МАНДРУЄМО МІСТОМ
(Продовження. Початок у «Подолянині» від 6 червня)
«Малесенький, гарний, чепурненький». Так тепло й лаконічно охарактеризував Кам’янець-Подільський український письменник Володимир Винниченко в щоденниковому записі від 6 серпня 1919 року, зробленому в австрійському місті Земмерінг. «Не такий уже і малесенький», – не погодяться з Володимиром Кириловичем утомлені екскурсанти, коли наша мандрівка добігатиме до кінця. Але сьогодні вона тільки починається – згідно із детальним планом, викладеним тиждень тому.
ІЗ БЛАГОСЛОВЕННЯ ІМПЕРАТОРА
Сучасний центр Кам’янця-Подільського, відомий з 1992 року як майдан Відродження, було задумало понад півтора століття тому. Цей задум особисто схвалив сам правитель Російської імперії, до скла-
ду якої тоді входило місто над Смотричем. Достеменно відома і точна дата знаменної для міста події. Це сталося 2 жовтня (за тодішнім старим стилем) 1859 року, тобто на другий день після свята Покрови Пресвятої Богородиці. Цього дня 41-річний імператор Олександр II, який напередодні прибув до міста, стояв на місці майбутнього майдану Відродження, де тоді, скільки сягало око, буяв пустир, та милувався чудовим краєвидом міста на півострові в петлі Смотрича. Вислухавши грандіозні плани подільського губернатора Володимира Пфелера про забудову пустиря, імператор погодився, що «кращого місця для нового центру вашого міста годі шукати».
Спливло понад століття, аж доки благословенне царем місце таки стало центром міста. А реалізували намічене губернатором й імператором їхні запеклі ідейні противники – комуністи. Звісно, зробили все по-своєму, по-більшовицьки.
А в царські часи змінювалися губернатори – потроху корегувалися й плани розбудови нової частини міста, невибагливо названої Новим планом. Тож замість того, щоб благословенне Олександром II місце заповнювати адміністративними будинками, на це роздолля тимчасово перевели базар із центру Старого міста, де той тіснився біля Ратуші та поступово перетворився на великий смердючий чиряк. На майбутньому майдані Відродження ринок «тимчасово» діяв понад сорок років – і тільки 1916 року його перевели на Загородню вулицю (тепер проспект Грушевського), де він розміщується й нині.
Первісна назва майдану – Великий Торговий – відома з 1884 року, коли затвердили новий генеральний план міста. Лише він із чотирьох тодішніх майданів Нового плану дожив до наших днів. Зауважимо, що Великий Торговий майдан був удвічі більшим за нинішній майдан Відродження, оскільки йому належав ще один квартал – той, де нині розмістився собор Олександра Невського.
У часи Директорії, коли Кам’янець недовго був тимчасовою столицею Української Народної Республіки, на майдані 14 жовтня 1919 року – на Покрову Пресвятої Богородиці (рівно через 60 років після відвідання цього місця імператором) – урочисту обітницю українському народові складали урядовці, воїни на чолі з головою Директорії, Головним отаманом Армії УНР Симоном Петлюрою, який, як і належить лідерові нації, присягнув першим.
ПАМ’ЯТНИК ТОМУ, ХТО ТУТ НЕ БУВ
Отож, як бачимо, майдан міг би прикрасити пам’ятник або Олександрові II, або Симонові Петлюрі. Але увічнили тут пам’ять зовсім іншої людини, яка на майдані, навіть більше – в Кам’янці-Подільському, навіть ще більше – в Україні ніколи не бувала, проте, як переконували радянські ідеологи, все навколо розвивалося за її геніальними накресленнями. Правда, у більшовиків, які 16 листопада 1920 року вчетверте, тепер уже надовго (здавалося навіть, що назавжди) оволоділи містом, майже півстоліття руки не доходили до облаштування майдану. Тож аж до 1970 року він був безіменним.
