Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 23 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

29.08.2014

ОСТАННІЙ ШАНС «ЧОРНОМОРА»

Півтора місяці, від 14 лютого до 31 березня 1919 року, в Кам’янці-Подільському жив і плідно працював 52-річний професор Михайло Грушевський - автор багатотомної «Історії України-Руси», який ще рік тому як голова Української Центральної Ради (УЦР) перебував на вершині влади відроджуваної держави, поіменованої Українською Народною Республікою (УНР). Але за рік не тільки спливло чимало води в Дніпрі й Смотричі, але й сталися два перевороти у владній українській верхівці. У квітні 1918 року найвищий пост у державі посів гетьман Павло Скоропадський, усунувши тим самим від державного керма ослабілу УЦР на чолі з Грушевським. У грудні 1918 року вже гетьман змушений був зректися влади під потужним натиском антигетьманського повстання на чолі з Директорією. До нового найвищого органу, що складався з п’яти осіб, Грушевського не запросили, хоча ключова роль у Директорії належала двом його сподвижникам часів УЦР - Володимирові Винниченку, який при Грушевському очолював український уряд, та Симонові Петлюрі - тодішньому військовому міністрові.

ОБРАЖЕНИЙ ГРУШЕВСЬКИЙ

Михайло ГрушевськийМихайло Сергійович прагнув повернутися на український політичний Олімп. Великі надії він покладав на Конгрес трудового народу України, куди його в середині січня 1919 року делегували селяни Чигиринського повіту. 22 січня Грушевський разом із лідерами Директорії УНР вітав на Софійському майдані в Києві довгоочікуваний акт злуки двох народних республік - Української та Західноукраїнської. Наступного дня розпочав роботу Конгрес. І хоч київські газети всерйоз розглядали кандидатуру Грушевського на президента високого зібрання, але «Чорномор», як за пишну бороду називали Грушевського в кулуарах Конгресу, навіть не потрапив до його президії: впливові люди з Директорії та близькі до неї діячі зробили все, щоб заблокувати кандидатуру Михайла Сергійовича.
Історики Юрій Шаповал і Ігор Верба в книзі «Михайло Грушевський», виданій 2005 року в серії «Особистість і доба», зазначили:
«Без сумніву, Михайло Сергійович був дуже ображений. Політичні надії ледве чи здійснилися, давні ідейні соратники відійшли від нього. З такими настроями він наприкінці січня 1919 року виїхав із сім’єю до Львова, але до кінцевого пункту не добрався. На заваді стали військові події. Довелося зупинитися в Кам’янці-Подільському і поселитися в будинку колишнього предводителя дворянства. Лаштував до друку підручник з історії України для трудової школи. Згодом сюди ж переїхала і Директорія УНР. Місто тоді стало центром українського політичного життя. Суспільствознавець і тут поринув із головою в політику. Події в Кам’янці в січ-ні - березні 1919 року ще мало дослі-джені в літературі. Між тим для Михайла Сергійовича вони мали кардинальне значення. Це був його останній шанс залишитися у великій політиці, стати до керма державного управління. Очевидно, цей план визрів у нього в самому Кам’янці й посилювався з падінням авторитету Директорії УНР».

РЕЙДЕРСЬКЕ ЗАХОПЛЕННЯ «ЖИТТЯ ПОДІЛЛЯ»

