Четвер, 28 Березня 2024 р.
22 Серпня 2014

ВОДЯНЕ КОЛЕСО ЖИТТЯ

Одні з найпоширеніших в Україні прізвищ, безліч пісень, приказок, казок і щедру пригорщу благ для нашого народу принесли млини. Колись люди розселялися переважно в долинах річок, які, крім інших принад, давали їм силу, що крутить жорна. Відтоді багато води утекло, вже й сама вода майже перестала крутити колеса млинів. Люди знайшли інші джерела сили. Але як забути те, що століттями живило наш народ?

МІСТИКА, ГОРІЛКА І «КРАСНА МУКА»

Водяні млини на Поділлі літографія Наполена ОрдиУже п’ять років у нашій країні функціонує громадське об’єднання «Українська млинологічна асоціація», учасники якої займаються дослідженням і відновленням пам’яток млинарства в Україні. До цієї організації входить і кам’янчанин, заслужений учитель України, мовознавець Олег Демчук, який у 1993-1996 рр., готуючи кандидатську дисертацію, обходив практично всі млини Західного Поділля.

Темою моєї дисертації була лексика млинарства, – розповідає Олег Віленович, – тому найбільшу увагу звертав на мову, якою спілкувалися мельники, та їхній побут. Млини в селі свого часу були мало не єдиною громадською спорудою, де збиралися жителі. До того ж у млинах не тільки мололи борошно, а й били коноплі, випалювали гіпс, виробляли енергію тощо. Це була така собі міні-мануфактура. А ще біля млина водилася риба, яка приваблювала рибалок.

Навколо млинів завжди було багато містики, тож з ними пов’язано чимало легенд і казок. У дитинстві всі про це читали. Інколи ці небилиці пов’язували з тим, що мельники часто випивали – і їм уявлялося потойбічне життя. Річ у тому, що в млинах у повітрі постійно витав борошняний пил (ометиця), осідаючи на стелі та поверхнях механізмів. Він має властивості клейковини, і всі чоботарі чи шевці розводили його з водою і використовували як клей. Але при цьому ометиця дуже шкідлива для дихання, бо осідає в гортані чи носоглотці. Єдина річ, яка могла її промити, – горілка.

У часи моїх досліджень на Кам’янеччині налічувалося 50-60 млинів, а в самому місті їх булоБудівля млина у Нефедівцях п’ять. Але чимало із них були напіврозвалені й лише 6-7 ще працювали на воді. Нині ситуація, звісно, значно гірша. Час робить свою незворотну справу, а незабезпечені селяни розтягують каміння і металеві конструкції.

На березі Дністра раніше зустрічалися і наплавні млини. Їх ставили на пліт і відводили на канатах чи тросах від берега. Якщо рівень води знижувався – млин відпускали, коли вода піднімалася – підтягували. У такий спосіб ловили течію.

В основному, всі механізми на млинах були австрійські, швейцарські або німецькі. Вони без проблем працювали по 100-200 років. Млинарство було вигідною комерційною справою (тому його часто контролювали євреї), а так звану високоякісну «красну муку» експортували до європейських країн. Тож власники млинів могли собі дозволити купувати дороге обладнання з-за кордону, тим більше, що ця справа передавалася з покоління в покоління. До речі, щоб стати майстром, треба було впродовж 7-8 років учитися в кількох майстрів і отримати так звану «визвілку» (диплом).

Водяне колесо в орининському кафе-млині Водяні млини крутилися за допомогою велетенських дерев’яних коліс. Якщо вода на колесо падала зверху, воно називалося верхобійне. Коли ж вода текла знизу – підсубійне. У 20-х роках ХХ століття на деяких водяних млинах почали встановлювати турбіни для виробництва електроенергії. Тому водяні млини самі породили електрику, а потім стали її жертвою.

Звісно, млин, який працює від електроенергії, затратний, а вода – дармова енергія. Але тут не стоїть питання економічної доцільності, оскільки сьогоднішній глобальний світ з новітніми технологіями пожирає все, як монстр. Збереження водяних млинів – це, швидше, данина національним традиціям. Саме таке ставлення до цього в Данії, Швеції, Голландії.

