ЧВЕРТЬ ВІКУ ПОТОМУ…
Відтоді минуло рівно 25 років. За металевим столиком під кущем жасмину сидить той самий принциповий, прямолінійний і наполегливий Микола Васильович. Щоправда, зморщок на обличчі побільшало, і погляд став дещо спокійнішим, та все ж не без іскринки. На наше запитання, що змінилося в його житті за чверть віку, з усмішкою відповідає: «А що змінилося? Хіба що я постарів. 12 червня сімдесят сьомий рік проводжатиму. Все решта ніби вчора було».
Тридцять чотири роки судилось возити аміачну воду Бесединському.
– Це, мабуть, тому, що я сподівався – мене чимшвидше на пенсію відправлять, – безжурно пригадує 77-річний Микола Васильович. – Тодішній директор сільгосптехніки мене надурив – сказав, що я повожу аміачну воду років 15, а в п’ятдесят піду на пенсію, я й погодився. Дійшло до діла, а мені кажуть, що нема такого закону, працюй. Ну, думаю, в п’ятдесят п’ять уже точно відпустять. І тут не сталося, як гадалося. Довелося відпрацювати по повній.
На заслужений відпочинок, незважаючи на шкідливість роботи, Микола Бесединський пішов, як годиться, 1997 р., коли йому виповнилося шістдесят. Відтоді за кермо не сідав.
– Після виходу на пенсію хотів забрати машину, але не було куди. Ані гаража, ані належного обійстя, де б я її тримав, у чотирикімнатній квартирі? Це тепер я уже не годен, а тоді ще б ходив біля свого «ГАЗона». Я ж обожнював техніку. Пам’ятаю, дадуть мені на підміні машину із поламаним склопідйомником, а я вже на роботу не виїжджаю, ремонтую. Начальник усе говорив, щоб я кидав той ремонт, бо ж гроші треба заробляти. А для мене то не головне. Я знав, що все поламане справним має бути, а заробітки наздогнати можна. Тоді ж запчастин було стільки, що з них нове авто скласти можна було. В результаті все розібрали, розікрали. Ай… Негарно вийшло.
– Ну, на заробітки Вам гріх було скаржитися: премії, надбавки. Мабуть, ветерана праці, який чималий шмат життя присвятив такій шкідливій роботі, і пенсією не обділили?
– Перша пенсія, яку я отримав на руки, була 48,86 грн. А нині вже дослужився до 1405 грн. Поки що вистачає, а там побачимо, як буде. От чекаю на неділю, піду голосувати. Йти треба, бо хто не проголосує, того голос сфальсифікують, вкрадуть. А я такого не хочу.
– Миколо Васильовичу, в попередньому інтерв’ю Вашою гордістю була велика родина Бесединських. Ви казали, що п’ятеро дітей і четверо онуків – то ще не край. Чим можете похвалитися тепер?
– У нас із Зосею (не любив ніколи імені Зоя, але попалася мені, то зву її моєю Зосею) уже є 11 онуків і 8 правнуків… поки що. Живемо майже всі при купці. Біля нас двоє дітей: Сергій і Таня. Володимир з родиною – у сусідньому під’їзді, а старша донька Валя – в Боришківцях Борщівського району Тернопільської області. На жаль, Алли вже немає в живих. Загинула в автокатастрофі на «Тещиному» просто на Андрея, в грудні. Їй тоді було тридцять п’ять. Той день у пресі назвали «чорною п’ятницею». Я не люблю його згадувати…
А от минулої неділі їздили у Брагу до найменшого правнука на хрестини, вся родина була в зборі. Днями чекаємо на появу дев’ятої правнучки. І не думайте, що то вже крапка. У мене ще дві онучки не одружені!