МІЙ КУРКУЛЬСЬКИЙ СПАДОК

Чи бувало з вами таке, що банальна цікавість підштовхувала покопатися в таємницях своєї родини, і від цих відкриттів кров холола в жилах? Історія мого прадіда Юзефа, котрого я ніколи не бачила навіть на фотографіях, соталася з уривків спогадів і випадкових знахідок мало не три десятки років. Правда виявилася настільки страшною, що знадобився ще не один рік, аби її прийняти. Та не знаю, чи стане й життя, аби пробачити…

САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ…

Так уже склалося, що стара батьківська хата моєї бабки Броні розташована в селі Рачинці Дунаєвецького району, на горі, яку місцеві звуть «Кальварія». Так само католики називають і місце розп’яття Христа – Голгофу (від латинського Calvary – лобне місце).

Це майже шевченківська хата, мазана глиною й білена вапном, що спочиває в обіймах старого саду, а навколо обійстя ростуть вишні – так густо, що схожі радше на кущі, ніж на дерева. Тут ще в мої школярські роки жила прабабка Стася – маленька й усміхнена, і її старша дочка, сестра моєї бабуні бабка Цезя. І не раз, допомагаючи заготовляти на зиму вишні чи перегортати сіно, я та мої сестри допитувалися в бабок про їхнє дитинство, про дівування, про дідів-прадідів. А вони все відказували: «Краще вам, діти, того не знати»…

І все ж таки, слово за словом, потроху випитали, що прадід Юзеф – бабчин тато – був заможним, і ото поле, що через дорогу, його було, і отой лісок. Що репресувала його радянська влада (це нам, радянським школярам, важко було зрозуміти). Розповіді про голодні роки сприймалися тоді, як сумна казка, але зі щасливим кінцем. Репресії, голод, війна – це було чимось таким далеким від нашого безтурботного дитинства!

Та час ілюзій вичерпувався. Розвалився СРСР, і посипалися викриття злочинів радянського режиму. Крах тієї ідеології, яку всім нам прищеплювали з дитинства, був для мене, зізнаюсь, дуже болісним. Саме тоді по-справжньому захотілося дізнатися, що ж сталося з прадідом і його сім’єю та за що він постраждав. От лише питатися більше не було в кого. Відійшов у вічність бабчин брат Петро, подалась за своїм сином прабабка Стася, не забарилися й Микола та Цезя. Залишилась одна лише моя бабуня, котрій на момент батькового арешту було лише 10 років, і спогади її непевні й уривчасті.

Та зостався ще один свідок тих трагічних подій – сама прадідова хата. Велика, «куркульська» хата, яку будували не на одне покоління. «Хто б міг подумати, що оте дитя, яке по подвір’ю бігає, буде останнє тут доживати», – зітхала бабка Цезя, згадуючи, з яким завзяттям молодий тато разом з іншими чоловіками зводили нову хату для сімейства, що все більшало…

СКАРБ НА ГОРИЩІ

Мені здавалося, що за шкільні роки я обнишпорила всі закапелки прадідового горища. В цьому таємничому місці, де зберігалося пахнюче сіно і старовинні речі, щоразу виникали фантазії про привидів. Аж ось, десять років тому, я повернулася на горище вже зі своїм чоловіком Дмитром. Ми прийшли до цієї хати, аби знайти бодай найменший слід мого прадіда – якийсь документ чи, може, фотографію. Натомість знайшли цілий скарб!

У тайнику за комином майже сто років пролежала погризена мишами торбинка з тісно скрученими в рурку царськими рублями-«катеринками» – нарахували їх аж вісім тисяч. Крім того, стосик купчих на землю, облігацій, ощадних книжок на ім’я ще прадідового тата – Петра Войцехова-Кріля, і накреслена на полотні карта земель (1897 р.), що належали аж його дідові Казиміру (виходить, моєму прапрапрадіду, про котрого я навіть і гадки не мала!).

