П'ятница, 29 Березня 2024 р.
19 Грудня 2014

ВІД МІСЬКОЇ БРАМИ ДО РАТУШІ

(Закінчення. Початок у «Подолянині» від 6, 13, 20, 27 червня, 11 липня, 26 вересня, 10 жовтня, 7, 14 та 28 листопада) 

Сьогодні наша мандрівка Кам’янцем-Подільським, розпочата на шпальтах «Подолянина» ще на початку літа, завершується. Нам залишилося здолати зовсім небагато: пройшовшись від Замкового мосту Замковою та Старобульварною вулицями Старого міста, вийти знову в центр стародавнього Кам’янця – на майдан Польський ринок, де біля Ратуші закінчити подорож пам’ятними місцями чудового міста над Смотричем. 

Центр Старого міста з Ратушею в часи Російської імперіїПіднімаючись Замковою вулицею, першою ми оглянемо так звану Міську браму. Це цілий комплекс укріплень із боку Старого міста відразу за Замковим мостом. Цей комплекс складається з низької прямокутної надбрамної башти з проїздом, відомої в документах як «брамка підрондельова», а не «міська брама» (друга половина XVII століття), і колишньої каземат-лабораторії (початок XVIII століття, нині кафе «Під брамою»). Їх з’єднував мур, який 1876 року для зручності проїзду розібрали. 

Розташований вище Вірменський бастіон – це потужна шестигранна кам’яно-земляна споруда заввишки до 12 метрів із великими амбразурами, яку у XVIII столітті називали «Великим ронделем» і «Батареєю Святої Терези». У вигляді, наближеному до сучасного, бастіон сформувався у XVI столітті внаслідок робіт, якими керував військовий інженер Камілус. 2012 року археологи виявили на бастіоні земляний вал і рів давньоруського часу. 

Тепер кілька слів про колишній Тринітарський костел. 1699 року, коли завершилося 27-річне турецьке панування на Поділлі, у Кам’янці з’явилися ченці ордену тринітаріїв, які дбали про те, щоб викупити християн із мусульманської неволі. Будівництво їхнього костелу Святої Трійці розпочалося 1750 року, а через 30 років храм освятили. У радянський час тут зберігалися архівні документи. Нині це греко-католицька церква святого Йосафата, освячена 1992 року. 

Далі наш шлях проляже невеличкою, але колоритною Старобульварною вулицею попри знайомий уже нам Вірменський ринок. В російські часи цю вулицю офіційно називали Поліцейською, бо вона вела до поліційного управління, розміщеного в Ратуші. В народі ж вулиця була відома як П’яна: можливо, тому, що колись йшла не прямо, а звертала вбік за будинком поліцмейстера. Нині його частково відбудовано, а кафе, що тут розмістилося, так і називається – «Кава у поліцмейстера». Далі ми побачимо будинок, що, за деякими даними, колись належав єврейці на прізвище Гітлер, а нині дав притулок невеликому, але затишному кафе «Ніка». Далі йдуть два ресторани у відбудованих будинках – «Тарас Бульба» та «Reikartz». В останньому в грудні традиційно відкриваються передноворічні резиденції Святого Миколая та Діда Мороза. 

Нарешті ми виходимо на майдан Польський ринок – кінцевий пункт нашої мандрівки. Ми пройдемося західною стороною майдану, яку в XIX столітті називали Шарлоткою (тут у 1858-1864 роках якась панна Шарлотта мала надзвичайно популярну серед кам’янецьких модниць крамницю жіночих капелюшків), глянемо на колишній Францисканський костел на паралельній вулиці – звісно, що Францисканській. 

На Шарлотці в середині ХІХ століття відомий композитор, етнограф і фольклорист Антон Коципінський відкрив музичну крамницю. У Кам’янці-Подільському в нього та в його брата Йосипа Коципінського вчився музики Владислав Заремба – композитор, піаніст, педагог, автор обробок для голосу та фортепіано популярних пісень, зокрема, «Дивлюсь я на небо». 

