П'ятница, 29 Березня 2024 р.
20 Червня 2014

НАЙЦЕНТРАЛЬНІША СЕРЕД СЕСТЕР

Сквер «Гунські криниці», липень 2013 року

(Продовження. Початок у «Подолянині» від 6 і 13 червня)

Якщо з центральним майданом Кам’янця геть усе зрозуміло – це нинішній майдан Відродження, то на центральну вулицю міста є щонайменше шість претендентів. Це вже розглянуті нами три вулиці, що оточують майдан Відродження, – Соборна, Огієнка та Лесі Українки. Це також побіжно згаданий нами єдиний у місті проспект, названий на честь видатного українського історика Михайла Грушевського. До речі, Михайло

Сергійович у лютому – березні 1919 року мешкав у Кам’янці-Подільському. Важливість проспекту Грушевського полягає в тому, що через нього проліг автомобільний шлях національного значення Житомир – Чернівці. Нарешті, ще одним кандидатом на роль центральної є вулиця Шевченка, яку ми, рухаючись у Старе місто, невдовзі перетнемо.

Але пальму першості все ж потрібно віддати вулиці Князів Коріатовичів. Передусім, саме цю вулицю визначили як центральну вісь Нового плану, коли в другій половині XIX століття розробляли план забудови величезного пустиря на схід від давнього ядра міста в петлі Смотрича.

Чітка геометрична структура Нового плану збереглася досі. Це мережа з п’яти меридіанів (довгих паралельних магістралей, що пролягли з півночі на південь) і 15 паралелей (коротких паралельних вулиць, що пролягли із заходу на схід). Сучасні назви меридіанів такі: вулиці Шевченка, Лесі Українки, Огієнка, Гагаріна та проспект Грушевського.

Із паралелей центральною є саме вулиця Князів Коріатовичів, оскільки на північ і на південь від неї проходить по 7 новопланівських паралелей. Це вулиці Соборна, Данила Галицького, Драгоманова, Пушкінська, Червоноармійська, Тімірязєва, Північна на північ від вулиці Князів Коріатовичів. А на південь послідовно маємо такі вулиці: Уральська, Гунська, Драй-Хмари, Сіцінського, Гагенмейстера, Пановецька, Годованця. Центрову роль вулиці Князів Коріатовичів підкреслює і той факт, що вона єдина серед своїх сестер зв’язує Новий план зі Старим містом.

У радянський час визнання центральною вулиці Чкалова (так тоді іменували героїню нашої розповіді) сталося навесні 1970 року, коли сюди з вулиці Шевченка перемістилися традиційні святкові демонстрації 1 травня та

7 листопада: трудящі мали проходити мимо нововідкритого пам’ятника вождеві. Ще один важливий факт: першими житловими будинками міста, в які на початку травня 1973 року прийшов природний газ, стали три будинки якраз на вулиці Чкалова.

ТАНК ВІД КОНЄВА

Через рік природний газ добрався і до скверу Танкістів, який від майдану Відродження відділяє вулиця Князів Коріатовичів. Це сталося 24 березня 1974 року, коли місто святкувало тридцятиріччя визволення від нацистських загарбників. Кам’янець, окупований 10 липня 1941 року, повернувся в радянське лоно 26 березня 1944 року. Честь запалити Вічний вогонь на могилі невідомого солдата випала генералові армії Дмитрові Лелюшенку, який як командувач 4-ї гвардійської танкової армії брав участь у визволенні Кам’янця-Подільського. Напередодні, 23 березня 1974 року, він став Почесним громадянином міста.

Варто зауважити, що Вічний вогонь не завжди був вічним. Так, 2 лютого 1993 року через економічну скруту його тимчасово погасили й упродовж 11 років запалювали тільки у виняткових випадках: до Дня Перемоги та річниці визволення міста.

Цього року скверу виповнилося 90 років. 1924 року його заклали на місці звалища учні та студенти міста. Серед них був і 18-річний студент робітфаку Сергій Кукуруза – майбутній графік, член Спілки художників СРСР, заслужений учитель і заслужений діяч мистецтв Сквер Танкістів, 2012 рікКазахської СРСР, який 1972 року переїхав у Кам’янець-Подільський, де й мешкав і працював до смерті у вересні 1979 року.

Сквер спочатку називався Молодіжним. 9 травня 1947 року тут відкрили пам’ятник гвардійцям-танкістам: на постаменті встановили танк Т-34, який на прохання кам’янчан надіслав Маршал Радянського Союзу Іван Конєв. Звідси і народилася сучасна назва скверу.

У спорудженні постаменту брали участь місцеві каменотеси. Зокрема, гвардійський значок, серп і молот, написи на камені виконав Владислав Марчевський – відомий ще як кам’янецький довгожитель. Він помер у січні 1990 року на 105-му році життя.