Та це був лише перший ключ до мого «квесту». Понишпоривши в комірчині, під старими речами в одній зі скринь знайшли інший «скарб» – документи про накладання на прапрадіда Петра сільськогосподарського податку на 1927-1928 р. у сумі 62 крб. 64 коп. А ще – затертий листочок зі шкільного зошита, на якому його тремтячою рукою написано заяву до Дунаєвецької районної прокуратури від 30 листопада 1930 р. З неї дізнаюся, що його господарство на той час складалося з трьох гектарів і 40 соток землі, одного коня і однієї корови, йому самому було 62 роки, а дружині Марії – 60. Йому призначили сільськогосподарського податку 13 руб. 95 коп. і зерна 33 пуди 25 фунтів (близько 550 кг).

«По 11 жовтня я здав 11 пудів, а 13 жовтня в мене описали все майно і 16-го сконфіскували все майно і дали розпорядження вийти з хати. Прошу Дунаєвецьку рай. прокуратуру звернути увагу і розслідувати цю справу», – скаржився прапрадід Петро.

Та цю заяву, схоже, навіть не прийняли. Всю велику сім’ю – мого прадіда Юзефа з молодою дружиною Стасею і трьома малими дітьми (5 років, 3 і 1), а також його батьків Петра і Марію – 16 жовтня 1930 р. розкуркулили. Позбавили всього нажитого майна і даху над головою.

– Я тото пам’ятаю, як з хати виганяли, – згадує бабка Броня, котра на той час мала всього три роки. – Прийшла бригада і все з хати на подвіра повикидали: постіль на ковбицях, лавки, стільці, скриню. А ми з Цезьов водили Миколя за ручки по подвіру, бо він ще добре не вмів іти… Ми тоди забралися до бабки Ганьки, маминої мами, в Голозубинці. Там хатина була така маленька. І вже там вродився Петьо. Татові бабка з дідом забралися до якоїсь родини. А в нашій хаті жили колгоспні кури…

Вигнаним із власної хати, позбавленим землі, майна і будь-яких засобів для існування, моїм прадідові й прабабці, з чотирма малими дітьми на руках, довелося пережити страшний голодомор 1932-1933 рр. Бабка Броня небагато пам’ятає про той час, але згадує, що в селі був навіть випадок людоїдства.

– Тяжкий був голод. У нас поза льох росли бульби (топінамбур. – Прим. ред.). І ми були малі, сиділи на п’єцу голі й босі, і зліземо, сніг позгортаємо, тої бульби вкопаємо кілько там, щоб по єдній було, і так з тов бульбов на п’єц – та й гризли собі. А навесні вже листя з липи, з вишень нарвемо, на долоню рівненько накладемо, в трубку тако звинемо і гриземо. Ще й сміялися, що то ми січку ріжемо…

Голод сім’я сяк-так пережила. Але вже 1937-1938 року Україною прокотилась хвиля Великого терору. Вночі 4 лютого 1938 р. «чорний ворон» приїхав і по мого прадіда Юзефа. Люди у формі вдерлися до хати, схопили його, провели обшук, навіть у ліжку під сонними дітьми.

– Били тата, тяжко били, і чогось шукали, але нічого не знайшли, – розказує бабуня. – А в тата тоди ще чогось коліно боліло, він ще й кривав. Забрали тата в ту чорну машину і поїхали до сільради, а ми з мамою пішли туди пішки. Тоди ще останній раз його бачила, він мене цілював і гладив, і через яке врем’я його в машину забрали, а ми з мамою пішли додому.

Тато ще який час був у Дунаївцях. Він був майстровий, міг на хату верх зробити чи якусь лавку. Його ще місяць тримали, бо треба було в тій міліції зробити підлогу. А тато дуже старалися, бо думали, що як він їм все дуже добре поробит, то його пустят додому. А він поробив то, шо треба, і тоди його забрали до Кам’янця. То мама щотижня находилася до того Кам’янця пішки, але весь час казали, що вибув, а куди – не казали. І так він і пропав, і ми не знали де.

Моя прабабка Стася дивом уникла заслання, хоча інші «розкуркулені» в селі були вислані й не повернулися. Щоб прогодувати дітей, вона змушена була йти в наймички.

