ДВА СКВЕРИ, ДВА БУДИНКИ Й ОЛЕНЬ

(Продовження. Початок у «Подолянині» від 6, 13, 20 і 27 червня)

Оглянувши найцікавіші пам’ятки на вулиці Шевченка, продовжимо наш рух вулицею Князів Коріатовичів у напрямку Новопланівського мосту та оглянемо ще два сквери – Васильєва та Молодіжний.

СКВЕР МОГИЛ І МЕМОРІАЛІВ

Розташований ліворуч тихий сквер Васильєва багатий на могили та пам’ятні знаки. Одними з перших тут з’явилися могили організаторів підпільної більшовицької друкарні Новицького та братів Семена й Михайла Охотникових, розстріляних 12 листопада 1920 року, про що сповіщає пам’ятна плита, яка збереглася до наших днів. 5 липня 1922 року неподалік від їхніх могил поховали Віталія Вутіша – 20-річного начальника партійно-радянської школи в Кам’янці-Подільському, котрий помер від висипного тифу. Вже через рік його іменем назвали вулицю на Польських фільварках. А ось сліди могили Вутіша втрачено. Зате в цьому місці є обеліск «Борцям за владу Рад», установлений 1922 року «на честь 5-річчя Радянської влади» й оновлений 1977 року «на честь 60-річчя Радянської влади».

Сквер названо іменем генерал-майора інтендантської служби Сергія Васильєва, який загинув 24 квітня 1944 року під час нальоту ворожої авіації на штаб 38-ї армії, що необачно розмістився в місті Городенка нинішньої Івано-Франківської області. Генерала та ще трьох загиблих офіцерів і одного червоноармійця поховали в Кам’янці-Подільському. Іменем Васильєва також названо вулицю в Жовтневому масиві міста.

22 червня 2001 року поруч із цими п’ятьма могилами перепоховали зі Старої фортеці останки гвардії рядових Василя Ноженка та Михайла Криловського, які загинули 29 березня 1944 року, обстрілюючи німців через бійниці башти Рожанка. Того ж 22 червня 2001 року в сквері Васильєва відкрили пам’ятний знак «Політичним в’язням німецько-фашистських таборів».

Останнє поповнення скверу – пам’ятний знак жертвам Голодомору 1932-1933 років.

БІЛЯ ШКОЛИ Й БІБЛІОТЕКИ

Молодіжний сквер примостився на північно-західному розі вулиць Князів Коріатовичів і Шевченка: вище від Центральної міської бібліотеки та відділення «Укрсоцбанку», нижче від навчально-виховного комплексу №8. Ізяслав Медведовський, який упродовж 35 років (у 1954-1989 роках) працював головним архітектором міста, згадував: «Я був автором проекту скверу біля банку. Пригадую, як 1957 року сюди прийшли перші відвідувачі».

12 років сквер був безіменним. Про нього казали: сквер біля банку або сквер біля восьмої школи. Коли 1969 року в триповерховий будинок №3 на сучасній вулиці Князів Коріатовичів (а тоді – Чкалова) перебралася Центральна міська бібліотека, з’явився ще один варіант: сквер біля бібліотеки. Утім на той час сквер уже понад півроку мав власну назву – Молодіжний. Таке ім’я йому надав міськвиконком 27 травня 1969 року.

Чому Молодіжний? Аргументація виконкому була в дусі того часу. Виявляється, таким оригінальним способом влада відзначила активну участь молоді в соціалістичному змаганні за краще впорядкування міста до сторіччя з дня народження Леніна.

Серед прикметних ознак Молодіжного скверу радянського періоду можна виділити дві. Передусім, це фонтан «Хлопчик із глечиком» у центрі нижньої тераси скверу. Насправді дитячих фігурок було дві, але, звісно, тільки одна з них із глечиком. Знову звернемося до спогадів Ізяслава Медведовського: «Майже всі ці гарні куточки з’явилися в місті тоді, коли за господаря був Григорій Тонкочеєв. Тоді виділяли чимало коштів на упорядкування міста… Пам’ятаю, скульптури замовляли в Києві, Львові».

Друга прикметна ознака тодішнього Молодіжного – павільйон «Морозиво» на верхній терасі скверу. Ізяслав Ілліч, згадуючи давні дні, не зміг стримати захоплення: «Який прекрасний стояв там павільйон «Морозиво»!» Утім досить часто бувало так, що в павільйоні можна було купити що завгодно – ковбасу, пиво, вино, цигарки, але тільки не морозиво.

Найпам’ятнішим днем у житті Молодіжного стало 20 жовтня 1999 року, коли сквер відвідав Президент України Леонід Кучма. Однак він тоді був ще й кандидатом у Президенти України на другий термін, тож активно курсував українськими просторами. Леонід Данилович відкрив у сквері пам’ятник воїнам-кам’янчанам, які загинули в Афганістані. На ньому є лаконічний напис: «До мертвих, і живих, і ненарожденних земляків моїх».

 Пам’ятник є безсумнівним витвором мистецтва, та й відкриття його відбулося на найвищому державному рівні. Але від задуму до втілення спливло понад 10 років: дві п’ятирічки з гаком, за радянськими мірками. Питання про встановлення монумента послідовно пройшло через руки аж п’яти керівників виконавчої влади міста. 

 Яким буде пам’ятник, кам’янчани вперше змогли побачити 6 вересня 1989 року в Ратуші, де відкрилася організована працівниками історичного музею-заповідника виставка «Афганістан болить в моїй душі…».  

У центрі одного із залів було встановлено робочу модель обеліска. Автори – кам’янчани Борис Негода (згодом – заслужений художник України), Володимир Лашко (згодом – заслужений майстер народної творчості України), Олександр Янішевський – творчо підійшли до справи. Ідея створити пам’ятник воїнам-афганцям набула ширшого звучання: митці поставили за мету відтворити в камені скорботу та біль матерів, чиї сини полягли на чужій землі. Тому обеліск виконано як колону матерів, яку метеоритним шквалом перебиває прострілене тіло юнака. А взагалі, це зруйнований храм, велика народна святиня, де мати вічно молиться за сина.

БЕЗІМЕННА БІБЛІОТЕКА НЕ СОЛУХИ

Усього два будинки вулиці Князів Коріатовичів є пам’ятками містобудування та архітектури, занесеними до Державного реєстру національного культурного надбання. Це банківський комплекс, зведений у 1898-1901 роках. У двоповерховому будинку діяло відділення Держбанку (тепер – «Укрсоцбанку»).

У сусідній триповерхівці мешкали працівники Держбанку. Серед них був і Іван Солтиський, син якого Євген добився значних успіхів як радянський санітарний статистик. Євген Солтиський став доктором медичних наук, професором, кавалером ордена Трудового Червоного Прапора, почесним полярником.

10 грудня 1969 року в цьому будинку вперше прийняла читачів Центральна міська бібліотека, перебравшись сюди з вулиці Ленінградської (тепер – Лесі Українки). Бібліотека веде відлік від відкритої в місті 1 січня 1866 року російської публічної бібліотеки. 18 квітня 1966 року, коли бібліотека святкувала сторіччя, їй надали ім’я Володимира Затонського, хоч цей комуністичний діяч не мав жодного стосунку до діяльності кам’янецької книгозбірні. Тільки 25 травня 2012 року бібліотека позбулася цього імені. Від громадськості (зокрема, від доктора історичних наук Віталія Лозового) надійшла пропозиція надати бібліотеці ім’я Костянтина Солухи – голови Подільської «Просвіти», який багато зробив для відкриття в Подільській губернії українських бібліотек, але депутати міськради двічі, незважаючи на рекомендацію топонімічної комісії, відхилили таку пропозицію.

ЗГАДКА ПРО ДАВНЄ ПОЛЮВАННЯ

Ще одна пам’ятка архітектури могла з’явитися навпроти банківського комплексу – на косогорі, де нині стоїть олень. Саме тут наприкінці ХІХ століття первісно планували звести Пушкінський народний дім. Але не судилося: після тривалих суперечок 15 грудня 1898 року міська дума відвела під це будівництво 300 квадратних сажнів землі на розі вулиць Богадільницької (тепер – Пушкінської) та Бульварної (тепер – Шевченка).

 А олень на косогорі – це давній символ Кам’янця. Адже легенди навперебій розповідають про братів (зокрема, і князів Коріатовичів), які, полюючи, мимоволі загнали оленів на острів, зачудувалися його красою – і збудували тут місто Кам’янець. Олень на пагорбі стоїть здавна. А коли 1997 року якісь вар’яти знищили скульптуру, то нового оленя подарував місту скульптор-самоучка Іван Свідер.

(Далі буде).