Колишній костел монастиря францисканців у наші дні відомий як православна церква Успіння Пресвятої Богородиці. На думку істориків, монастир францисканців засновано в Кам’янці не раніше як у перші десятиліття XIV століття. У наші дні в цій будівлі зберігалися безцінні фонди міського архіву, які 2003 року значно постраждали від пожежі й були вивезені до Хмельницького. 

Тепер зупинимося перед Ратушею. Тут знову є про що розповісти, є про що послухати. І про засідання магістрату, і про кам’янецького ката, якого позичали інші міста, і про Устима Кармалюка, якого карали на цьому майдані, і про гірку воду з криниці, видовбаної в кам’яній товщі, і про годинник у центрі міста. 

Коли ж у Кам’янці збудовано Ратушу? Однозначної відповіді немає. Найобережніші дослідники традиційно називають шістнадцяте століття, найрадикальніші – чотирнадцяте. Так, Ольга Пламеницька доволі сміливо зазначила, що поява ж міської ратуші припадає на середину або на другу половину XІV століття, що кам’янецька ратуша є найстарішою з тих, що збереглися в Україні. Звичайно, львів’яни навряд чи згодяться з цим. Тим паче, що достеменно відомо: їх дерев’яна ратуша 1381 року вже горіла, отож з’явилася ще раніше. Традиційним є припущення, що спочатку кам’янецька Ратуша була дерев’яною.

Пам’ятка має ще одну назву – Будинок польського магістрату. Адже тут до 1793 року, коли Кам’янець випав з утомлених польських рук прямісінько в підставлені російські долоні, розміщувався цей польський керівний орган (за винятком 1672-1699 років, коли містом володіли турки). Часто цей магістрат називають русько-польським (чи навіть українсько-польським, зважаючи, що давньому слову «руський» відповідає сучасне слово «український»). Справді, був період, коли магістрати руської та польської громад міста з’єднали. Але, звісно, в цьому об’єднаному органі гору брали сильніші – поляки, тож магістрат, як його не називай, залишався, за суттю, польським. 

Старобульварна вулиця в радянські часи (тодішня вулиця Урицького)Пам’ятка складається з двох частин: власне Ратуші (будинку ради) та 8-ярусної вежі-дзвіниці з годинником. Колись ці споруди стояли окремо, але після пожежі 1616 року їх об’єднали в єдиний ансамбль. Сьогодні в Ратуші діє нумізматичний відділ музею, обладнано зал магдебурзького права, а на першому поверсі працює кафе «Ратуша». В підвальних приміщеннях діє експозиція «Суд середньовічного Кам’янця». 

Потребують вивчення підземні ходи, які відходять від Ратуші. Ось що писав про них краєзнавець Сергій Шкурко: «Один веде до Вірменського ринку, другий – у протилежний бік, до Кафедрального костелу. Його виявили під входом у міську друкарню, на глибині близько 3 м. Підземні ходи дуже міцні, мають залізні двері, одвірки яких вискоблили з тесаного черепашнику». Крім цих – південного та північного, подейкують ще про два ходи від Ратуші – на схід і на захід. 

Окрасою вежі є годинник, уперше встановлений ще у XVІІІ столітті. Він мав два дзвони, які 1753 року відлив із міді та срібла відомий львівський майстер Теодор Полянський (про це засвідчує напис на самих дзвонах). Один із них важить 101 центнер, другий – 93 центнери. Подарував дзвони місту теребовлянський староста Міхал Франтішек Потоцький, відкупивши їх у Домініканського костелу. Годинник, як писав у щоденнику Юліан Лотоцький, слугував для визначення часу люду всього міста та його передмість. Але 1818 року сталася біда. Правда, спочатку була велика радість: надійшла звістка, що місто має відвідати Олександр І. Бажаючи вразити царя, кам’янчани перемудрили і так ілюмінували Ратушу, що в ніч з 24 на 25 квітня (за старим стилем) вона загорілася. На щастя, ніч була тиха, не було вітру, і пожежа обмежилася однією Ратушею. Але годинник надовго замовк. 1850 року Ратушу знову спіткала пожежа. Відомо, що годинник на вежі відновили 1884 року. Постраждали Ратуша та її годинник й під час Другої світової війни. 