Для Кам’янця відновити млини було б дуже цікаво (їх у місті зруйнували в 30-ті роки). Коли в етнографічних музеях за склом лежать різні експонати, вони не настільки приваблюють відвідувачів, як у природному середовищі. Думаю, що відомостей у краєзнавців вистачить…

ТИПОВА ІСТОРІЯ НЕТИПОВОГО МЛИНА

Майже зруйнований млин у майже вимерлому селі Гута-Блищанівська (одразу за селом Тернавка, однак уже в Дунаєвецькому районі) заслуговує особливої уваги.

Тут ніколи не буває тиші. Мальовничий водоспад із гуркотом і бризками котить води Тернави.Руїни млина у Гуті-Блищанівській Причому виглядає він настільки природно, що одразу й не скажеш, що це штучний витвір людини. Дивлячись на залишки стін млина, розумієш, що зруйнувати його до останку було б надто складно – кам’яні блоки настільки масивні, що на думку спадає будівництво стародавніх єгиптян. Тут усе таке велике, що навіть у зруйнованому стані справляє враження. Цей млин мав чотири яруси: підвал, два поверхи та горище – і скрізь кипіла робота.

Історія цю будівлю запам’ятає не лише з пожовклих фотографій. 1986 року в Гуті-Блищанівській знімали драматичний фільм Григорія Кохана «Циганка Аза». Всередині млину та біля нього зняли чимало епізодів.

Але історія життя і занепаду цього млина є абсолютно показовою для багатьох млинів нашого краю. Нам вдалося відшукати його останнього мельника Ігоря Рогатина. Нині чоловік уже працює лісником, однак і досі з трепетом згадує ті недалекі часи, коли опікувався млином-велетнем.  

Млин разом із дамбою було побудовано десь у ХІХ столітті, а може, й раніше, – розповідає він. – Кажуть, що звели його німці. Це був, можна сказати, маленький завод. Коли настали радянські часи, млин спочатку занепав, а згодом відновився, але вже як електричний. Мій дід його ремонтував і залишився там працювати мельником. Коли 1998 року він помер, я продовжив справу. Спочатку молов там двічі на тиждень, потім – один раз, а наприкінці – взагалі кілька разів на місяць, бо було мало замовлень. Млин втрачав попит через те, що до нього в долину було складніше дістатися, ніж до нових млинів на рівнині.

Млин у ПудлівцяхКоли проводилося розпаювання колгоспу 2005 року, млин дістався певним людям на паї, і я був змушений віддати від нього ключі. А нові господарі почали «бомбити» будівлю. Спочатку повитягували все залізо (там були німецькі механізми, виготовлені 1825-го року), а потім, щоб витягнути дерев’яні балки (квадратні по півметра товщини з обох боків), розвалили й саму будівлю.

Заробляти значні кошти на цьому млині, звісно, вже б не вийшло, хіба зрідка молоти для найближчих сіл. Але як музей його могли би залишити, тут було цікаво. А то наші люди гірші за німців. Німці під час війни його не зруйнували, а тут – заради балок. Скільки там ті балки коштували…

РУЇНИ ПАМ’ЯТІ

У переліку історико-архітектурних пам’яток нашого району є чотири водяні млини: в селахЛісковецький млин необхідно зберегти Лісківці, Пудлівці, Панівці та Рихта (є ще млин Ірафа в Старому місті, однак, крім назви, більше нічого від нього не залишилося: в радянські часи його переобладнали під винний завод).

Найкраще на Кам’янеччині зберігся, мабуть, млин у селі Лісківці на річці Жванчик. Ще кілька років тому він працював, і при бажанні його нескладно відновити як живий приклад водяного млинарства. А от загубити цю пам’ятку було б блюзнірством, проте для відродження потрібен інвестор! Порівняно гарно зберігся і млин у Пудлівцях, можливо, тому, що він зачинений, і механізми ніхто не роздерибанив. У сусідньому Голоскові млин також, принаймні ззовні, ще Лісковецький млин необхідно зберегти!досить пристойний. У Рихті, де був дуже великий водяний млин, залишилася лише «коробка» будівлі, а всередині – пустка. В Панівцях від пам’ятки архітектури взагалі зосталися руїни.

Власне, схожих споруд було багато, але не всім пощастило стати пам’ятками. Є чимало млинів, від яких ще залишилися «шкаралупа» із дерев’яними конструкціями, але вже без металевих механізмів. Як-от на хуторі Гуцули та в селі Тернава на однойменній річці, або в Нефедівцях на Студениці. В Приворотті Другому на невеличкій Мукші був млин із натяком на неоготичну архітектуру, але нещодавно і він перетворився на руїни.

Заслуговують на окрему увагу водяні млини в селі Оринин. Один із них нині розміщений на території відпочинкового комплексу «Перевесло», де господар оформив його у вигляді давнього млина з колесом та іншими атрибутами – вийшло красиво. В будівлі іншого млина також уже давно не мелють, але її використовують для інших цілей сільського господарства.

Таких прикладів у нашому районі можна знайти ще багато. Десь залишилися руїни, десь фундамент, а десь лише ледь помітні рови.

Якщо вийти за межі району, то обов’язково треба згадати про водяний млин на Смотричі в селіЗалишки від млина у селі Тернава Купин (Городоцький район). Його збудували ще в середині XV століття, на рубежі XIX і XX століть встановили найпрогресивніше швейцарське обладнання, і донедавна він працював. Нині млин потребує недешевого ремонту, але справа того варта. Не лише для захопливого споглядання, він приносив реальний прибуток селу.

А от у Сатанові донині діє водяний млин. Один з небагатьох у нашій країні…

Водяні млини програли конкуренцію електричним. Та й звичайне населення все рідше користується послугами млинарства, віддаючи перевагу готовій продукції. Втім інженер і викладач ПДАТУ Володимир Кроль вважає, що водяні млини все одно мають перспективи існування: 

Течія навіть невеличкої річки може дати достатньо енергії, і не лише для розмелювання зерна, а й роботи цілої купи механізмів (пилорами, водокачки, маслобійні). Причому енергії дармової та екологічно чистої. Ефективність її використання залежить від пристрою, який відбирає енергію води: найменш ефективні колеса нижнього бою (їх можна побачити поруч з готелем «Біля річки»), вони прості, але непогано приваблюють туристів. Ефективніші колеса середнього та верхнього бою, та поза конкуренцією – турбіни, у яких, на відміну від коліс, працюють усі лопасті одночасно. *Але набагато простіше в наш час поставити електричний двигун із закритим редуктором, ніж бавитись із системою подачі води, складною і громіздкою трансмісією. Та й зерно можна переробляти ближче до місць зберігання.

Гребля для млина у селі Рихта збудована у 1834 роціСучасні механізми розмелювання, так звані вальці, перевищують за продуктивністю архаїчні жорна. Але бабця, яка пам’ятає смак короваю, що випечений з борошна, вимеленого на жорнах, ніколи не сплутає його з іншим.

Так, водяні млини, незважаючи на постійне вдосконалення, поступово відходять у минуле, але, повірте, що Сатанівський млин, чи не єдиний у нашому регіоні, який працює виключно на енергії води, не має проблем із клієнтами, а деякі навіть приїжджають здалеку. Крім того, це історія нашої технічної думки, винахідливості народу, якою можна і треба пишатися. Тому млини, які ще існують, можна перетворити на музеї під відкритим небом, де відвідувачі зможуть оглянути прадавню машинерію, подивитись на її роботу, придбати собі торбинку духмяного борошна, яке було виготовлене під час екскурсії, або поласувати свіжоспеченою булкою, насолоджуючись при цьому краєвидом річки і слухаючи шепіт води.

Такі об’єкти екотуризму поширені на Заході. Наприклад, щоб потрапити на екскурсію на найстаріший водяний млин Великобританії, який справно меле зерно близько 800 (!) років, треба записуватись у чергу за кілька місяців.

Колесо життя намотує свої кола, змінює побут, народжує нових героїв, і нікуди від цього не дінешся. Звісно, як би не душила ностальгія за минулим, перетворювати весь світ у суцільний музей немає сенсу. Але, наслухавшись нашого фольклору, іноді хочеться прочинити скрипучі двері старого водяного млина і серед завірюхи борошняного пилу зустріти жвавого мельника, який обов’язково розповість якусь неймовірну історію.