«НА НЕЇ БІГАВ БИ ВЕСЬ ПАРИЖ»

Сьогодні виповнюється 160 років від дня народження видатної російської актриси Марії Савіної (1854-1915), яка з 1874 року працювала в знаменитому Александринському театрі в Петербурзі, була його примою (першою актрисою). Як відомо, Марія Гаврилівна Подраменцова (таке її справжнє прізвище) народилася в Кам’янці-Подільському, де її батько викладав у місцевій гімназії. Проте вже 1860 року, коли Марії було всього шість років, Подраменцови назавжди покинули місто над Смотричем. «Подолянин» уже не раз писав про Марію Савіну. Сьогодні детальніше розповімо про батьків актриси та про її романтичні взаємини з великим російським письменником Іваном Тургенєвим.

«БІЛЬШ НЕСХОЖІ ХАРАКТЕРИ ВАЖКО УЯВИТИ»

Із книги Івана Михалевича, присвяченої 50-річчю Кам’янець-Подільської чоловічої гімназії, довідуємося, що батько актриси – Гаврило Миколайович Подраменцов – у 1851-1859 роках викладав у цій гімназії чистописання (каліграфію) та малювання. Його попередником, який працював у навчальному закладі з 1833 року (тобто, з часу заснування), був Григорій Андрійович Булатов, а наступником став Іван Андрійович Васьков (про нього наш часопис розповідав 14 лютого в матеріалі Валентини Волкової «Тарасовими стежками»).

Мистецтвознавець Марина Свєтаєва в книзі «М.Г.Савіна» із серії «Життя в мистецтві» писала про Гаврила Миколайовича: «Спокусившись успіхами в аматорських спектаклях, він покинув забезпечене місце з казенною квартирою заради хиткої і, як невдовзі з’ясувалося, не дуже-то вдалої акторської кар’єри. Для нового роду занять було взято і нове, здавалося, більш ладне прізвище – Стремлянов».

Підсумок артистичній кар’єрі Гаврила Стремлянова підбив некролог, опублікований 1903 року в «Щорічнику Імператорських театрів». Він невеликий, тож наведемо його повністю:

«18 березня 1903 року, на 72 році життя, помер у Петербурзі Гаврило Миколайович Стремлянов (Подраменцов), батько Марії Гаврилівни Савіної. Покійний, скінчивши курс у Московській школі живопису та ліплення, довгий час був у провінції вчителем малювання, професію якого в половині п’ятдесятих років він перемінив, після багаторічної вдалої участі в аматорських спектаклях у Кам’янці-Подільському, на звання провінційного актора. Сценічну кар’єру Гаврило Миколайович розпочав у Києві, де вдало дебютував у «Ревізорі» Гоголя роллю Осипа. Потім він довгий час служив в Одесі та багатьох південних містах, займаючи з успіхом у них амплуа коміка резонера. У половині сімдесятих років минулого століття Гаврило Миколайович, переселившись до Петербурга, став грати на клубних сценах ролі найрізноманітнішого характеру; серед них улюбленою ним була роль Самсона Виріна в драмі «Станційний доглядач», переробленої з повісті Пушкіна, яку він справді виконував дуже вдало. Після декількох спроб Гаврила Миколайовича вступити на Імператорську сцену його 1886 року прийняли на неї. Прослуживши 14 років, він, отримавши пенсію, в яку була зарахована його служба по Міністерству народної освіти, вийшов 1 лютого 1900 року у відставку і, незважаючи на свої похилі роки, не поривав зв’язку з театром, з’являючись на його підмостках майже до останніх днів свого життя».

Мати актриси, Марія Петрівна, теж спробувала реалізувати себе на сцені, але з набагато меншим успіхом, ніж її чоловік. Актор і режисер Володимир Давидов у спогадах «Розповідь про минуле» згадував:

«При Савіній перебувала і мати її – актриса. Грала вона, що дадуть, і все погано. Жінка вона була неосвічена і знала тільки свою роль, та й ту не завжди добре, до того ж була туга на вухо. Страшенно домагалася вона у Медведєва, щоб у «Ревізорі» дали їй роль Пошльопкіної.

– Та Ви ж погубите і роль, і нас! – говорив Медведєв.

– Ну, ще чого, Петре Михайловичу! Стільки років на сцені! Та й що там грати-то! На лопатки покладу публіку! Ось побачите!..

Медведєв із душевної доброти дав їй роль Пошльопкіної. На репетиції все йшло гладко, хоча Медведєв із нею добряче намучився, оскільки комічного хисту вона не мала зовсім. На виставі вона вибігла на сцену, впала в ноги Хлестакова – і ні слова!.. Виведений з терпіння, Погонін, який грав Хлестакова, запитав її, нарешті, пошепки:

– Ну, в чому ж справа, люба?

