«ЗОЛОТИЙ ВЕРЕСЕНЬ» 1939 РОКУ

75 років тому, 1 вересня 1939 року, нападом гітлерівської Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна – одна з найжахливіших воєн в історії людства. Через кілька тижнів радянські війська увійшли на терени Західної України. Ці події в радянській історичній науці часто називали так званим «золотим вереснем». Тож маємо ще один «ювілей». Згадуючи події 75-річної давнини, спробуємо провести паралелі між ними та сьогоднішніми, пов’язаними з агресією Росії щодо України.

ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА: ТОДІ Й ТЕПЕР

Радянські військові дії у вересні 1939 року супроводжувались інтенсивною інформаційною війною з боку Йосипа Сталіна та його соратників. Цікаво, що багато тодішніх пропагандистських та агітаційних радянських прийомів і методів надовго пережили свій час. Тепер вони відкрито використовуються російською владою для виправдання відкритої агресії проти нашої Батьківщини.

При перегляді радянських часописів 1939 року навіть складається враження, що читаєш документи та заяви нинішньої влади Російської Федерації. Є, правда, і суттєва відмінність: якщо нині інформаційні війни відбуваються через телевізійні канали або Інтернет, то у першій половині XX століття цю функцію виконувала офіційна преса. Вона подавала необхідну важливу інформацію таким чином, щоб виправдати всі злочинні дії сталінської кліки, навіть якщо вони суперечили всім нормам моралі та міжнародного права.

Напередодні відкритої агресії Червоної армії проти Польщі у центральній радянській пресі вмістили кілька інформаційних дописів щодо ходу воєнних дій. Вони всю відповідальність за початок повномасштабної війни в Європі покладали на Велику Британію та Францію, виставляючи Німеччину мало як не жертву тодішніх західних демократій.

15-16 вересня 1939 року кам’янецькі часописи «Червоний кордон» та «Сталінська молодь» передрукували передовицю з «Правди» «Про внутрішні причини воєнної поразки Польщі». У ній не містилося жодного слова підтримки польському народу, який вів важку війну з численними німецькими армійськими загонами, а передусім різко критикувалась національна політика польської держави щодо українського та білоруського населення. Дії німецької армії не коментувались, але головна провина за розв’язання війни покладалася на Польщу та гарантів її незалежності: Велику Британію і Францію.

Схожа тональність помічається і тепер у передачах російських ЗМІ, коли вся відповідальність за війну на сході України покладається на США та НАТО.

Радянська преса періодично інформувала про німецькі бомбардування міст Польщі. Зокрема, 13-14 вересня 1939 року німецькі літаки піддали бомбардуванням Львів, Кременець, Луцьк та деякі інші західноукраїнські міста.

ЧЕРВОНЕ ВТОРГНЕННЯ

17 вересня 1939 року підрозділи Червоної армії перейшли кордон з Польщею по лінії від річки Західна Двіна до Дністра і вступили у Другу світову війну. Опору з боку польської армії майже не було, тож уже за перший же день вторгнення Червона армія зайняла міста Рівне, Дубно, Тернопіль, Коломию, Збараж, наступного дня – Луцьк, Станіславів (нині – Івано-Франківськ), Галич і Бучач.

Уже 19 вересня передові загони червоноармійців підійшли до околиць Львова. Тут їм у полон здались шість піхотних дивізій та 20 окремих стрілецьких полків на чолі з генералом Владиславом Лангером. Усього за чотири дні війни у полон було взято близько 120 тисяч солдатів і офіцерів Польської армії (серед них, до речі, чимало і етнічних українців), захоплено 380 гармат, 7 літаків-винищувачів. Офіцерів Польської армії було згодом, незважаючи на певні гарантії, заарештовано. Пізніше багато з них загинули від рук сталінських катів та убивць у Катині або під Харковом.

22 вересня було опубліковано спільну радянсько-німецьку заяву, в якій встановлювалася демаркаційна лінія між зонами окупації. Вона проходила по лінії річок Буг, Сян, Нарев.

