ДИТЯЧІ ВРАЖЕННЯ ЕНЦИКЛОПЕДИСТА

120 років тому, 1(13) січня 1894 р., у Глухові народився український дипломат, журналіст,енциклопедист, мемуарист, державний і політичний діяч Євген Онацький. Він навчався в гімназії в Кам’янці-Подільському та в університеті в Києві, працював дипломатом у Римі, професором у Неаполі, відбував політичне ув’язнення в Берліні, а після закінчення Другої світової війни емігрував до Аргентини. Помер 27 жовтня 1979 р. в Буенос-Айресі.

Серед численних праць Євгена Дометійовича виділимо 8-томну «Українську малу енциклопедію», видану в 1957-1967 рр. в Буенос-Айресі. Це, як зазначають дослідники, видатна пам’ятка української культури, життєвий подвиг видатного вченого-енциклопедиста.

Кам’янець відіграв значну роль у житті Онацького. Улітку 1966 р. в спогадах «Кам’янець моїх юних днів» він писав: «Але я все згадував і згадуватиму з подякою і любов’ю це стародавнє місто моїх юних днів, бо я в ньому усвідомив свою національну приналежність і обов’язок працювати для визволення мого поневоленого народу, я бачив, як тяжко переживав мій батько свій моральний трагічний конфлікт – спільний тоді багатьом українським інтелігентам, особливо вчителям – між свідомістю українського патріота і обов’язками лояльного службовця, – це визначило ввесь мій дальший життєвий шлях».

Уперше місто над Смотричем Євген Онацький побачив 1904 р., коли йому було 10 років. Перед переїздом сюди батько розповів Євгенові про славне минуле невідомого Кам’янця, показав «світлини тамтешньої турецької фортеці, що вважалася свого часу неприступною, бо була побудована на скелястих урвищах глибочезного яру, що його прорвав тут Смотрич протягом тисячоліть». Ось як на схилку літ передав Євген Онацький перші дитячі враження від Кам’янця:

«Мені вже кортіло якнайскоріше побачити те старовинне місто, що в ньому, як казав батько, збереглося ще багато пам’яток старовини, були польські костели, яких я ще досі не бачив, був навіть турецький стрункий мінарет, що з нього колись у певні години розносився по всьому місту заклик до мохамеданської молитви…

Проте зустріч із Кам’янцем значно прохолодила моє романтичне захоплення. Так, це правда. Турецька фортеця зі своїми високими баштами була дуже цікава, але всередину її не можна було дістатися – там і досі була в’язниця. Кілька гарматнів (ядер – О.Б.) гетьмана Дорошенка дійсно стирчали півкулями з міцних мурів, – але ж чи будеш на них довго дивитися?!

Захотілось мені обійти фортецю навкруги – чи не знайду чогось цікавішого? Пішов вузенькою, ледве помітною стежечкою. Спочатку все йшло добре, обійшов я вже чимало, але цікавого нічого не побачив – високі мури над тобою та прірва збоку. Але потім стежка почала все більше вужчати, маліти, маліти, і нарешті я опинився в пункті, звідки не міг рушитися ні взад, ні вперед. Жахливе почуття: щоб не впасти у прірву, ти тиснешся до скелі, а вона тебе відпихає, – і що більше тиснешся, тим сильніше вона відпихає… На щастя, з подвір’я в’язниці мене помітили і витягли нагору. Не обійшлося без належної поуки та належних епітетів, що їх тут не варто відтворювати.

Після того турецька фортеця мене більше не цікавила.

Турецький міст із водоспадом під ним, де вода кипіла й бурлила, як в казані над вогнем, був дійсно дуже мальовничий: тільки тут Смотрич виглядав імпозантно. Взагалі ж це була зовсім мілководна брудна річка, що в ній навіть ніде не можна було викупатися, дехто, правда, купався під Турецьким мостом, але для цього треба було бути вправним і відважним пливаком… Коли дивився я на Смотрич, мимоволі дивувався, як могла така маленька річечка пробити собі дорогу через тверді скелі та й ще так глибоко в них заритися?!

А проте я пізніше довідався, що Смотрич не все буває таким малим і безсилим: бувають часи, що він нараз набухає, здіймається і з непогамованою силою забирає з собою до Дністра все, що знаходить несподівано на своєму шляху. Один візник заїхав був у Смотрич, щоб промити його водою забруднені колеса свого воза, а тим часом десь там угорі сталася злива, нараз з’явилась хвиля і понесла зі собою і віз, і коні, і візника, що не вспів порятуватися…

А вулиці Кам’янця… вузькі, брудні, що кривулять поміж старими обдертими мурами незугарних будинків, повні жидівської дітвори, галасливої і теж брудної. Певно, були жиди і в Глухові, але було їх небагато, і були вони всі більш-менш заможні, а тому й чисто та навіть елегантно вбрані. А тут…

…Так представлявся мені Кам’янець у т.зв. Старому місті, де ми оселилися. Мав Кам’янець і свої новіші частини – руські і польські фільварки з прегарними садами та мальовничий Новий план з чудовими парками та гарними модерними будинками, – але з ними я запізнався далеко пізніше, а поки що оселилися ми саме в Старому місті на Довгій вулиці, що цілком відповідала описаним вище брудним вузеньким вуличкам.

Правда, і в Старому місті були гарні, так би мовити, аристократичні місця – біля губернаторського палацу з великою площею перед ним та навкруги православного собору, що стояв на просторому майдані, обрамованому великими деревами, тут же була й державна гімназія, до якої ми з братом вступили – я до першого класу, а він до п’ятого. Тут же близенько підносився і великий кафедральний костел готичного стилю з мінаретом біля нього, а напроти – міська школа, де «смотрителем» був тоді Сергій Митрофанович Іваницький, безпосередній зверхник батька, відомий пізніший дослідник української старовини».