КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКИЙ: ВІД ОКУПАЦІЇ ДО ВИЗВОЛЕННЯ

26 березня виповнюється 70 років, як Кам’янець-Подільський був звільнений військами Червоної армії від німецько-фашистських загарбників. Перегорнемо сторінки історії міста над Смотричем за 1941-1944 роки.

ДО ВІЙНИ

Довоєнний Кам’янець утопав у зелені садів і скверів, заживши слави справжнього курортного містечка. На фруктово-ягідний сезон до міста приїздили жителі мегаполісів. Кам’янець надихав на поезію і представників творчої інтелігенції. 1931 р. місто відвідав радянський письменник Юрій Тинянов. Він збирав матеріали для роману «Пушкін» (у міській бібліотеці збереглася найповніша підшивка пушкінського журналу «Современник»).

Становище змінилося наприкінці 1930-х, коли загострилася ситуація у зв’язку з підготовкою нацистської Німеччини до військових дій. Радянський Союз почав посилено укріплювати кордони, зводячи оборонні лінії з урахуванням новітніх досягнень воєнної техніки. Це були укріплені райони із залізобетонних споруд різного типу й призначення, їх довжина сягала від 10 до 100 км.

Кам’янець-Подільський укріплений район (КПУР), правий фланг якого мав розташовуватися вздовж кордону Збруча, лівий – уздовж Дністра, стали зводити 1938 р. За станом на 1941 р., збудували 158 фортифікаційних об’єктів, оснащених кулеметами та артилерійськими гарматами. Із закінченням спорудження КПУРу Кам’янець став режимним містом. 31 березня 1941 р. обласний центр звідси перенесли до Проскурова, хоча область до 1954 р. називалася Кам’янець-Подільською.

За роки радянської влади сформувалося покоління молоді, вихованої на новій системі цінностей, нових ідеалах. Називалися вони комсомольцями – вірними ленінцями. До когорти комсомольців входила і Віра Фомічова з Польських фільварків. У родині було четверо дітей. Мати – домогосподарка, батько – чорнороб.

Жила сім’я бідно, але Віра з оптимізмом дивилась у майбутнє, писала вірші. У червні 1941 р. вона отримала першу робітничу відпустку. Мала домовленість з родичкою, що відвезе її онучку до батьків у прикордонний Жванець. На зворотному шляху машина потрапила під бомбардування німецьких літаків – і Віра опинилася у вирі воєнних подій. Працювала кочегаром паровоза, санітаркою в шпиталі. Додому повернулася через чотири роки. Поклала пістолет на стіл і, замість привітання, запитала у батьків: «Як поживали в окупації? Чи не зганьбили нашого чесного імені?».

ВІЙНА

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни перейшла державний кордон Радянського Союзу. Комісар закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов у промові по радіо порівняв агресію Гітлера з походом Наполеона під час Вітчизняної війни 1812 р.: як колись народ переміг Бонапарта, так і тепер Червона армія і увесь радянський народ поведуть переможну війну проти агресора.

Промову Молотова опублікувала газета «Правда». В цьому ж номері вмістили статтю члена Академії наук СРСР Омеляна Ярославського «Велика Вітчизняна війна радянського народу». В назві статті об’єднано визначення двох попередніх воєн: Першої світової або Великої чотирьохлітньої та війни 1812 р., яку в радянській історіографії називали Вітчизняною.

У перші дні війни німецькі літаки бомбардували Кам’янець. Постраждали східні квартали Старого міста, насамперед вулиця Довга.

Кам’янець-Подільську область обороняли 6-та, 12-та, 18-та радянські армії. Німці обійшли КПУР поблизу Волочиська, підступаючи до Проскурова. Щоб не опинитися в оточенні, радянське командування вирішило відступити. 7 липня командир КПУРу полковник Сафронов отримав наказ відвести гарнізон на лінію оборони в район Летичева. 9 липня місто залишили останні підрозділи радянських військ, підірвавши за собою Новопланівський міст, інші стратегічні об’єкти.

ОКУПАЦІЯ

10 липня до Кам’янця увійшли війська 11-ї німецької та 3-ї румунської армій. Було утворено Кам’янець-Подільський крейсбіт (округ) на чолі з комісаром Йозефом Райндлем. Вступила в дію німецька окупаційна адміністрація.

Одночасно з цим активізувалась діяльність українських національних сил. Ще до приходу німців вони сформували місцеві органи самоврядування: обласну управу, обласний відділ освіти тощо. Головою обласної управи був Григорій Кибець, начальником обласного відділу освіти – Ткач, його заступником – Бондаренко. В листопаді 1941 р. Бондаренка призначили директором учительського інституту, в якому відновилась діяльність «Просвіти».