ОЧИМА ПРЕСИ

Подільська преса широко висвітлювала хід воєнних дій та опублікувала низку цікавих матеріалів, що проливають світло на тогочасний характер відносин між двома тоталітарними режимами. Наприклад, спільне радянсько-німецьке комюніке від 18 вересня 1939 року повністю виправдовувало спільну агресію тим, що окупанти увійшли до незалежної держави, виявляється, для того, щоб «відновити в Польщі порядок і спокій та допомогти населенню Польщі…».

Цинізм і брехливість таких заяв просто вражає, як і дії нинішніх провідників Росії. Добрі у них були вчителі! У нацистській тогочасній пресі часто публікувалися вітання діям Червоної армії, а часопис «Монтаг», виправдовуючи загарбання Польщі, писав, що СРСР зробив «правильний висновок – охороняти власною силою поріднені йому національні меншини».

У радянських ЗМІ розгорнули широку кампанію щодо виправдання загарбницьких дій РСЧА (Робітничо-селянської Червоної армії). Так, 18 вересня голова Ради Народних Комісарів СРСР В’ячеслав Молотов виступив по радіо для мешканців СРСР. У своїй промові він зазначив, що укладені договори між СРСР та Польщею денонсуються, і далі зауважив: «Від радянського уряду не можна вимагати байдужого ставлення до долі єдинокровних українців та білорусів, які проживають у Польщі… Святий обов’язок – подати руку допомоги своїм братам-українцям і братам-білорусам, що населяють Польщу… Наша Червона армія, одержавши велике поповнення за остатнім призовом запасних, повинна з честю виконати поставлене перед нею почесне завдання».

Звичайно, найменше кремлівська верхівка думала про волю для українців чи білорусів, прагнучи передусім реалізувати імперські геополітичні амбіції та утворити нову Радянську імперію.

ПУТІН – ГІТЛЕР ЧИ СТАЛІН?

Тодішня фразеологія кремлівської верхівки дуже нагадує заяви нинішніх російських вождів, які вирішили повторити деякі кроки своїх кривавих попередників. Спадкоємність у їхніх діях дуже простежується. Тому дещо дивними є порівняння в сучасних українських ЗМІ, соціальних мережах нинішнього кремлівського господаря з Адольфом Гітлером. Насправді, ідеологія та практичні дії Путіна більше нагадують діяльність Йосипа Сталіна – одного із найбільш підступних диктаторів в історії людства. Однак для деяких громадян України (особливо старшого покоління) особистість радянського «генералісимуса» досі не викликає таких бурхливих негативних емоцій, як постать засновника Третього рейху.

Як бачимо, тут виникає проблема формування власне «українського погляду» на історію Другої світової війни. Якщо світова спільнота і українське суспільство не визнають, що для багатьох жителів України сталінські «освободители» були не меншим лихом, ніж вояки Вермахту, що радянсько-німецька війна 1941-1945 років аж ніяк не була для великої частини наших предків «Великой Отечественной», то до того часу українців в офіційних «СМИ» сусідньої держави за будь-який вияв української ідентичності та патріотичності будуть називати «націоналістами», «бандерівцями» , вкладаючи у ці поняття виключно негативний зміст.

ОДНОСТАЙНІ ВІТАННЯ

Радянська пропагандистська машина у вересні 1939 року працювала на всю потужність. У місцевій пресі було вміщено низку матеріалів під загальною назвою «Трудящі Кам’янеччини палко вітають рішення радянського уряду про допомогу трудящим Західної України і Західної Білорусі».

У Кам’янець-Подільському учительському інституті, на швейній фабриці та заводі «Мотор», на інших підприємствах і в закладах відбулись мітинги, де всі висловили у своїх виступах палку любов до більшовицької партії та радянського уряду. На мітингу в Дунаївцях трудящі одностайно схвалювали мудру політику радянського уряду. Промовці заявляли про готовність стати в ряди РСЧА.

Схожу риторику можна послухати в сучасних російських ЗМІ. Та ж сама одностайність у прийнятті рішень, нетерпимість до чужої думки, агресивність, ірраціоналізм. Все це характерно для держав із тоталітарним політичним режимом, який на наших очах утворився в Російській Федерації.

