ЗАПІЗНІЛИЙ КАМ’ЯНЕЦЬ ЗАЛІЗНИЧНИЙ

У часи Російської імперії Кам’янець-Подільський був центром Подільської губернії, що складалася з 12 повітів, а Вінниця та Проскурів (нинішній Хмельницький) – повітовими центрами цієї губернії, підпорядкованими Кам’янцеві. Проте при радянській владі старовинне місто над Смотричем, побувши кілька років перед війною обласним центром, скотилося врешті до рівня райцентру (щоправда, з підсолодженим статусом міста обласного значення), а ось і Вінниця, і Хмельницький, ставши відповідно 1932 та 1941 року обласними центрами, на повну потужність зуміли скористуватися цим званням (зокрема, належними фінансовими потоками) і значно обігнати в розвитку колишній губернський центр.

Однією з причин занепаду гонорового Кам’янця стало те, що він був розташований у південно-західному закутку не тільки губернії, але й імперії, тож прогрес, який у другій половині XIX століття забезпечувало містам прилучення до залізничного сполучення, надовго обминув губернський центр, а повітові Вінниця й Проскурів зуміли вдало скористуватися благами цивілізації.

Отже, 1870 року введено в дію залізничну лінію Жмеринка – Проскурів – Волочиськ. На східній околиці Проскурова побудовано залізничну станцію та вокзал. Прокладання залізниці сприяло інтенсивному розвитку міста. Спорудження 1871 року Києво-Балтської залізниці та відкриття залізничного сполучення Козятин – Здолбунів сприяло потужному економічному зростанню Вінниці.

А що ж Кам’янець? Сто років тому, напередодні Першої світової війни, газета «Подолянин», яка видавалася в губернському центрі, повідомила, що 2 березня 1914 року в Кам’янці-Подільському з нового залізничного вокзалу вперше розпочався рух товарно-пасажирських потягів між Кам’янцем і Проскуровом. Тож, як бачимо, наше місто у залізничному питанні майже на півстоліття відстало від Проскурова й Вінниці, що врешті-решт невдовзі добряче вилізло йому боком.

Столітній ювілей прилучення Кам’янця до залізничного сполучення проминув тихо й непомітно. А ось локомотивне депо Гречани не забуло про ювілей і наприкінці вересня відсвяткувало своє сторіччя. Серед різноманітних урочистих заходів відбулась і знаменна для Хмельницького подія – відкриття музею історії депо. Скористувавшись матеріалами цього музею та статтею Миколи Мельничука, коротко висвітлимо історію будівництва залізниці від Проскурова до Кам’янця.

На початку ХХ століття нарешті назріло питання про будівництво залізниці до губернського Кам’янця, а також прокладання колій до митниці в Гусятині та від Проскурова до Шепетівки. На жаль, у державні плани реалізація цих проектів не входила, тож ініціативу взяв у руки приватний капітал.

Щоправда, спочатку охочих вкласти кошти в будівництво магістралі Кам’янець – Проскурів – Шепетівка було обмаль. Проте з часом знайшлися підприємливі люди, які 1909 року створили акціонерне товариство «Подільська залізниця». Концесіонери склали статут товариства, який 21 вересня 1909 року затвердив Сенат у Петербурзі. Головою товариства став московський мільйонер-мануфактурник Василь Ясюнінський. До правління увійшли впливові петербурзькі військові – морський офіцер Костянтин Жандр і військовий інженер Олександр Лебедєв, подільські та волинські поміщики Павло Александров, Казимир Вейдлих, Ісидор Маковський, Генрих Станішевський, проскурівський нотаріус Леонід Мандельштам.

Основний капітал товариства утворено завдяки випуску акцій на 3,5 мільйона рублів і поширенню гарантованих урядом 4,5-відсоткових облігацій на 20 мільйонів рублів.

На зібранні акціонерів затвердили грандіозний план. Він передбачав будівництво магістралі від Кам’янця через Проскурів, Шепетівку, Коростень аж до білоруського Жлобина. Реалізацію масштабного проекту розбили на два етапи. На першому ма-ли збудувати лінію Кам’янець – Проскурів – Шепетівка, на другому – Шепетівка – Коростень – Жлобин.

Керувати першим етапом будівництва дороги запросили досвідченого інженера Володимира Тимофєєва. У серпні 1909 року розпочалося спорудження залізничного полотна. Проте будівництво йшло не так швидко, як хотілося. Подільські поміщики, й особливо сільські та міщанські громади, на землях яких передбачалося прокладати колії, не поспішали викуповувати акції товариства та вступати в долю. Тому й вийшла залізниця такою покрученою. Так, міщани та купці Дунаївців відмовилися від дольової участі, тому сьогодні залізнична станція Дунаївці розташована за два десятки кілометрів від самого міста.

У листопаді 1913 року відкрито регулярний товарно-пасажирський рух на ділянці Проскурів – Шепетівка, а в березні наступного року – Проскурів – Кам’янець. Одночасно почалися роботи з продовження залізничної лінії від Шепетівки до Коростеня, а також прокладання ліній Шепетівка – Ізяслав – Ланівці та Ярмолинці – Гусятин (ці магістралі стали до ладу в 1915-1916 роках). Головним інженером Подільської залізниці в ці роки працював Петро Березін.

Петербурзькі концесіонери навіть розглядали дорогу від Кам’янця до Шепетівки як частину гігантського залізничного «Слов’янського шляху», який мав зв’язати Адріатичне море з Петербургом і Москвою. 15 грудня 1910 року газета «Подолия» писала:

«Будівництво цього шляху, який, крім того, перетне біля Старокостянтинова запроектований «Індійський шлях» (про нього так багато нині розмов: Варшава – Дубно – Старокостянтинів – Умань – Джанкой – Керч – Батум – Тегеран), для нашого краю матиме величезне значення. Всі товари, які раніше йшли в Центральну Росію зі Середземного моря через Чорне й Одесу, підуть напряму через Румунію і далі по Росії: Кам’янець – Проскурів – Шепетівка – Новоград-Волинський – Жлобин – Петербург».

Було заплановано будівництво залізничної лінії від Кам’янця до Ларги та Іване-Пусте (нині село Борщівського району Тернопільської області). Остання вітка зв’язала би залізницею Кам’янець зі Львовом. 15 квітня 1916 року Рада міністрів Російської імперії з подання міністра шляхів сполучення Олександра Трепова заслухала питання про спорудження залізничних ліній «Ямпіль – Збараж» і «Кам’янець-Подільський – Іване-Пусте». 26 березня 1917 року Тимчасовий уряд розглянув питання про додатковий кредит на будівництво залізничних ліній Шепетівка – Ямпіль – Збараж, Кам’янець – Ларга та Кам’янець – Іване-Пусте й ухвалив виділити товариству «Подільська залізниця» 10 мільйонів рублів. Вказаний кредит мав відпускатися частинами – залежно від потреб.

Подальші події закрутилися так, що залізницю до Іване-Пусте не було споруджено, тож Кам’янець і Львів зосталися без залізничного сполучення між собою. Ірина Пустиннікова, пишучи про Іване-Пусте, зауважила: «Тут рельси-рельси-шпали-шпали закінчуються – і Збруч не перетинають. Хоча й були на початку ХХ століття амбітні плани десь поблизу спорудити залізницю до Кам’янця. Не судилося – Росія і Австро-Угорщина щось не поділили по-своєму, по-імперському. Єдиний наслідок: в Окопах готували-готували колію, аж городище руське пошкодили, а в Панівцях звели шикарний міст. Точніше, одні пілони».

А от до Ларги залізниця з Кам’янця таки зуміла дотягнутися.