Четвер, 28 Березня 2024 р.
10 Січня 2014

ПЕРШИЙ ДОКУМЕНТ З ІСТОРІЇ КАМ’ЯНЦЯ

Скільки би наші славні археологи не копали ділянок, скільки би допитливі архітектори-реставратори не висували гіпотез, а прискіпливі історики не аналізували давніх літописів, але досі першим документом, з якого починається реальна історія Кам’янця-Подільського, залишається лист-сповіщення литовських князів Юрія й Олександра Коріатовичів, виданий 1374 р. в день святого Івана Хрестителя, тобто 7 січня за старим стилем. Сьогодні за новим стилем цей день, коли Іван Предтеча взяв усі свята на плечі, припадає на 20 січня. У XIV ст., коли Поділля належало Коріатовичам, нового стилю (григоріанського календаря) ще не ввели, проте сучасні укладачі довідників і календарів для уніфікації і тодішні дати переводять на сучасне літочислення. Оскільки для XIV ст. різниця між стилями становила всього 8 днів (а не 13, як тепер), то 640-річчя першого документа з історії Кам’янця припадає на 15 січня.

Будинок магістрату наприкінці XIX ст.Важливість акта, виданого литовськими князями, полягає не тільки в тому, що давнішого документа досі ніхто не зміг виявити, але й у тому, що 7(15) січня 1374 р. Коріатовичі надали Кам’янцеві привілей на самоврядування або, по-іншому кажучи, магдебурзьке право. Але місту чомусь соромно цю дату брати за точку свого відліку. Набагато приємніше напомацки блукати в трьох чи навіть чотирьох соснах – між II, XI, XII та XIII століттями, або й узагалі заявляти, що Кам’янець настільки унікальне місто, що навіть не має дати народження. Тож не схоже, що і цього року в січні ми якимось чином вшановуватимемо доволі круглу дату, хоч до неї дуже доречно можна прив’язати традиційне вже вручення відзнак року, т.зв. «оленів» – тим паче, що саме олень фігурує в знаменитій легенді про заснування міста братами Коріатовичами.

Досить детально розглянув документ 1374 р. історик Никандр Молчановський у «Нарисах відомостей про Подільську землю до 1434 року», виданих 1885 р. в Києві російською мовою. Наведемо фрагмент, що нас цікавить, у перекладі українською:

«Іменем князя Юрія Коріатовича позначено документ, який вказує на те, що перші подільські князі були не тільки верховними військовими владиками та захисниками зайнятої ними території, але також її внутрішніми упорядниками та колонізаторами. Слідуючи звичним тоді прийомам залучення новопоселенців, князь Юрій разом із братом Олександром дарує 7 листопада (Молчановський наводить помилково зазначений місяць в одній з копій документа. – О.Б.) 1374 р. місту Кам’янцю близько 200 ланів поля та вигін для худоби, звільняючи міщан на 20 років (в іншому списку, на 24 роки ) від усяких повинностей за даровану землю; надає міщанам право самостійного суду перед власним війтом і райцями; встановлює межі княжої та магістратської юрисдикцій; поступається магістрату доходами з усіх міських торгово-промислових закладів, взамін чого міщани зобов’язуються зміцнювати місто на свій рахунок; нарешті, встановлює порядок розпорядження майном померлих.

Документ 7 листопада 1374 р. служить найдавнішим і, в нашому періоді, єдиним слідом проникнення німецького права на Поділля. Ми бачимо, що при Коріатовичах кам’янецька міська громада ще не розпалася на три окремі групи з особою юрисдикцію для кожної. Тільки згодом, після захоплення західної частини Поділля Польщею, польський елемент у Кам’янці здолав і став тіснити інші національності, для підтримки яких і довелося створювати спеціальні юрисдикції. При Коріатовичах міська громада для облаштування та залучення торгово-промислового люду звільняється від воєводського суду і, так би мовити, виділяється з військово-землевласницького стану бояр і зем’ян, отримує одне загальне право й обкладається загальними для всіх городян обов’язками. Зв’язок міста з княжою владою здійснюється тепер у точно визначених натуральних і грошових повинностях, для кращого несення яких і надається місту право розпоряджатися значною земельною ділянкою та право самоврядування.

Історія міста Кам’янця при Коріатовичах так мало відома, що ми не можемо судити, при яких обставинах вводилося там магдебурзьке право. Якщо поселення це виникло не 1362 р., а існувало ще за татар, як ми маємо право припускати, то легко могло статися, що місту виділено було тепер землю, яка і раніше належала корінним місцевим власникам або і всій кам’янецькій громаді, тобто відбулася експропріація в силу погляду на князя як на верховного власника всієї взагалі землі в князівстві. Право власної юрисдикції, багаторічна пільга від поземельного податку, свобода розпоряджатися міськими доходами – все це, без сумніву, значно посприяло залученню в Кам’янець новопоселенців, і вже з початку XV ст. знаємо це місто як важливий торговий пункт; але, в силу нового права, Кам’янець опинився в ізольованому становищі щодо решти земель, а війт грав лише роль посередника між містом і князем. Входячи в угоди з містом, війт ніс замість останнього військову службу; він же збирав із городян належні князю податки та спостерігав за виконанням спеціальних міських повинностей. У торгово-промисловому плані Кам’янець, унаслідок дарованого права, повинен був перебувати прямо у ворожому становищі до округи, що примикала до нього: міські промисли, ймовірно, тоді ж заборонені були в навколишніх селах. Що стосується юрисдикції, то тут помічаємо ту ж ізольованість, хоча і не знаємо, чи служили Магдебург або Галле вищою апеляційною інстанцією і для Кам’янця розглянутого періоду.

Запозичення зовнішніх форм магдебурзького права в грамоті 1374 р. очевидне. Введення цього права в Кам’янці легко пояснюється як прагненням подільських князів збільшити свої доходи та військову силу, так і наслідуванням Казимира Великого й Владислава Опольського, котрі, як відомо, діяльно поширювали німецьке право в сусідній із Поділлям Червоній Русі. Ставити згадану обставину у зв’язок із німецькою колонізацією в руських землях немає жодних підстав, оскільки щодо проникнення німецьких вихідців на Поділля немає даних не тільки для нашого періоду, але й для набагато пізнішого часу. Дарування Кам’янцеві магдебурзького права анітрохи не суперечило засадам литовського феодалізму, введеного на Поділлі Коріатовичами, і як обставина, викликана до певної міри випадковими причинами, воно не змогло згодом уберегти кам’янецьких громадян від свавілля воєвод і старост, від довільного підвищення платежів і повинностей, від зловживань війтів і магістрату. Цікаво в усякому разі, що ще в XVII і XVIII ст. городяни, в боротьбі з магістратом і в суперечках із воєводами, посилалися на грамоту 1374 р. й навіть вимагали, щоб бургомістри та райці присягали на ній.

Хоча в акті 1374 р. і не вжито терміна магдебурзьке або німецьке право, а відсутність справжнього документа може вселити деякі сумніви в точності передачі його змісту в пізніших записах, але безсумнівно, що вже 1432 р. була видана кам’янецькому війтові підтверджувальна грамота на німецьке, інакше магдебурзьке право».

У XXI ст. до аналізу документа зверталися архітектор Ольга Пламеницька в книзі «Кам’янець-Подільський» (2004), юрист Сергій Крамар в історико-правовому нарисі «Місто Кам’янець на Поділлі у XIV-XVIII ст.: магдебурзьке право, судочинство та самоврядування громад» (2010), історик Віталій Михайловський у монографії про подільську шляхту XIV-XVI ст. «Еластична спільнота» (2012). Останній з названих дослідників зазначає:

«Одним із головних документів, який вийшов з канцелярії князів Коріатовичів, був акт надання самоврядування, чи то магдебурзького права, місту Кам’янцю 1374 р. Щодо цього документа історики ламають списи, починаючи від середини XIX ст. Але насамперед ідеться про перший на українських землях акт надання самоврядування місту верховним володарем незахідної традиції, до того ж не зовсім за класичними взірцями. Усі відомі списки цього привілею вказують на те, що писаний він був руською канцелярською мовою. Ні Олександр, ані Юрій Коріатовичі у своєму привілеї не дотримуються тих засад, на яких цей тип самоврядування поширювався на цих теренах раніше (приклад Львова, на який, імовірно, вони могли взоруватися). Але чи про це їм ішлося у момент надання? Те, що текст документа не містить згадки про міську раду, а лише визначає межі міської юрисдикції, при цьому міщанам надається 200 ланів, що було удвічі більшим, ніж у привілеї Казимира III для Львова, залишає дослідникам початків міста широке поле для дослідження».

Тож, без сумніву, дослідники ще не раз ламатимуть списи, звертаючись до документа від 7(15) січня 1374 р.