ПОДІЛЬСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЕЛІТА

Говорячи про Поділля XIV-XVIII століть, коли воно перебувало під владою спочатку литовців, а потім поляків, чи правомірно буде в контексті української історії говорити про подільську національну еліту? На прикладах низки

подільських родів спробуємо це з’ясувати.

ПІД МОНГОЛАМИ

Раз втративши свою державу, вдруге її важко відновити. У середині ХІІІ століття Україна, номінально втративши після монгольської навали свою державність, лише через сім з половиною віків змогла її відновити. В ті середньовічні часи українці своїм військом перегородили азійському варвару шлях до Європи, значно ослабивши у кривавих битвах монгольські полки. Тоді наші землі, роздроблені на удільні князівства, впали жертвою цього удару, забезпечивши можливість спокійніше жити країнам Європи.

Усі народи, перебуваючи під чужинським гнітом, тією чи іншою мірою схиляються до колабораціонізму. Етнографічно українські землі були під монгольсько-татарським впливом упродовж майже сотні років, через що вимушені були вибирати між галицько-князівською нестабільністю і військовою потугою азійського загарбника.

Так було і з Поділлям. Бакота, його тодішня столиця, неодноразово переходила з рук у руки. Тогочасні її намісники галицьких князів, на зразок Милея, неодноразово йшли під верховенство монголів. Це виглядало як зрадництво, нехай і ситуативне, бо було самозрозуміло, що існує, хоча й не всесильна, але своя – галицька держава, а є ворог, до якого неодноразово прихилялися подільські очільники для захисту подолян від тотального винищення.

ЧИ БУЛИ ЛИТОВЦІ ЗАГАРБНИКАМИ?

Потім була Синьоводська битва 1362 року, в якій литовські війська під керівництвом великого князя Литовського Ольгерда, спільно із українськими загонами, успішно побороли трьох татарських вождів і звільнили Поділля від азійських орд. Це відбулося в умовах цілковитої відсутності туземної князівської влади, і тодішня українська еліта, разом з нею і подільська, пішла на службу до литовських зверхників.

Не знаю, чи можна цей період назвати чисто загарбницьким, бо пришельці (князі Коріатовичі, а потім Вітовт) не лише не втручалися до віросповідання подолян, але й взяли на озброєння українське право, письмо і, зрештою, наблизили до себе усю туземну подільську еліту, щедро її обдаровуючи чинами й землями. Так було із Несвізькими, Слупицями, Немирами, Бучацькими, Бедрихами, Карапчовськими та ін. В умовах відсутності своєї державності їхнє самовіддане служіння князям Великого князівства Литовського (ВКЛ) не виглядало зрадництвом.

РОЗЛАМ ЕЛІТИ НАДВОЄ

Для туземної (читай української) подільської еліти духовний злам відбув-

ся близько середини XV століття, коли 1430 р., після смерті Вітовта, довелося вибирати, з ким їй бути. З одного боку, духовно ближчі та прихильніші до українства, але все-таки чужинці, варвари – литовці, з другого – теж чужинці, але ментально й етнографічно ближчі населен-ці Польського королівства. Останніми успішно правив виходець із ВКЛ – князь Ягайло.

Тоді подільська еліта розділилася надвоє. Одні на чолі з Бучацькими, Кирдеями, Бедрихами перейшли під крило польської корони, якій вірно служили, відриваючи подільські землі на користь польського королівства. Інша частина, в особах подільських (і волинських) родів Немир, Дяківських, Ярмолинських, Ластовецьких, Слупиців, Острозьких, Дашкевичів, зрештою і Володийовських, та інших і далі підтримували литовсько-українське об’єднання під керівництвом тодішнього зверхника – князя Свидри-гайла (до речі, рідного брата польського короля Ягайла). 

Зрештою, якщо дивитися в географічному плані, під польську корону лягли західніші землі (заможні роди подільської туземної еліти), а під Литвою залишилася центральна, північна і східна частини Поділля.

А потім, десь 1447 року (за іншими джерелами – 1449 року), відбулося завоювання поляками північної частини Поділля – Верхнього Побужжя із містами Межибіж, Хмільник. Після цих надбань поляків встановилася міцна демаркаційна лінія між Поділлям Польським і Литовським.

Саме у цей короткий історичний проміжок часу між 1430 і 1450 роками завершився розлам української подільської еліти на дві частини.

Прихильники польської корони вже до кінця XV століття, без винятку, сполонізувалися – у релігійному та мовному плані, родичанні та іменах. Що цікаво, що ще до половини XVІ століття знамениті роди Кирдеїв, Бучацьких, Бедрихів зникли з історичної карти Поділля, не відтворившись у своєму чоловічому потомстві. Хоча рід Кирдеїв і далі успішно розвивався в інших землях, зокрема у Литві.

І якщо перші відщепенці від литовсько-українського об’єднання (Кирдеї, Бучацькі, Бедрихи) виглядали більше зрадниками, ніж колабораціоністами, то друга хвиля польської асиміляції подільської верхівки відбувалася в умовах відсутності вибору не лише в плані державності, але й економічно.

НЕВЕЛИКИЙ ВИБІР

Особливо процес полонізації пришвидшився з середини XVI століття, коли впала Литовська держава (внаслідок так званої польсько-литовської унії 1569 року), і всі її землі перейшли до Речі Посполитої.

У тодішньої подільської еліти був невеликий вибір: або триматися православ’я і втрачати поступово всі свої статки та привілеї, або переходити на римо-католицьке віросповідання і, вливаючись повноцінно у польську спільноту, бути присутнім у польських урядах, отримувати привілеї та підтримувати себе в економічному плані.

Польщилися українські роди не лише на Поділлі. Український політичний і громадський діяч Микола Міхновський у праці «Самостійна Україна» писав: «На очах історії сильна, освічена і культурна інтелігенція України прийняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневські та Тишкевичі – плоть від плоті нашої і кість від костей наших!». Лише через століття, в середині XVII віку, Богдан Хмельницький підняв повстання, і то не так за державність, як за свободолюбність і самобутність української спільноти.

Найперше жертвами обставин упали такі шляхетські туземні подільські роди: Володийовські, Пясечинські, Карабчейовські, які стали пристосовуватися до польських порядків, передовсім родичатися із польською шляхтою та називатися польськими (католицькими) іменами.

І часто так бувало, що частина роду польщилася досить швидко (ще у XVI столітті), а інша частина роду ще у другій половині XVIІ століття признавалася до українськості і навіть брала активну участь у визвольних змаганнях під проводом Богдана Хмельницького. Зокрема, це стосується представників потужних українських шляхетських родин Володийовських і Ластовецьких.

ВОЛОДИЙОВСЬКІ ТА ЛАСТОВЕЦЬКІ

Частина роду Володийовських активно дотримувалася православ’я і української звичаєвості у середині XVI століття. Її представники навіть займали визначні для українства релігійні пости. Так, 1535 року віднотовується Костюк Володийовський – намісник (протопоп) української православної церкви при храмі Св. Трійці у Кам’янці-Подільському, який невдовзі розірвав шлюб зі своєю православною дружиною Марухною Дубравською та одружився із польською шляхтянкою Софією П’ясецькою. І загалом ця гілка роду Володийовських швидко спольщилася. Так, один із нащадків цієї родини – Юрій (Єжи) Володийовський, вихованець католицького ордена францисканців, був активним представником і захисником польської корони на Поділлі, виступав на боці польської шляхти у боротьбі із козацькими загонами Богдана Хмельницького.

Інша гілка Володийовських уперто дотримувалася українства – шість її представників віднотовуються в одній із козацьких сотень. Це Чорновецька сотня Брацлавського полку 1649 року.

Дещо по-іншому виглядала шляхетська родина Ластовецьких, родовий маєток яких був у селі Ластівці нинішнього Кам’янець-Подільського району. Цей древній український рід хоча і потрохи польщився (асимілювався), але окремі його представники ще довго відчували свою прив’язаність до українства. Так, 1606 року кам’янецький ротмістр королівської піхоти Василь Ластовецький купив земельну ділянку для побудови української православної церкви Івана Предтечі у Кам’янці-Подільському. 1654 року православний шляхтич Радул Ластовецький хоча під час козацьких воєн і перебував у польському війську, але у відповідальний момент перейшов до козацького табору і доповів про розташування польських військ, чим посприяв переможній козацькій звитязі.

ЯРМОЛИНСЬКІ ТА СУТКІВСЬКІ

Зауважимо, що завершення полонізації більшості подільської туземної шляхти, особливо її західної частини, відбулося у середині XVIІ століття. Хоча деякі її представники вперто дотримувалися давніх українських чеснот, серед яких визначальною була приналежність до православ’я. До таких небагатьох родів належали Ярмолинські і їхнє відгалуження – Сутківські, які до кінця

XVIІ століття і пізніше залишалися (і не лише на Поділлі) православними, безперечно, втрачаючи з часом свої привілеї, здобуті під час військових кампаній.