– Мама не були в колгоспі, а ходили по жидах на заробітки, – розповідає бабуня, – бо жидів було багато, самі вони не робили, але мали гроші. То мама їм і прали, і хати мастили, і гридки садили. Щось нам приносили з тих заробітків, варили якоїсь бевки… Тяжко ми бідили. Але єнакшого не знали, думали, що так воно є, відколи світ стоїть…

Далі була війна. Бабчину сестру Цезю забрали на примусові роботи до Німеччини. Після війни – знову штучний голод 1946-1947 рр. А потім їм нарешті дозволили повернутися до своєї хати. Діти на той час уже підросли і почали покидати батьківську оселю, створювати власні сім’ї. Вони ще сьорбнули таких радянських «благ», як робота за трудодні, продподаток (коли у селянина безкоштовно відбирали вирощену ним продукцію, незважаючи на голодних дітей), кріпацьке становище без паспорта.

Попри все, вони стали гідними людьми, народили й виховали своїх дітей, дочекалися внуків, а моя бабка Броня – навіть вісьмох правнуків.

І все ж вона до цієї пори так і не дізналася, за що саме був заарештований її тато і як скінчилося його життя. Лише 1989 р. отримала скупу довідку з прокуратури про те, що її батька, Войцехова-Кріля Йосипа Петровича, реабілітовано.

ПАПЕРИ, ЩО ВБИВАЮТЬ

І от у моїх руках – обвинувальна справа прадіда, яка зберігається в Хмельницькому обласному державному архіві. Протоколи обшуку, допитів (його самого та свідків) і вирок.

Тепер мені достеменно відомо, що після арешту прадіда утримували у Кам’янець-Подільській в’язниці. З довідки, виданої Голозубинецькою сільрадою, дізнаюсь, що до розкуркулення в його власності було 16 га землі, дві пари коней, три корови, 25 овець, хата, три стодоли і три хліви, соломорізка та сільськогосподарський реманент. Усе це після розкуркулення 1930 р. забрано в Рачинецький колгосп ім.Шевченка.

Сам прадід Юзеф був ревним католиком і підтримував тісні зв’язки з місцевим ксьондзом Матусевичем, а його рідний брат Микола навіть вивчився на ксьондза. Від бабуні знаю, що йому в час репресій вдалося виїхати й переховатися, а вже після війни він декілька разів їх навідував.

У чому ж все-таки звинуватили мого прадіда? А в тому, що як куркуль (сьогодні б сказали «фермер») виступав проти колгоспів і радянської влади.

От які слова йому приписують допитані свідки-односельчани: «Радянська влада довго знущатися над народом не буде. Прийде той час, коли ми візьмемось за ці порядки», «Скоро прийдуть поляки і встановлять тут свої порядки. Колгоспи довго існувати не будуть», «Я дочекаюсь того часу, коли все моє майно вернуть мені назад». Не останню роль зіграла і його релігійність та польська національність.

На цих «вагомих» підставах 10 березня 1938 р. горезвісна трійка НКВС Кам’янець-Подільської області винесла вирок: розстріляти, все майно конфіскувати.

Вирок виконано 5 квітня 1938 р. в Кам’янці. Про це дізнаюся з «акту виконаних робіт», що зберігається в папці з десятками аналогічних актів. Прадідові Юзефу був лише 41 рік, і він

усього 12 днів не дожив до Пасхи. Йому судилося пройти свою хресну дорогу й випити гірку чашу до дна…

Того ж дня разом із прадідом було розстріляно ще 52 подоляків, у тому числі й кам’янчан. 10 березня їх усіх єдиним списком «трійка» засудила до розстрілу, а 5 квітня за тим же списком «приговор приведен в исполнение, трупы преданы земле». Усі – чоловіки віком від 24 до 60 років.

Товста папка за квітень-листопад 1938 р. містить десятки таких актів, у кожному з яких такі ж і навіть удвічі довші списки. Троє енкаведистів без суду й слідства методично, рутинно прирікали на розстріл сотні наших земляків, котрі просто хотіли бути господарями на власній землі, вирощувати хліб, ростити дітей і жити в мирі та достатку. Їх же заганяли, як овець, на заклання.