І раптом Стремлянова заволала на весь театр:

– Забула, батечку! Забула… Ах, так, згадала: висік, батечку! Висік, рідненький!..

І, справді, на лопатки поклала театр, який стогнав від сміху, особливо студентська молодь, яка кричала після акту: «Браво, Стремлянова, браво!».

Ось ще один епізод із театральної практики Марії Стремлянової, згаданий Давидовим:

«У п’єсі «Лихо з розуму» вона грала графиню-бабусю. При виході Чацького він і стара обмінюються мовчазними поклонами. На репетиціях Стремлянова в цьому місці неодмінно додавала щось від себе. Медведєв і Погонін не раз її зупиняли, але думали, що стара робить це тільки на репетиції, жартома. Нарешті настав спектакль. Входять гості, з’являється з онукою графиня-бабуся, Чацький-Погонін чемно їй кланяється. І раптом – о, жах! – графиня-бабуся люб’язно киває йому і добродушно додає:

– Здрастуйте, здрастуйте, батечку Олександре Андрійовичу, як ся маєте?

Загальний регіт покрив несподівану репліку Стремлянової. Після акту Медведєв і Погонін кидаються, як очманілі, до старої:

– Даруйте, що Ви робите? Хіба можна в «Лихові з розуму» робити які-небудь вставки?

– А що я, батечку, сказала? Адже, здається, нічого непристойного в моїх словах не було?

– Та це ж Грибоєдов, класична п’єса, до того ж у віршах!

– Так що ж, що Грибоєдов! Ви от з Давидовим ще й не те в оперетці від себе додаєте! Тож антрепренерові та його улюбленцеві все можна? Це вже, батечку, причіпки! Це несправедливо!

Так і не змогли переконати ображену стару, що Грибоєдов одне, Оффенбах – зовсім інше…».

Улітку 1883 року в спогадах «Жалі та поневіряння» 29-річна Марія Савіна писала:

«Ніколи не зможу зрозуміти, за що мене мама так не любила! Крім ляпасів, лайки, докорів у байдикуванні, я нічого від неї не бачила, і з кожним роком ставало все гірше. Батько любив нас по-своєму, але це була втілена байдужість й ідеальна безпечність. Та й ми бачили його рідко. Сварки матері з ним не піддаються жодному описанню; закінчувалися вони тим, що він ішов, а мати зривала свій гнів на нас, особливо на мені, оскільки сестра завжди вміла вчасно сховатися. Більш несхожі характери, як у моїх батьків, важко уявити; на нещастя, вони зрозуміли це тільки після двадцяти одного року спільного життя і розлучилися, коли мені було вже тринадцять років».

«КАКУЮ НОЧЬ МЫ БЫ ПРОВЕЛИ…»

Як відомо, довголітньою музою Івана Тургенєва була французька співачка Поліна Віардо. І було всього два випадки, коли Іван Сергійович у часи Віардо серйозно захоплювався іншими жінками. Однією з них була Марія Савіна, яка 17 січня 1879 року блискуче зіграла на сцені Александринського театру Вірочку в п’єсі Тургенєва «Місяць у селі».

Сам автор, коли побачив Вірочку у виконанні Савіної, ахнув від несподіванки та признався актрисі: «Вірочка… Невже цю Вірочку я написав?!.. Я навіть не звертав на неї уваги, коли писав… Ви жива Вірочка…».

Кульмінацією стосунків 61-річного письменника та 25-річної актриси став 1880 рік. Приїхавши взимку із Франції в Петербург, Іван Сергійович одразу надсилає Марії Гаврилівні записку: «Годину тому я приїхав і дуже буду радий Вас бачити». Ради Савіної Тургенєв не раз відвідує театр. Своїми враженнями він незмінно ділиться з Поліною Віардо. Іван Сергійович зауважує, що Савіна «поза всяким сумнівом, вельми чудовий талант, і на неї бігав би весь Париж, якби вона могла там грати».

На початку травня Тургенєв приїжджає в свій маєток Спаське-Лутовиново. Тут його осяває щаслива думка – вони із Савіною ще раз можуть зустрітися до його від’їзду з Росії, адже актриса в середині травня їхатиме залізницею з Петербурга на гастролі в Одесу. Тож Іван Сергійович детально розробляє план побачення. Савіна погоджується – і Тургенєв перебуває в радісному очікуванні: «Я уявив собі такі два дні в моєму Спаському, які для мене вже, звичайно, не повторяться».

«Залізничне» побачення відбулося. Щоправда, в Спаське актриса не заїхала: у Мценську пізно ввечері Тургенєв підсів до неї у вагон і проїхав 48 верст до Орла – година-півтори часу. Вже вранці наступного дня Іван Сергійович, провівши ніч в Орлі та щойно повернувшись додому, пише листа Марії Гаврилівні. Лист, на перший погляд, веселий, задерикуватий, але внутрішньо неспокійний, скутий. Письменник шукає і не може знайти правильного тону.