17 вересня 1939 року перший секретар КП(б)У Микита Хрущов виступив перед мешканцями прикордонного Підволочиська, а потім – Тернополя і Теребовлі, де його палко вітали місцеві мешканці, які ще не зазнали «комуністичного раю».

У «БІЙ» ІДУТЬ МИТЦІ

Сталінська влада для більш ефективного проведення інформаційної війни залучила до неї діячів мистецтва та письменників. Так, у вересні 1939 року для виступів перед мешканцями Галичини відрядили відомого радянського письменника Олександра Корнійчука та кіногрупу на чолі з Олександром Довженком. До Західної України відправлено велику кількість книжок, радянських газет, які повинні були розповісти мешканцям про переваги та успіхи соціалізму, про «щасливе життя» радянських громадян та про злиденне життя українців за часів Польщі.

Велика увага приділялась радянським кінофільмам, які у 1930-ті роки були найбільш «передовим» і впливовим жанром мистецтва. Так, звуковий пересувний театр з Кам’янця-Подільського виїхав до Західної України, демонстрував такі «шедеври» радянського кіно, як «Чапаєв», «Ленін у 1918 році», «Щорс». Під час демонстрацій фільмів глядачам роздавались портрети керівників СРСР, радянські платівки.

Участь у цій кампанії взяв і Кам’янець-Подільський театр імені Григорія Петровського. За 25 днів гастролей у різних містах Західної України він провів 8 концертів, які відвідали близько 14600 глядачів, та виступив із 27 виставами. Актори поставили п’єси «Богдан Хмельницький», «Правда» та інші. До того ж артисти театру допомогли створити українську театральну трупу в Станіславові.

Крім того, український радіокомітет організував кілька літературно-музичних передач для мешканців Західної України. У них виступали майстри українського оперного та драматичного мистецтв, письменники Володимир Сосюра, Петро Панч, Максим Рильський, ансамблі червоної пісні і танцю Київського окружного будинку Червоної армії.

КУРС НА РУСИФІКАЦІЮ ТА ЛЕГІТИМІЗАЦІЮ

Велика увага радянським агітпропом приділялась поширенню серед населення зайнятої території праць «вождів» Радянської імперії. Уже на початку листопада 1939 року в Західну Україну і Західну Білорусію було привезено близько мільйона примірників книг і брошур Карла Маркса, Володимира Леніна, матеріалів XVIII з’їзду Компартії, «Короткого курсу ВКП(б)», роботи Йосипа Сталіна «Питання ленінізму». Значна кількість цієї літератури була російською мовою, яку більшість галицьких селян не розуміла. Таким чином, відкрито був взятий курс на русифікацію Галичини.

27-28 вересня 1939 року було укладено німецько-радянський договір «про дружбу і ненапад» між СРСР та Німеччиною, який остаточно засвідчив про знищення польської держави та про поділ її територій між двома тоталітарними режимами. Порушуючи всі норми міжнародного права, радянський уряд вирішив цинічно «легітимізувати» захоплення Західної України. З цією метою у жовтні 1939 року було проведено низку урочистих заходів. Так, 5 жовтня 1939 року у львівському кінотеатрі «Атлантік» відбувся великий мітинг за участю тодішнього першого секретаря КП(б)У Микити Хрущова, тодішнього командувача Українського фронту командарма Семена Тимошенка, який керував діями Червоної армії на польському напрямку. Присутні тут були і драматург Олександр Корнійчук, поет Микола Бажан. На цій зустрічі промовці висловлювали подяку діям радянської влади.

Очевидно, що склад учасників цього мітингу не відображав волі всіх мешканців Західної України. Чимало діячів українських демократичних, націоналістичних партій було вже до того часу заарештовано, або вони перейшли у підпілля. Багато галичан і справді спочатку повірили у щирість радянської політики. Але дуже швидко ілюзії та надії українців Галичини і Західної Волині на покращення життя розвіялись, та це вже тема для іншої публікації.

Валерій НЕСТЕРЕНКО, кандидат історичних наук,

провідний науковий співробітник історичного музею-заповідника.