Опозиції, до якої в Кам’янці-Подільському входив Грушевський, потрібний був свій друкований орган. І вона успішно провела рейдерське захоплення газети «Життя Поділля». Перше число цього часопису побачило світ 15 грудня 1918 року. Видавався він з ініціативи Подільської губерніальної управи та при підтримці Подільського українського товариства «Просвіта», яке значилося видавцем нової щоденної «незалежної, демократичної газети». «Життя Поділля» виходило, як зазначено в першому номері, «при найближчій участі професорів Кам’янець-Подільського державного українського університету і відомих українських діячів». Редагував часопис приват-доцент університету Леонід Білецький, а секретарем редакції був Володимир Січинський - син Юхима Сіцінського. Часопис видавався у друкарні Подільської губерніальної народної управи.
Як же відбулося захоплення редакції? Це яскраво описав історик Дмитро Дорошенко, який тоді працював у Кам’янці-Подільському в університеті: «Одного ранку, коли члени редакції, як звичайно, поприходили до редакційного помешкання, то побачили, що всі їхні столи й ціле помешкання обсаджені якоюсь компанією. Так само були обсаджені новими людьми контора і друкарня. Зоставалось або битись навкулачки, або зробити «ретираду». Члени попередньої редакції вибрали друге. Наступного дня в редакції засів професор Михайло Грушевський - і «Життя Поділля» відразу змінило свій напрям; появилось на першій сторінці гасло: «Вся влада трудовому народові» і статті на тему про потребу порозуміння з більшовиками. Появились також статті, в яких глузувалося з університету та його професорів. Між іншими, були присвячені спеціальні глузливі фейлетони Огієнкові й мені».
УДмитро ДОРОШЕНКОже 26 лютого в газеті «Життя Поділля» з’явилася стаття Михайла Грушевського «Спільний фронт». У ній він стверджував, що не вироблено потрібної «програми соціальної перебудови» і соціалісти не спромоглися сформували єдиної української соціалістичної партії. Грушевський наголошував на потребі тісної співпраці між українськими соціалістами-революціонерами і соціал-демократами. Ця співпраця потрібна для «охорони спільних національних і політичних здобутків».
Залишив розповідь про захоплення редакції і Володимир Січинський. З його спогадів, оприлюднених 1993 року журналом «Дукля», дізнаємося, що ім’я Грушевського в домi його батька згадувалося часто і у великiй пошанi, що Михайло Сергійович дуже цiнив працю Юхима Йосиповича. Володимир Юхимович також зазначив, що прихильність Грушевського до його батька, очевидно, перейшла і до його скромної особи, коли Володимир юнаком став виступати в українському громадському житті та як мистецтвознавець-початківець.
Проте, підкреслив Січинський, у полiтичному життi Грушевський поводився без особливих сентиментiв, особливо, коли виступав як представник якоїсь полiтичної партiї. Саме так і сталося у випадку з газетою. «Життя Подiлля» зазнавало великої атаки з боку мiсцевих есерiв. Січинський писав, що їхнє намагання вiдiбрати в нього редакторську працю йому «вдалося довгий час унешкодити, використовуючи для того управу «Просвiти», яка була видавцем часопису». Але коли до Кам’янця приїхав професор Грушевський, есери використали його особу в наступi за володiння щоденником. Січинський із гіркотою писав: «Звичайно, проти заслуженого професора молодик-редактор не мiг порiвнятися, i редактором газети став Грушевський. Це було для мене великою поразкою, тим бiльше, що я вложив у згаданому щоденнику багато працi, винахiдностi й сприту, i газета стала найбiльш почитуваною серед громадянства. Я вийшов з редколегiї з великою нехiттю й подразненням».
Тепер ще раз надамо слово Дмитрові Дорошенку: «Очевидячки, новій редакції в її боротьбі з якимись «темними силами реакції» серед українського громадянства треба було якось ті сили персоніфікувати, і от вибрали нас з Огієнком. Що стосується мене, то ці виступи були зовсім безпредметові хоча б уже через те, що я стояв тоді осторонь від усякої «політики», ні до яких справ не втручався і, крім лекцій в університеті, брав участь лише в культурно-просвітній роботі: писав популярні брошури, працював у «Просвіті», читав лекції на різних курсах і т.п. Та, видно, треба було когось цькувати, от і йшли по лінії найменшого опору: звісно було, що я належу до «опальних» людей, перебуваю в неласці у сильних миру цього; недурно один з членів Директорії попереджав Огієнка листом, що, мовляв, «Дорошенко - дуже погана людина, безпринципна, зрадник»... Огієнко той лист мені показував. Отже, я й попав у «лицарі темної ночі», як називався присвячений мені фейлетон».

ПО ДОРОЗІ З КАМ’ЯНЦЯ

31 березня, пробувши в Кам’янці-Подільському півтора місяці, Михайло Грушевський, після безуспішних спроб повернутися до влади, покинув місто. Про це 2 квітня повідомила газета «Життя Поділля».
У Проскурові доля знову зіштовхнула Михайла Грушевського й Володимира Січинського. Останній згадував, що випадково опинився на станцiї Проскурiв i там зустрiв пана Остаповича - молодого чоловiка, колишнього репортера «Життя Подiлля». Пан Остапович з поспiхом iнформував Січинського, що на станцiї є професор Грушевський, який їде до Станiслава (нині Івано-Франківськ).
- Старий професор, - сказав iнформатор Володимира Юхимовича, - всiма покинутий, їде сам, i це робить нам, українцям, встид. Чи не погодилися б Ви супроводити Грушевського разом зi мною як його особистi секретарi?
Пропозицiя була для Січинського несподiвана, йому згадалася недавня немила iсторiя з «Життям Подiлля», але апелювання його недавнього спiвробiтника до почуття патрiотизму та його довiр’я до особи Володимира Юхимовича зробили своє дiло. Січинський прийняв пропозицiю Остаповича й вирушив у дорогу. Працюючи деякий час на спорудженні залiзниць, він дещо розумiвся на адмiнiстрацiї руху потягiв, тому негайно довiдався, де стоять вагони, приготовленi до подорожi до Тернополя. Січинський згадував:
Володимир СІЧИНСЬКИЙ«Знайшовши тi вагони, я пiд’їхав на перон станцiї одного з тих вагонiв, посадив професора у вiльне «купе» i став у дверях як сторож того «купе». Далi мусив полягатися на свою фiзичну силу, бо пан Остапович, невеликого зросту, мало мiг допомогти менi в цьому смислi. Звичайно, навал подорожуючих був величезний, i треба було вживати рiзних трюкiв, щоби вiдвернути увагу пасажирiв вiд «купе», де сидiв Грушевський. Найтяжче було оминути агресивного поводження якогось старшини Української армiї. Вiн добивався до «купе», грозив, запитував, хто такий їде, i т.д. Нарештi, я йому сказав, що в «купе» їде професор Михайло Грушевський. Але, на велике моє здивування, виявилось, що український старшина не знає, хто такий Грушевський. Цим я, очевидно, скористався i в присутностi iнших завстидав старшину в його непоiнформованостi. Через короткий час згаданий старшина щез з нашого вагону. Дальша подорож була вже спокiйнiша, і я міг приглянутися до нашого професора. Розмовляв він дуже мало, зате цілу подорож виправляв коректуру якогось друкарського складу. Було для мене загадкою - що це за друк, коли поштова сполука з Києвом і за кордоном були перервані».

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку