БУРХЛИВИЙ КАМ’ЯНЕЦЬ СТОЛИЧНИЙ

Здається, ніколи Кам’янець-Подільський не жив таким бурхливим політичним і культурним життям, як у лютому-березні та червні-листопаді 1919 року, коли був тимчасовою столицею Української Народної Республіки (УНР). У місті перебували Директорія, уряд, різні міністерства, центральні органи політичних партій.

У лютому до міста прибуло багато політичних, церковних, громадських діячів УНР на чолі з видатним істориком, колишнім головою Української Центральної Ради Михайлом Грушевським. Разом із ним до міста прибув член Центральної Ради, генеральний писар Павло Христюк. У місті знайшов притулок і перший прем’єр-міністр уряду Директорії Володимир Чехівський. За свідченням студента Кам’янець-Подільського університету Валер’яна Поліщука, Чехівський «проповідував християнський комунізм із підкресленими симпатіями до радянської влади».

Крайовий комісар Галичини і Буковини, член Центральної Ради Дмитро Дорошенко в Кам’янці-Подільському розпочав вивчати місцеву історію. 1919 р. він видав працю «Про минулі

часи на Поділлі». Із середини 1919 р. Дорошенко в еміграції. Він – професор Українського вільного університету, директор Українського наукового інституту, перший президент Української вільної академії наук. Відомий політичний діяч і письменник Осип Назарук працював у місті над главами роману «Роксолана».

Міністр віросповідань Іван Липа прибув до міста зі своєю родиною. Він – автор численних оповідань, нарисів. Його син Юрій Липа, майбутній поет і есеїст, який вступив до Кам’янець-Подільського державного українського університету, був першим редактором студентського журналу «Нова думка». Побачене і пережите Липою в цей час лягло в основу новели «Кам’янець столичний».

У місті виходило декілька газет: «Життя Поділля» (деякий час її редагував Михайло Грушевський), «Робітнича газета», «Народна воля».

У червні 1919 р. в Кам’янці-Подільському було створено Товариство Червоного Хреста, що взяло під опіку військові шпиталі. Викладачі університету Василь Біднов і Михайло Драй-Хмара відновили Українське православне братство, яке мало на меті відродження української православної церкви. Зусиллями відомих громадських діячок Софії Русової та Людмили Старицької-Черняхівської був утворений «Союз українок», чи то не перший в Україні.

Звідусіль стікалися до Кам’янця люди, про що згадував у новелі «Кам’янець столичний» Юрій Липа: «Недбало сунула група інтелектуалістів з Києва, що пішки пройшли шістсот кілометрів до нового осідку уряду». В групу «інтелектуалістів», напевно, входив колишній студент університету Св. Володимира Павло Губенко (Остап Вишня). В місті над Смотричем розпочалася його літературна діяльність. Тут він написав декілька десятків фейлетонів: «Демократичні реформи Денікіна», «Антанта», «Художня критика» та ін.

Згадаймо й інших письменників. Був у місті й Олекса Слісаренко – майбутній прозаїк і поет. Із фронтових окопів прибув до Кам’янця Микита Годованець – майбутній байкар. Були тут колишній підхорунжий у корпусі січових стрільців Андрій Бабюк (літературний псевдонім – Мирослав Ір-

чан), Валер’ян Поліщук, що утік з польського полону. І ще були Дмитро Бузько, Іван Шевченко (друкувався під псевдонімом Дніпровський) – письменники, чиї книги увійшли до золотого фонду української літератури 1930-х рр. Остап Вишня в «Автобіографії», написаній 1927 р., запитував сам у себе: «Чого я був у Кам’янці? – Та того, що й ви!». Запитання для нього було зайвим…

Говорячи про розквіт культурного життя Кам’янця, не можна не згадати про театр, який працював у місті з 1919-го до літа 1920 р. під орудою Миколи Садовського. Основу репертуару становила українська народна драматургія: «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Суєта» Івана Карпенка-Карого. Виконувалися українські та зарубіжні опери, в яких співала уславлена згодом Марія Литвиненко-Вольгемут. Серед диригентів оперних вистав був Петро Гончаров. Навесні 1919 р., створивши українську капелу, Олександр Кошиць вирушив із Кам’янця-Подільського в Європу для репрезентації українського хорового мистецтва. Капела мала в репертуарі три різні програми пісень, але в кожній із них були твори подолянина Миколи Леонтовича: «Щедрик», «Дударик», «За городом качки пливуть», «Мак», які мали надзвичайний успіх.