Просто, скромно, але зі смаком. Саме так можна сказати про цю архітектурну пам’ятку в самісінькому центрі Старого міста – на майдані Польський ринок. Маленький шедевр Яна де Вітте – знаменитого архітектора XVІІІ століття. Своєрідний містобудівний акцент центрального міського майдану. Мова йде про Вірменську криницю, що не загубилася в тіні своєї високоповажної сусідки – міської Ратуші. І, справді, невелика одноярусна споруда заввишки в 6 метрів має свої архітектурні принади. У плані вона восьмикутна – має форму квадрата зі зрізаними кутами. А окрасою виконаних у бароковому стилі фасадів є пілястри (схожі на колони виступи на поверхні стін): на широких сторонах восьмигранника їх по два, на вузьких – по одному. Невеличких аксесуарів – білокам’яного обрамлення круглих віконечок, лучкової перемички дверного прорізу – виявилося досить, щоб у поєднанні з пілястрами надати будівлі небуденного вигляду. Врешті, шатровий дах зі шпилем гарно завершує конструкцію архітектурної пам’ятки. Під час останньої реставрації фахівці надали даху дещо складнішої – двох’ярусної – форми. Як то, очевидно, було в давні часи. 

За пам’яткою закріпилася назва Вірменська криниця. Хоча, як резонно зазначав дослідник топографії Кам’янця-Подільського Микола Петров, достатніх підстав називати пам’ятку Вірменською криницею немає. Єдина ниточка (чи, навіть точніше, легенда), на якій тримається ця назва, це розповідь про багатого вірменського купця Нарсеса (чи Нарзеса), який на початку XVІІ століття пожертвував значну суму на будівництво в Кам’янці водогону, але гроші невідомо куди зникли, а водогін у місті так і не з’явився… І тоді 1638 року польський король Владислав ІV Ваза розпорядився, щоб мешканці Кам’янця збудували криницю. Її видовбали в суцільній скелі. Яка то була довга та каторжна робота, можна судити з того, що глибина криниці сягає 40 метрів, а діаметр її шахти становить 3 метри. Тобто, довелося в умовах технічно примітивного XVІІ століття видлубати близько 190 кубометрів каменю. І що ж у підсумку? Майже повне розчарування, бо вода в колодязі виявилася солоною та гіркуватою, не зовсім придатною для пиття. 

Останнє надбання Польського ринку – скульптура туриста, встановлена 2013 року. Вона викликала досить жваву дискусію серед кам’янчан, однак гості міста залюбки фотографуються біля пам’ятника невідомому мандрівникові. 

Тринітарський костел на початку XX століттяЗавершуючи огляд Старого міста, зауважимо, що воно сильно постраждало під час Другої світової війни. 1967 року історик Михайло Брайчевський із гіркотою писав: «Але замість того, щоб відбудовувати місто так, як це зробили в більшості інших міст, споруди яких в часи війни потерпіли від пожежі, але залишались придатними для відтворення, – центр Старого Кам’янця протягом 1947-1952 рр. було розібрано дощенту для розчистки площі під нову забудову. Цим було допущено принциповий містобудівничий прорахунок. Вивільнена площа виявилася занадто малою для нової забудови із застосуванням принципів сучасного містобудівництва. На цій площі спорудили школу і невелику адміністративну будівлю. Решта території – пустирі і сквери, які ані в планувальному, ані в архітектурному відношенні не пов’язані з відбудованими кварталами. Ті споруди, які збереглися і були реставровані за останні роки, як-от: ратуша, Домініканський костьол, Трінітарська церква, Кушнірська брама та інші, залишившись на відкритому місці, втратили свій масштаб і добру половину своєї виразності, бо були розраховані на проглядання крізь щільну, але невисоку середньовічну міську забудову. Тепер вони повністю зберігають своє наукове і меморіальне значення, але загубили значення естетичне». 

Сучасна регенерація забудови Старого міста не завжди виправдана. Зокрема, готель «Клеопатра» зведено на місці історичного будинку, який був пам’яткою архітектури національного значення. 

Ось такою вийшла наша подорож, яка дозволила комусь освіжити, а комусь уперше пізнати незліченні таємниці стародавнього міста. До нових зустрічей із подільською перлиною, квіткою на камені – Кам’янцем-Подільським!