З цими Ярмолинськими пов’язано чимало цікавих, а іноді і знакових подій, які стосувалися української ідентичності. Залишаючись православними патріотами своєї землі, вони, при необхідності, вірно і потужно боронили ці землі від татар і турків, чим заслужили пошану, спочатку в литовських володарів, а потім – польських королів. Водночас були неспокійними сусідами для навколишньої, особливо польської, шляхти. Проявляючи непокірний, а іноді й свавільний характер, вчиняли часті напади на земельні угіддя своїх сусідів. А при необхідності боронили свою честь, навіть збройно, встановлюючи справедливість, чим викликали значні незручності та незадоволення місцевої польської верхівки.

Так було і з Іваном Сутківським, який завдав значної образи кам’янецькому земському писареві Станіславу Вольському і супроти якого 1577 року ополчилася значна частина подільської шляхти та польських кам’янецьких достойників, погрожуючи розправою.

Той же Іван Сутківський (Баладук) побудував у Сутківцях, ще наприкінці XVI століття, церкву-замок на честь Покрови Пресвятої Богородиці. А Василя Сутківського бачимо 1654 року серед братчиків Онуфріївського братства у Львові.

Поряд з тим Ярмолинські – Сутківські, як і інші подільські православні роди, родичалися здебільшого лише з православними родами української шляхти Балабанів, Ластовецьких, Дяківських, Свистельницьких та ін. Зокрема, вінницький староста Олександр Балабан породичався із Сутківськими і навіть покинув своє старостування, осів на землях дружини Варвари Сутківської у Сутківцях, де не лише успішно господарював, але й побудував Сутківський замок – твердиню середини XVIІ століття.

Рід Балабанів, як і Ярмолинських, належав до гербу «Корчак» і у XV столітті був серед потужних ревнителів православ’я. Так, серед записів Львівського Ставропігійного братства ми знаходимо Олександра Балабана серед тих, хто жертвував на братство, даючи 1586 року братський фундуш.

Потужна гілка Ярмолинських загніздилася на Кременеччині (сучасна Волинь), де вони теж відзначилися іменитістю (Іван Ярмолинський – кременецький суддя), цікавими подіями та добрими православними вчинками.

Так, коли Іван Ярмолинський одружувався із заможною православною волинською шляхтянкою Катериною Стрибилівною, то вінчав їх не хто-небудь, а сам митрополит Петро Могила. А його мати (дружина Костянтина Ярмолинського) – Раїна заклала в Загайцях православний монастир і дарувала йому значні маєтності й землі.

Також на Київщині у XVІІ столітті прославилася своїми чеснотами ігуменя Корецького православного монастиря Серафима Ярмолинська, сучасниця і, можливо, соратниця Лаврентія Зизанія Тустановського.

ПРАВОСЛАВНЕ МІЩАНСТВО

Водночас на історичному тлі старої подільської туземної шляхти (а це землевласники різного рівня заможності) зростає і православне міщанство Кам’янця, Смотрича, Сатанова, Межибожа, Брацлава, інших подільських міст і містечок. Перед тут тримають православні священики. Ми вже згадували православного намісника Костюка Володийовського, також варто згадати і Назарія Пилатківського – православного генерального намісника подільських земель у другій половині XVІ століття.

Тут також упродовж XV-XVІІ століть частково осідає земельна і служила туземна шляхта, задаючи тон міщанській спільноті, часто займаючи високі урядові пости в самоврядуванні українських громад (судді, війти, лавники, ротмістри чи просто заможні містяни). До них належать Чорні, П’ясечинські, Красносельські, Кішки, Григоровичі, Ластовські, Грабовецькі, Дяковські, Карапчовські, Ярмолинські та ін.

Серед міщан нешляхетського походження є досить багаті й добре освічені люди (купці, нотаріуси, адвокати, ювеліри, кушнірі). Зокрема, кам’янецькі документи віднотовують міністра фінансів молдавських земель Іоанашка Стрия, багатого ювеліра Захарка Золоте Горло, королівського митника Киріака, кушніра Івана Сухораду та ін. Безперечним проявом їхньої діяльності виступає захист православ’я та поширення освіти через цехи, братства і безпосередньо – братські школи. У лоні української міщанської спільноти формується нове, не завжди заможне, але освічене покоління інтелігентів-просвітителів.

Поділля зродило у XVІ столітті Ісайю Кам’янчанина, Герасима Смотрицького, у XVІІ столітті – Мелетія Смотрицького, Арсенія Сатанівського, Краснопольського та інших, менш відомих особистостей. Усі вони здобували добру освіту у різних університетах Європи, або навчалися у Могилянці, але початкову освіту здобули у Кам’янці-Подільському чи інших подільських містах.

Мирослав МОШАК, голова «Подільського братства».