Спливають два дні – Іван Сергійович пише ще одного листа – відвертого, гіркувато-печального. Він нічого не хоче скривати, ховати за словами. Як зазначила Марина Свєтаєва, цей лист силою поетичної виразності на рівні зі знаменитими тургенєвськими віршами в прозі. Наведемо цей лист російського класика повністю мовою оригіналу:

«Понедельник, 19 мая 1880.

Милая Мария Гавриловна,

Однако, это ни на что не похоже. – Вот уже третий день, как стоит погода божественная; – я с утра до вечера гуляю по парку или сижу на террасе, стараюсь думать, да и думаю о разных предметах, а там, где-то, на дне души, всё звучит одна и та же нота. – Я воображаю, что я размышляю о Пушкинском празднике – и вдруг замечаю, что мои губы шепчут: «Какую ночь мы бы провели… А что было бы потом? – А Господь ведает!» – И к этому немедленно прибавляется сознание, что этого никогда не будет – и я так и отправлюсь в тот «неведомый край», не унеся воспоминания чего-то мною никогда не испытанного. – Мне, почему-то, иногда сдаётся, что мы никогда не увидимся: в Ваше заграничное путешествие я не верил и не верю, в Петербург я зимою не приеду – и Вы только напрасно укоряете себя, называя меня «своим грехом». Увы! я им никогда не буду. – А если мы и увидимся через два, три года – то я уже буду совсем старый человек, а Вы, вероятно, вступите в окончательную колею Вашей жизни – и от прежнего не останется ничего. Вам это с полу-горя… вся Ваша жизнь впереди; моя назади – и этот час, проведённый в вагоне, когда я чувствовал себя чуть ни двадцатилетним юношей, был последней вспышкой лампады. Мне даже трудно объяснить самому себе, какое чувство Вы мне внушили. Влюблён ли я в Вас – не знаю; прежде это у меня бывало иначе. – Это непреодолимое стремление к слиянию, к полному отданию самого себя, где даже всё земное пропадает в каком-то тонком огне… Я, вероятно, вздор говорю, но я был бы несказанно счастлив, если бы… если бы… А теперь, когда я знаю, что этому не бывать, я не то что несчастлив, я даже особенной меланхолии не чувствую, но мне глубоко жаль, что этот прелестный миг так и потерян навсегда, не коснувшись меня своим крылом… Жаль для меня – и осмелюсь прибавить – и для Вас, потому что уверен, что и Вы бы не забыли того счастья, которое дали бы мне.

Я бы всего этого не писал Вам, если бы не чувствовал, что это письмо прощальное. И не то, чтобы наша переписка прекратилась – о, нет! Я надеюсь, мы часто будем давать весть друг другу – но дверь, раскрывшаяся было наполовину, эта дверь, за которой мерещилось что-то таинственно-чудесное, захлопнулась навсегда… – Что бы ни случилось – я уже не буду таким, да и Вы тоже.

Ну, а теперь довольно. Было… (или не было) да сплыло – и быльём поросло. Что не мешает мне желать Вам всего хорошего на свете и мысленно целовать Ваши милые руки. – Можете не отвечать на это письмо… Но на первое ответьте.

Ваш Ив. Тургенев.

P.S. Пожалуйста, не смущайтесь за будущее. – Такого письма Вы уже больше не получите».

Ще були листи, зустрічі. Востаннє вони бачилися в Парижі у квітні 1882 року. Невдовзі, в липні того ж року, Марія Савіна вийшла заміж. А Іван Тургенєв помер 3 листопада 1883 року.

Першим, кому Савіна наважилася показати листи Тургенєва, був знаменитий російський юрист і літератор Анатолій Коні. Щодо наведеного вище листа Тургенєва, то в Савіної боролися в душі два почуття: бажання спалити лист, щоб він колись не потрапив у чужі недобрі руки, і розуміння, що такі листи не можна спалювати. Щоб застрахувати себе від необдуманого раптового вчинку, актриса віддала лист на зберігання Коні, який славився порядністю. 1899 року Савіна попросила повернути листа – і спалила його. Звісно, завбачливий Коні завчасно зробив копію з тургенєвського шедевру. 1918 року під редакцією та з передмовою Анатолія Коні побачила світ книга «Тургенєв і Савіна», в якій було опубліковано, зокрема, листи письменника до актриси та спогади Савіної про Тургенєва. Щоправда, замість «Какую ночь мы бы провели» делікатний Анатолій Федорович поставив м’якіший варіант: «Какое бы это могло быть счастье!».