Широкомасштабне святкування в СРСР сторіччя з дня народження Леніна подарувало майданові в центрі Нового плану нове життя: 14 квітня 1970 року тут урочисто відкрили пам’ятник вождеві світового пролетаріату (серед його творців відзначимо знамениту 
скульпторку Галину Кальченко), а ще через два дні міськвиконком ухвалив безіменний майдан назвати площею Леніна. До речі, пам’ятник відкрили аж за 8 днів до сторіччя вождя і тим самим утерли носа вічному суперникові Кам’янця – Хмельницькому (колишньому Проскурову), який навесні 1941 року відібрав у міста над Смотричем – споконвічної подільської столиці – статус обласного центру, адже в Хмельницькому ювілейний монумент Іллічу відкрили на кілька днів пізніше.
Після відкриття пам’ятника невдовзі на майдані завершили спорудження чотириповерхового адміністративного будинку, в якому розмістилися міські партійні та комсомольські органи,
а також міськвиконком. 14 грудня 1972 року депутати міськради вперше зібралися на сесію в новому будинку. Авторів, які створили майдан, 1971 року відзначили дипломом першого ступеня на огляді-конкурсі майданів України.
БРАТ МАЙДАНОВІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Пам’ятник Леніну простояв 22 роки. Після проголошення незалежності України позачергова сесія міськради ухвалила демонтувати його. 20 вересня 1991 року перша спроба це зробити виявилася невдалою. На другу спробу довелося чекати майже рік: 18 серпня 1992 року багатотонну скульптуру відправили на зберігання як комунальну власність міста.
На своєму віку майдан перебачив чимало гостей. Так, 8 липня 1980 року сюди, по дорозі з грецької гори Олімп до Москви, завітав Олімпійський вогонь. Того дня найіменитішим гостем майдану був дворазовий олімпійський чемпіон із боксу Борис Лагутін.
29 вересня 1991 року на майдані з кам’янчанами спілкувався народний депутат України В’ячеслав Чорновіл, який був тоді головним суперником Леоніда Кравчука в боротьбі за право стати першим Президентом України. А за рік до того, 16 жовтня 1990 року, тут студенти Кам’янця-Подільського підтримали страйком голодовку студентів у Києві. Того ж дня на вимогу страйкарів на майдані перед будинком міськради офіційно, згідно з ухвалою президії міської ради, урочисто підняли синьо-жовтий прапор. І подальші революційні події, започатковані в Києві на майдані Незалежності, негайно знаходили відгук у Кам’янці-Подільському на майдані Відродження. Це стосується як Помаранчевої революції 2004 року, так і недавньої революції Гідності.
СЛАВНЕ ОТОЧЕННЯ
Ознайомившись із майданом, ненадовго кинемо погляд і на вулиці, що його оточують. На сході це вулиця Огієнка. Її названо на честь професора Івана Огієнка, який увійшов в історію не тільки як видатний мовознавець і перекладач «Біблії» українською мовою, але ще як митрополит Іларіон. Саме Іван Іванович став одним із фундаторів
і першим ректором українського державного університету, відкритого в місті 22 жовтня 1918 року. Сьогодні славні традиції цього навчального закладу продовжує Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. Його головний корпус на вулиці 
Огієнка (буквально за квартал від майдану Відродження) розмістився в тому ж будинку, що і його попередник.
Вулиця Огієнка і в царські, і в радянські часи називалася Московською. Правда, більшовики на деякий час надали їй ім’я Володимира Затонського, який свого часу закінчив у місті над Смотричем гімназію, а в українських радянських урядах декілька разів призначався народним комісаром освіти, але 1938 року був знищений як ворог народу. А ще в часи УНР це була Університетська вулиця, а під час німецької окупації міста іменувалася Київською.
Західною сестрою вулиці Огієнка, що простяглася паралельно до неї, є вулиця Лесі Українки. Відповідно до зміни імені міста на Неві змінювалося і її ім’я – Петербурзька, Петроградська, Ленінградська. Деякий час за нею закріпили ім’я голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Григорія Петровського, якого ще образно називали всеукраїнським старостою. До речі, Григорій Іванович тричі відвідував місто над Смотричем, з них один раз у компанії із всесоюзним старостою Михайлом Калініним. Коли місто ненадовго окупували нацисти, вулицю вони називали на свій копил – Німецькою.