Микола Леонтович закінчив Подільську духовну семінарію, деякий час керував семінарським хором. Викладав співи на Поділлі в Чукові, Тульчині та ін. Музично-творча спадщина Леонтовича досить велика: понад 100 обробок українських мелодій, декілька творів на оригінальні теми, фрагменти незакінченої опери «На русалчин Великдень». Особливо активною виявилася творчість Леонтовича в 1918-1919 рр., про що свідчить публікація музикознавця Миколи Грінченка: «Український визвольний рух, революційне піднесення, відродження своєї культури… покликали до праці

Леонтовича… І від того часу стало відомо ім’я його як українського композитора».

У новелі Юрія Липи привертає увагу фраза про композитора, який привіз із Києва нову оперу «Гайдамаки»: «Йому її мало не вкрали, тоді він зашив при серці, в білля, і так довіз». Ім’я цього композитора відоме – Кирило Стеценко. Він видатний український композитор, музично-громадський діяч, диригент, автор опери «Кармелюк», музики до хорів «Заповіт» (на слова Тараса Шевченка), «Знов весна» (Лесі Українки), «Над нами ніч» (Олександра Олеся). Влітку 1919 р. Стеценко жив у Кам’янці-Подільському, де у невеличкій хатці на Підзамчі закінчив клавір опери «Гайдамаки». У будинку учительської семінарії на вулиці Драгоманова в красивому чотириповерховому будинку, який, на жаль, не зберігся, Стеценко часто зустрічався з Миколою Леонтовичем, розмовляючи про проблеми української пісні, створення хорових капел тощо.

Микола Грінченко, який високо цінував Леонтовича, першим відгукнувся на його смерть, надрукував статтю про творчість композитора в кам’янецькій газеті «Червона правда» від 24 січня 1921 р.

Наукові сили міста концентрувалися навколо Кам’янець-Подільського державного українського університету. Офіційно цей університет був п’ятим в Україні, після Київського, Катеринославського (Дніпропетровського), Харківського, Новоросійського (Одеського), але як український – другим. Непересічним підібрався викладацький склад університету. Ректор – людина універсальних знань Іван Огієнко. Леонід Білецький – декан історико-філологічного факультету. Михайло Драй-Хмара читав лекції з поетики, слов’янознавства, польської мови. На богословському факультеті працював відомий церковний і політичний діяч Василь Біднов. Молодшим асистентом при кафедрі зоотомії був син Софії Русової Юрко. 

У січні 1921 р. університет перетворили на ІТЕН (інститут теоретичних наук), а вже в лютому на його базі створили два інститути – народної освіти та сільськогосподарський. І мовби не було в місті університету. Протягом багатьох років більшовики намагалися стерти з пам’яті людей спогади про університет, про славні події 1919 р.

Перебування в Кам’янці-Подільському 1919 р., мов чорна хмара, нависла над долями багатьох українських літераторів, художників. Так, 21 березня 1933 р. Київський відділ ДПУ за звинуваченням у належності до контрреволюційної організації в Кам’янець-Подільському університеті заарештував Михайла Драй-Хмару, 6 березня 1935 р. – вдруге (загинув 19 січня 1939 р.). 8 квітня 1935 р. був розстріляний письменник Олекса Слісаренко. 3 листопада 1937 р. виконано вирок над Мирославом Ірчаном, життя Дмитра Бузька обірвалося в листопаді 1937 р. 10 років відсидів у таборах Остап Вишня. Реабілітували його тільки в жовтні 1955 р. – за 11 місяців до смерті. Микита Годованець був заарештований 31 січня 1937 р. та висланий на Середню Колиму, де пробув до 1947 р. Так завершувався ренесанс української культури.

Валентина ВОЛКОВА, науковий співробітник Кам’янець-Подільського історичного музею-заповідника.