Відчинили двері місцева школа, чоловіча гімназія, а в будинку середньої школи №2 – комерційна школа. Відновились служби у численних храмах різних конфесій. Православні церкви підпорядковувалися архієпископу УАПЦ Дамаскіну (Малюті). В серпні 1942 р. під головуванням Дамаскіна пройшов з’їзд подільського духовенства, на якому з доповіддю про церковне життя Поділля за 1917-1941 рр. виступив співробітник місцевого музею Володимир Георгіївський.

У вересні 1941 р. стала виходити газета «Подолянин» (редактор Дмитро Корбутяк), в якій друкувалися статті, що викривали звірства ГПУ – НКВД на Поділлі. В листопаді 1941 р. в місто повернувся з еміграції поет і професійний актор Микола Чирський, уродженець Кам’янця. Організував театральну трупу, яка з успіхом грала на сцені міського театру. Помер 26 лютого 1942 р. від сухот.

Основним завданням гебітскомісара Райдля було виявлення і знищення «ворогів рейху» – євреїв, комісарів, радянських активістів. У Старому місті облаштували гетто для мадярських, польських, румунських євреїв. У серпні 1941 р. почалося планомірне їх знищення:

2 серпня розстріляно 11000 осіб, 26 і 28 серпня – 23000, в січні 1942 р. – 4500. Наприкінці 1942 р. 500 єврейських дітей віком 5-12 років було заживо поховано на єврейському цвинтарі. В Старому місті майже не залишилось людей. Доносився лише стукіт ломів і гуркіт дахів, що падали. Це працювала контора упорядкування будинків, працівники якої трощили житло в пошуках цінностей, захованих євреями.

Як не лютував ворог, він не зміг зламати патріотичного духу кам’янчан. Жителі надавали допомогу військовополоненим. На підприємствах були частими випадки псування електромережі, верстатів, готової продукції. Опором населення керували підпільна організація, створена восени 1941 р. під керівництвом Олександра Павлюка. Підпільники мали 4 радіоприймачі, з допомогою яких слухали повідомлення Радянського інформбюро. Розповсюджували в місті та навколишніх селах листівки.

У жовтні 1943 р. підпільників було заарештовано. В ніч на 18 листопада група ув’язнених напала на тюремну охорону, знищила її. Близько 30 ув’язнених було визволено. Керівник підпілля Олександр Павлюк загинув у бою з есесівцями, потрапивши в засідку.

У серпні 1941 р. в місті було створено молодіжну антифашистську організацію, яку очолили Вілен Поворін і Дмитро Мозолевський, учні комерційної школи. На початку 1942 р. в організацію входили понад 60 чоловік, переважно учнів і вчителів шкіл. Вони здійснили низку диверсійних актів: перерізали кабель комендатури, підпалили нафтобазу, 1 травня 1942 р. підняли червоний прапор над будинком міського театру.

У червні 1942 р. німці напали на слід організації: майже всі її члени були заарештовані. Вілена Поворіна в кайданках провели по школах міста, примушуючи видавати своїх. Але хлопець не зламався. В червні 1942 р. молодих патріотів розстріляли поблизу порохових складів на північній околиці міста.

По закінченню війни було зібрано документи, що засвідчували існування молодіжної антифашистської організації в Кам’янці-Подільському. Клопотання про посмертне нагородження її учасників було відхилено: молодь звинуватили у зв’язках з ОУН. Лише 1972 р. 27 молодих підпільників нагородили посмертно медаллю «За відвагу».

У травні 1942 р. німці заарештували членів організації ОУН в Кам’янці-Подільському, розстріляли 150 українських націоналістів. Серед них були голова обласного управління Григорій Кибець, директор учительського інституту Бондаренко.

7 жовтня 1941 р. відкрилась біржа праці, що розміщувалася на Новому плані в будинку колишньої міської думи. Шефу біржі підпорядковувався комендант примусового трудового табору. Трудовий табір розташовувався в Старому місті й призначався для осіб, що відмовилися працювати в умовах трудової повинності. Ув’язненні працювали на найважчих роботах, в їхні обов’язки входило прибирання трупів розстріляних, змивання крові. Табір діяв із вересня 1942 р. до березня 1944 р.

24 жовтня 1942 р. райхкомісар України Еріх Кох видав наказ про закриття на підлеглій йому території усіх інститутів і шкіл, окрім 4-класних, а всіх учителів та учнів шкіл, яким виповнилося 16 років, відправити на роботу до Німеччини. Із закриттям шкіл сотні кам’янецьких хлопчиків і дівчат залишилися поза навчанням. Серед них була і 15-річна Таня Фомічова. Якось сусідка звернулася до матері Тані: «Пані Фомічка! Чом би вашій Тані не піти в перекладачки, як пішла моя дочка?». На що мудра Фомічка відповіла, що краще донька піде випасати корову Маньку в Долину, аніж в перекладачки! Так і сталося… Між тим юна перекладачка стала з’являтися в бричці з поважним німецьким чином, згодом народила від нього дочку. І коли німці втікали з Кам’янця в березні 1944 р., пішла і вона.  

4 серпня 1943 р. Кам’янець-Подільський гебітскомісар видав розпорядження про мобілізацію населення 1920-1926 років народження на роботу до Німеччини. З кожного району відправлялися 600 юнаків і дівчат. Мав відправитися туди і Михайло Фомічов, 1926 року народження. Сміливий юнак втік із мобілізаційного табору, ховався у річкових плавнях, доки не минула небезпека.

В 1990-х рр., коли Німеччина виплачувала компенсацію колишнім остарбайтерам, Михайло Фомічов розмірковував, чи правильно колись вчинив, що втік від мобілізації: дивись, і отримав би тепер кругленьку суму грошей, потрібних у господарстві.

Начальником Кам’янець-Подільської кримінальної поліції був Михайло Гладун, який добровільно співпрацював із німцями. Співробітники кримінальної поліції мали необмежені права і повноваження: отримували жандармський пайок першої категорії, їм дозволяли носити німецьку форму. Поліцаї брали безпосередню участь у розстрілах населення.  

Гладун носив чорну есесівську форму. Щосуботи він власноруч розстрілював 50-70 жертв, після чого йшов у лазню, де змивав із тіла кров, і йшов у театр дивитися вистави. В березні 1944 р. втік із міста разом із німцями.

ВИЗВОЛЕННЯ

У січні 1944 р. Червона армія, що налічувала 2,3 мільйона воїнів, розпочала визволення Правобережної України. Успішне досягнення цього забезпечила перемога в січні-лютому в битві під Корсунем-Шевченківським.

На початку березня 1944 р. Ерік Манштейн, командувач угруповання німецьких військ «Південь», наказав посилити захисну лінію навколо Кам’янця. Відбулася мобілізація кам’янчан для копання протитанкових ровів і траншей. Для оборони були пристосовані приміщення і башти Старої фортеці, Нового замку тощо.

Кам’янець було оголошено містом-фортецею. Це означало, що німецький гарнізон повинен захищати місто доти, поки через нього не пройдуть головні сили верхмахту.

На початку березня 1944 р. в німецькому гарнізоні Кам’янця нараховувалось 5 тисяч солдатів і офіцерів, 60 танків, близько 400 кулеметів.

4 березня 1944 р. війська 1-го Українського фронту перейшли в наступ, розпочавши Проскурівсько-Чернівецьку операцію у взаємодії з арміями 2-го Українського фронту. 24 березня маршал Радянського Союзу Георгій Жуков наказав 4-й танковій армії Дмитра Лелюшенка розгорнути наступ для визволення Кам’янця-Подільського. Командувач 4-ї танкової армії Лелюшенко особисто прибув до західних кордонів міста, щоб з’ясувати оперативну обстановку. Оскільки основні сили німців зосереджувались поблизу залізничної станції, було вирішено розпочати штурм міста з південного заходу.

Наступ розпочався 25 березня, о 5-й годині пополудні, піс-

ля залпу дванадцяти «Катюш» і 10-хвилинного артилерійського удару. Радянські війська діяли настільки швидко й упевнено, що німці не встигли підірвати Замковий міст, електростанцію тощо.

Частина Унечської мотострілецької бригади форсувала Смотрич біля Хрестовоздвиженської церкви на Карвасарах, забезпечуючи танкову переправу на Руські фільварки.

У запеклих вуличних боях повністю розгромлено німецький гарнізон, взято в полон сотні солдатів і офіцерів, захоплено чимало військової техніки і зброї. Із в’язниці визволено 800 радянських патріотів, яким загрожувала вірна смерть.

27 березня Москва салютувала доблесним військам, що визволяли Кам’янець, 20 артилерійськими залпами з 224 гармат.

За успішне виконання бойового завдання 49-й механізованій і 6-й понтонно-мостовій бригадам, 56-му танковому полку, 88-му окремому моторизованому батальйону, 8-й авіаційній частині надано почесне найменування «Кам’янець-Подільський», а гвардії молодшому лейтенанту Якову Хардікову – Героя Радянського Союзу.

НЕВДАЛА СПРОБА НІМЦІВ

Однак битва за місто тривала. У бік Кам’янця вирушили німецькі танкові й піхотні дивізії, щоб повернути місто. Першою німецькою танковою армією, що опинилася в кільці радянських військ, командував генерал Ганс Хубе. На допомогу їй з Франції перекинули 2-й танковий корпус СС, окрему піхотну дивізію, з Югославії – дві танкові дивізії.

Для єдиного керівництва обороною міста з 27 березня до 3 квітня Дмитро Лелюшенко призначив начальником Кам’янець-Подільського гарнізону генерал-майора Бєлова, начальником штабу – полковника Лозовського. Командний пункт розміщувався в будинку колишньої міської думи (нині коледж будівництва, архітектури й дизайну).

27-31 березня підрозділи 16-ї гвардійської механізованої бригади відбивали невпинні німецькі атаки в районі хутора Дембицького. Виконуючи наказ, командир бригади полковник Ривж сформував мобільний загін, який отримав завдання після розвідки ворожих сил їх дезорганізувати. Під час рейду загін розгромив переправу через Дністер, захопив чимало німецької техніки та зброї, визволив декілька сотень радянських військовополонених, сформувавши з них боєздатний підрозділ.

За мужність і відвагу звання Героя Радянського Союзу надано командирові мобільного загону лейтенантові Михайлу Радугіну та командирові танкового взводу лейтенантові Петру Барабанову.

Солдати 63-ї гвардійської Челябінської танкової бригади зайняли оборону на околиці Довжка. В систему західного сектору оборони було введено і Стару фортецю, в якій воювали 17 бійців. Вони з честю впоралися з поставленим завданням – не допустити ворога у фортецю.

Особливо складним було становище захисників фортеці 30 березня, коли, утримуючи село Козак, німці оволоділи Зіньківцями. 

Проявляючи особисту мужність і героїзм при захисті фортеці, загинули рядові Василь Ноженко і Михайло Кириловський, які були поховані на території фортеці. Майже через 50 років прах героїв перенесли в Пантеон Слави, що розташований у сквері на вулиці Шевченка.

  Під час боїв за Кам’янець 29-та гвардійська Унечська мотострілецька бригада відбивала атаки німецької піхоти і танків  у районі залізничного вокзалу.  

29 березня від осколку авіабомби загинув командир бригади – полковник Смирнов. Його поховали в сквері навпроти командного пункту.

27 березня німці перейшли в контратаку одночасно зі сходу, півночі та заходу при підтримці тридцяти танків «Тигр».

Транспортна авіація постачала німцям усе необхідне, забираючи потерпілих. Ціною великих втрат у живій силі й техніці 1-й німецькій танковій армії під командуванням Ганса Хубе вдалося вирватися з оточення. За цей прорив Хубе підвищили в званні та нагородили орденом із діамантом. 21 квітня 1944 р. на шляху в Берлін його літак розбився – і Хубе загинув.

1 квітня на допомогу захисникам Кам’янця підійшли війська 38-ї армії генерал-полковника Москаленка, місто було остаточно визволено. Закінчилась трирічна окупація Кам’янця-Подільського, під час якої його населення скоротилося з 37 до 15 тисяч. Було зруйновано 90% історичної забудови Старого міста. 1944 р. Кам’янець-Подільська обласна комісія подала у Надзвичайну державну комісію 102508 актів про збитки, завдані загарбниками колгоспам, громадським організаціям, державним установам, підприємствам і громадянам області.

ПАМ’ЯТЬ

Ратні подвиги воїнів 4-ї танкової армії і 38-ї армії кам’янчани увіковічили в пам’ятниках, монументах, назвах вулиць і скверів.

1947 р. в центрі міста на постаменті встановлено танк, що першим увірвався до міста. 1974 р., в день 30-річчя визволення міста від німецьких загарбників, біля нього поховано останки Невідомого солдата та запалено Вічний вогонь. Поруч із танком на мармуровій плиті викарбувано назви військових частин і з’єднань, удостоєних почесного найменування Кам’янець-Подільських.

Одна з головних вулиць міста на честь воїнів 10-го гвардійського Уральського добровольчого танкового корпусу носить назву Уральської, північна околиця Кам’янця – ім’я Смирнова.

2005 р. в сквері Танкістів встановлено меморіал, на гранітних плитах якого викарбувано прізвища 2125 кам’янчан, що загинули у Великій Вітчизняній війні.

Валентина ВОЛКОВА, бібліотекар Кам’янець-Подільського 

державного історичного музею-заповідника.