Дехто помилково вважає, що саме Леся Українка назвала Кам’янець-Подільський квіткою на камені. Насправді, поетеса ніколи тут не була, а знамените «Красо України, Подолля!» зронила, милуючись у липні 1888 року з вікна потяга краєвидами Вінниччини, а не Кам’янеччини. На нинішній вулиці Лесі Українки народився видатний український поет Микола Бажан (у кварталі, сусідньому з майданом Відродження), довгий час мешкали видатний дослідник Поділля Юхим Сіцінський, лікар і громадський діяч, голова Подільської «Просвіти» Кость Солуха. Але 1992 року, коли остаточно перейменовували Ленінградську вулицю, чомусь нікому не спало на думку жодне з імен цих славних подоляків.
На півночі повз майдан Від-родження проходить Соборна вулиця, яка веде на згаданий вище Центральний міський ринок. 1992 року назву вулиці дав собор Олександра Невського, про відбудову якого тоді ще тільки несміливо говорили. В царські часи це був Лагерний провулок, який вів на Лагерну вулицю (нині Гагаріна), де в XIX столітті розташовувався літній табір кам’янецької залоги. Потім це була Олександрівська вулиця, а в радянську добу – вулиця Котовського.
На цих трьох вулицях навколо майдану поступово з’явилися прикметні будівлі, що за чверть віку оздобили центр міста: 1960 року – готель «Україна», 1967 року – універмаг «Ювілейний» (обидва на розі вулиць Лесі Українки й Соборної), 1982 року – Будинок зв’язку (на Соборній), 1986 року – готель «Смотрич» (на розі Соборної та Огієнка). Сьогодні більшість із цих закладів модернізовано, перебудовано, перейменовано відповідно до потреб часу та смаків нових власників.
КНЯЗІ, ЩО ПЕРЕМОГЛИ ЛЬОТЧИКА
Далі наша подорож містом проляже вулицею, яка прилягає до майдану Відродження з пів-дня, – паралельно до Соборної. Це вулиця Князів Коріатовичів. У царські часи її ще називали Великою транспортною дорогою на Бессарабію та Банківською вулицею. З приходом радянської влади їй приміряли імена спочатку Євгена Нероновича – члена Української Центральної Ради, який перейшов на бік більшовиків, за що невдовзі і поплатився життям, потім Василя Блюхера – маршала Радянського Союзу, кавалера п’яти орденів Червоного Прапора, який 1938 року був безпідставно репресований і помер під слідст-вом. Нарешті вдалося визначитися з надійним діячем із радянського іконостасу. Вулицю назвали іменем льотчика, Героя Радянського Союзу Валерія Чкалова, який 1938 року загинув, випробовуючи літак.
Сучасна назва з’явилася 1 червня 1992 року та відновила давню назву, яка побутувала до березня 1923 року, коли вулиця Коріатовичів стала вулицею Нероновича. Спочатку чимало кам’янчан, особливо старшого віку, бурчало: а чим завинив славний льотчик Чкалов, навіщо нам якісь незрозумілі литовські князі. Але нині видатна роль Коріатовичів у становленні міста наприкінці XIV століття стала зрозумілою всім, кому не байдужа історія Кам’янця, та й назва за понад два десятиліття міцно закріпилася в пам’яті. Тим паче, що вулиця є однією з центральних у місті, саме вона веде кам’янчан і гостей міста в давнє ядро подільської перлини – Старе місто.
Першим історичним документом, який зафіксував на історичній арені Кам’янець, якраз і була грамота литовських князів Юрія і Олександра Коріатовичів, видана 7 січня 1374 року, тобто в другій половині XIV століття. Хоча археологічні дослідження, зокрема розкопки 2012-2013 років, дають чимало підстав стверджувати, що місто існувало ще в давньоруські часи – на межі XII і XIII століть, мало досить розгалужену й складну систему оборонних укріплень, проте жодних письмових документів, жодних достовірних згадок у літописах про тодішній Кам’янець досі не виявлено. Тож саме з князів Коріатовичів починається реальна, документально підтверджена історія міста в петлі Смотрича.
Рухаючись униз вулицею Коріатовичів, ми пройдемо мимо п’яти скверів. Зліва це послідовно будуть сквер Танкістів, сквер «Гунські криниці» (відомий ще як Водойма) та сквер Васильєва, а справа – сквер Смирнова зі згадуваним уже декілька разів собором Олександра Невського та сквер Молодіжний із пам’ятником воїнам, що загинули в Афганістані.
(Далі буде).