала спокій і чарівливу знаду; у манерах відчувалися смиренність і злагода…».

Ось така непересічна, оригінальна людина колись народилася на Поділлі. Тепер про нього нагадуватиме і будинок, який відновлено на місці старої кам’яниці.

У XIX столітті садиба Граб’янок була поділена навпіл. Кутовий будинок і ділянка, що тягнулася до вулиці Поліцейської (Бульварної), дісталися у власність євреям М.Рехтману, потім – І.Гехтману, пізніше – Сурі Гітлер. Тепер цю садибу, зруйновану під час війни, відновлено. Як і в давні часи вона тягнеться від вулиці Домініканської до Старобульварної. Починається від нового будинку, про який ми розповіли, і закінчується піцерією «Нью-Йорк стріт», двоповерховий будинок якої зведено років десять тому.

Галина ОСЕТРОВА,  

старший науковий співробітник НІАЗу «Кам’янець».