1987 року проведено реконструкцію скверу: розширено майданчик біля Вічного вогню, прокладено з квадратних плит доріжки, знято огорожу, обладнано лавки, розбито клумби. 9 травня 2005 року в сквері урочисто відкрили меморіальний комплекс кам’янчанам, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни.

На початку 1990-х років сквер став улюбленим місцем зібрань місцевої молодіжної богеми. На молодіжному сленгу його називають «запальничкою».

ТУТ БУЛЬКНУВ КІНЬ ЗОЛОТИЙ?

Спускаючись донизу, ми перетнемо вулицю Лесі Українки й побачимо зліва сквер «Гунські криниці». Сьогодні це ще одне місце масового відпочинку молоді, яке на їхньому сленгу іменується «фонтаном».

Спорудження скверу-водойми методом народної будови здійснено восени 1949 року. У 1981-1983 роках проведено реконструкцію скверу.

Як стверджує археолог і краєзнавець Лідія Кучугура, для місцевості, де нині розташувався сквер, «назва «Гунські криниці» широко вживалася в Кам’янці

не одне століття». Історик Олександр Сементовський в нарисі «Кам’янець-Подільський», опублікованому 1862 року, зазначав, що з усіх джерел і криниць міста найсмачнішою була вода саме з Гунських криниць. Письменник Анатолій Свидницький, який у вересні 1870 року відвідав Кам’янець-Подільський у пошуках роботи і зазнав невдачі, у нарисі «Туди й назад» чорними фарбами змалював місто, де колись учився у духовній семінарії: усе йому тут противне. «Тільки й вода не противна з так званої гунської криниці, – писав у нарисі Анатолій Патрикійович, – але пити її мені не довелося: криниця аж надто далеко за містом, а міст через провалля, що відділяє місто від криниці, зведено не більше ніж на дві третини увись».

І справді, в ті часи до криниць можна було добратися зі Старого міста, тільки здолавши три версти, – об’їзною дорогою через Польські фільварки. А для тих, кому було ліньки чи важко так далеко добиратися за найсмачнішою водою, її на возах доставляли в Старе місто і… продавали. Діжка коштувала від 25 до 85 копійок сріблом. Доступ до Гунських криниць полегшився, коли після десяти років будівництва урочисто відкрили Новопланівський міст.

До речі, 1865 року, коли міст ще тільки будували, було розроблено план упорядкування Гунських криниць. Зокрема, передбачалося влаштувати серію резервуарів і фонтан там, де нині стоїть пам’ятник воїнам-афганцям. Після відкриття мосту дещо із запланованого облаштування Гунських криниць було зроблено. Цікаво, що і в ті часи деякі святкові акції проводили біля Гунських криниць. Так, тут 21 квітня 1893 року відбувся один із заходів святкування сторіччя входження Поділля до складу Російської імперії, а саме – водохрещення.  

Як бачимо, назва «Гунські криниці» має давні корені. Звідки ж узялися сучасні варіанти – «Водойма», «Водоймище»? 1983 року було завершено реконструкцію цього скверу, і саме тоді він «збагатився» на назву «Водоймище». Коли Лідія Кучугура поцікавилася в тодішнього головного архітектора міста Ізяслава Медведовського, чому сквер не назвали «Гунськими криницями», відповідь була простою: «Та ж гуни – це завойовники!».

Якщо дивитися на історію реально, то для Поділля завойовниками були не тільки гуни, але й татари, литовці, поляки, турки, росіяни, німці… Однак одні з цих народів ми вважаємо більшими завойовниками (татари, турки, німці), інші – меншими (литовці, поляки), ще декого (росіян) майже зовсім не вважаємо завойовниками (хоча останні події внесли значні корективи в наше ставлення до північного сусіда України). З багатьма з цих народів ми сьогодні дружимо, навіть 2001 року запросили до Кам’янця на свято семи культур (себто, культур, близьких кам’янчанам, культур, які зоставили помітний слід у розвитку міста).

Гірше з гунами. Цей войовничий кочовий народ, що був у наших краях десь у IV-V століттях і досяг найбільшої могутності, коли в 434-453 роках його вождем був Аттіла, невдовзі занепав і розчинився поміж іншими народами. Залишилися про нього скупі відомості в історичних джерелах. І, звісно, в легендах. Одна з них розповідає про золотого коня, що важив десь зо 350 нинішніх кілограмів, який гуни, покидаючи наші краї, змушені були втопити в глибокій криниці з джерельною питною водою. Звідси, як стверджують творці легенди, і потрібно виводити назву кам’янецьких Гунських криниць.

У ХІХ столітті одній з вулиць Нового плану надали ім’я Гунська – вона розташовувалася через квартал на південь від Гунських криниць. Історичну назву цієї вулиці відновили на мапі міста 1 червня 1992 року (в радянські часи це була вулиця Паризької комуни). На засіданні топонімічної комісії розглядався й інший варіант відновлення на мапі міста Гунської вулиці – поруч зі сквером «Гунські криниці» (нинішня вулиця Уральська, в давни-ну – Резервуарна). Але зваживши, що Уральська вулиця відображає новітню історію міста – її названо на честь 10-го гвардійського Уральського добровольчого танкового корпусу, який у березні 1944 визволяв місто від нацистських загарбників, вирішили назву вулиці не чіпати…

Отож, сквер «Гунські криниці», вулиця Гунська своїми назвами занурюють нашу пам’ять у глибину віків, коли півтора тисячоліття тому гуни переміщалися з Азії в Європу через нашу місцевість і знайшли тут джерела зі смачною водою. А можливо, ці джерела було знайдено пізніше на місці колишнього гунського табору чи поселення. Давним-давно щезли гуни. Не так давно, але кудись запропастилися і джерела зі смачною водою. Найдовше живе пам’ять…

П’ЯТИЙ СОБОР

На протилежному боці від скверу «Гунські криниці» наше око знову милує собор Олександра Невського. Вперше його звели в останньому десятилітті XIX століття на високому пагорбі – найвищій точці Нового плану. Храм став містобудівною домінантою Нового плану.

На основі тодішніх зразків проект церкви розробили архітектор Мойсей Баллог та інженер Іван Калашников. Ще в серпні 1875 року для збирання коштів на будівництво храму заснували Собор Олександра Невського, 2009 рік  Олександро-Невське опікунство. Але тільки в травні 1891 року, нарешті, урочисто заклали храм. Двічі призначали остаточні дати його відкриття – 1893 рік (до сторіччя приєднання Поділля до Росії), 1895 рік (до сторіччя утворення на Поділлі самостійної єпископської кафедри). Але освятили храм лише наприкінці 1897 року. Тут, очевидно, охрестили майбутнього видатного українського поета Миколу Бажана, який народився 9 жовтня 1904 року. Бажани мешкали в кварталі, сусідньому з церквою.

Храм не відсвяткував і 40-річчя. 12 лютого 1935 року в газеті «Червоний кордон» з’явилася замітка «Замість церкви – квітучий газон», в якій розповідалося, що, в зв’язку з перебудовою міста, місцевий комунальний відділ почав розбирати Олександро-Невську церкву. Звільнену площу планували використати під газон піонерського палацу, а згодом на тому місці, де стояла церква, збудувати театр.

Церкву розібрали, театр так і не збудували. Місце знищеного собору посів сквер, який називали то іменем Котовського – за тодішньою назвою прилеглої вулиці (нині Соборна), то іменем похованого в сквері полковника Михайла Смирнова – 42-річного командира 29-ї гвардійської мотострілецької бригади, який загинув наприкінці березня 1944 року.

1937 року тут звели літнє кафе «Чайка». У центрі скверу встановлювали новорічну ялинку.

В північно-східному кутку скверу деякий час діяла крамниця «Квіти». Напівзруйновані кафе та крамницю 1993 року винесли на приватизацію. Їх придбало ТОВ «Антей» (директор Ігор Твердохлєбов), але потім безкоштовно передало викуплені ділянки церковній громаді відроджуваного храму.

На місці зруйнованого храму 16 жовтня 1994 архієпископ Кам’янець-Подільський і Городоцький Никанор освятив пам’ятний хрест. Відродження храму завершилося 2011 року: 12 вересня відбулося урочисте богослужіння на честь відкриття церкви, яка стала кафедральним собором – уже п’ятим в історії міста (з чотирма попередниками – двома зруйнованими, одним відродженим і одним уцілілим – ми ознайомимося пізніше).

З ПОДАЧІ РАФАЕЛЯ

Оглянувши сквер «Гунські криниці» та собор Олександра Невського, ми виходимо на вулицю Шевченка. Це одна з найдовших вулиць Нового плану, яка простяглася від вулиці Північної (колишньої північної межі міста) до вулиці Південної на Руських фільварках.

Вулиця відома з другої половини ХІХ століття, коли місто запрагнуло нових обширів і через Новопланівський міст, урочисто закладений 150 років тому – у червні 1864 року, рішуче ступило на нові землі. Давня назва вулиці – Бульварна (спочатку навіть Новобульварна), оскільки вона пролягла попри закладений того ж 1864 року на захід від неї Новий бульвар.

1913 року, коли царська династія Романових урочисто святкувала 300-річчя свого дому, вулицю гордо нарекли Романовським проспектом (це був перший проспект у Кам’янці-Подільському). Але у березні 1918 року на засіданні міської думи меншовик Рафаель Саркісов із соціалістичної фракції запропонував перейменувати Романовський проспект на проспект Тараса Шевченка. Цю пропозицію одноголосно схвалили. Відтоді, як би в місті не змінювалася влада, відібрати у вулиці ім’я Кобзаря ніхто не посмів. Забрали тільки статус проспекту. Деякий час це була Шевченківська вулиця, доки не усталився сучасний варіант – вулиця імені Шевченка.

(Далі буде).