Основними підставами для арештів з подальшим розстрілом або ж засланням до Казахстану чи Сибіру були соціальний стан (відбувалася «зачистка» раніше вже розкуркулених «куркулів»), приналежність до національних меншин і до релігійних общин.

Особливо в розсекречених документах НКВС за цей період впадає в очі кількість репресованих поляків. Зокрема, по Кам’янець-Подільській області в період з 1 червня 1937 до 10 січня 1938 р. зі 6945 заарештованих 3894 були поляками (для порівняння, українських націоналістів взяли 925). Такий терор проти поляків був пов’язаний із «викриттям» на території області так званої диверсійно-шпигунської «Польської організації військової» (ПОВ).

Прадід Юзеф, собі на лихо, виявився потрійним «ворогом народу»: і куркулем, і поляком, і католиком…

ПОХОВАНІ, ТА НЕ ЗАБУТІ

Аби поставити крапку в моїх пошуках правди, залишилося знайти місце прадідового поховання. По допомогу я звернулась до Хмельницького обласного осередку товариства «Меморіал» ім.Василя Стуса, яке ще з 1989 р. виявляє невідомі поховання жертв воєн і політичних репресій.

– Репресовані у 1937-1938 роках люди утримувалися у в’язниці на вулиці Францисканській – це сам францисканський монастир і територія колишнього заводу СКБ МЕТ, – розповідає голова товариства Олександр Корольов. – Там же, на території теперішнього управління єпархії УПЦ МП, було розстрільне місце. А тіла вивозили, за інструкцією, за 3-15 кілометрів від місця розстрілу. Основними місцями поховань були хутір Загальського, Руськофільварецький і Польськофільварецький цвинтарі. Але є відомості, що ховали й у примістях, на старих цвинтарях у навколишніх селах, у Совиному яру. Тому точне місце поховання вашого прадіда встановити досить складно, якщо взагалі можливо.

За статистикою, в період з 1917 до 1991 р. лише у Хмельницькій області радянською владою репресовано (розстріляно, ув’язнено, вислано) понад 60 тис. наших земляків! Тоталітарний режим будував утопічний «новий світ» на кістках, крові, скалічених долях мільйонів

українців, проти їх волі, зневажаючи саму людську гідність.

Та найбільшу тривогу викликає те, що в Росії, котра в 90-х рр. засудила злочини радянського режиму, сьогодні відбувається його реабілітація і мало не канонізація найстрашнішого чудовиська – Сталіна.

– В минулі роки наш «Меморіал» дуже плідно співпрацював з аналогічними російськими товариствами, вони передали нам чимало матеріалів про уродженців нашого краю, – зазначає Олександр Корольов. – Але тепер у Росії відбувається реабілітація сталінізму. Більше того, багатьох людей, котрі працювали в російському «Меморіалі», вже немає серед живих, як, наприклад, Анни Політковської. А редакцію їхньої газети «30 октября», де досліджували репресії, викривали сталінізм, визнано іноземними агентами, за ними ведеться стеження. У Пермі під загрозою закриття єдиний у Росії музей історії політичних репресій, створений «Меморіалом». І це ще одна велика небезпека, яка йде від путінської Росії.

P.S. Історія не пробачає незасвоєних уроків, і сьогоднішня війна на сході – яскраве тому підтвердження. Майже в кожній українській родині були свої репресовані родичі, чи знищені голодомором, чи позбавлені майна, чи принижені кріпацькою працею на благо «імперії зла».

Але ж вдалося нашому «старшому брату» викликати у цілого народу втрату пам’яті! Через нашу байдужість до власної історії, через брак гідності ми за 23 роки незалежності так і не домоглися від сусідньої держави покаяння за скоєні проти нашого народу злочини. Ми дозволили Росії й надалі панувати у нашій державі й навіть у наших головах – через мову, через серіали, через шансон у наших маршрутках…

Трагічна доля мого прадіда і його сім’ї назавжди залишиться в моєму серці й стане надійною протиотрутою від будь-якої пропаганди. Відтепер для мене єдине мірило правди – це людське життя і людська гідність.