ЧЕРВОНИМИ ЗАЛИШАТЬСЯ ЛИШ МАКИ
9 квітня, саме у Чистий четвер, коли українські господині дружно вимивали від бруду свої оселі, Верховна Рада врешті прийняла закони, яких українські патріоти чекали ще з моменту здобуття Україною Незалежності – з 1991 р.
Це так званий «Пакет невідкладної декомунізації», що передбачає засудження тоталітарних комуністичного та нацистського режимів із забороною їх пропаганди; розсекречення архівів каральних органів радянської України; відмова від терміну «Велика Вітчизняна війна» і запровадження Дня пам’яті та примирення 8 травня; визнання учасників українського визвольного руху ХХ ст., зокрема ОУН та УПА.
Одним з ініціаторів декомунізаційних законів є Володимир В’ЯТРОВИЧ -голова Інституту національної пам’яті, відомий український історик і громадський діяч, до якого ми й звернулися, аби розібратися, що несуть нам нові закони, і як тепер маємо відзначати 70-ту річницю Перемоги над нацизмом.
– Володимире Михайловичу, наскільки своєчасно прийнято ці закони? Адже одні люди вважають, що сьогодні є набагато важливіші справи, ніж перейменовувати вулиці. Інші ж нарікають, що ці закони мали бути прийняті ще на початку 90-х…
– Досвід інших посткомуністичних країн Європи свідчить: чим швидше приймалися такого роду закони, тим впевненіше країни розвивалися як нормальні демократичні держави. На жаль, протягом 90-х років, коли більшість української влади була представлена ще комуністичними елітами, це було неможливим. Проте і після подій Помаранчевої революції забракло голосів депутатів, які готові були прийняти такі закони.
Українському суспільству треба було аж кривавих подій Революції гідності, щоб народні обранці знайшли в собі відвагу відмежуватися від комуністичного минулого. Протягом останнього року відбулося безліч самочинних актів декомунізації у вигляді «ленінопадів» і перейменувань вулиць. Тобто, я переконаний, що сьогодні ці закони дуже чітко відображають суспільні настрої в Україні, і сподіваюся, що на українських мапах і в українських містах не залишиться решток тоталітарного минулого у вигляді пам’ятників чи назв вулиць і населених пунктів.
– Інститут національної пам’яті ще з жовтня минулого року розпочав «десовєтизацію» державних свят, зокрема відзначення Дня захисника Вітчизни не 23 лютого, а 14 жовтня. Чи будуть якісь зміни з 1 травня?
– Думаю, що насправді є потреба впорядкувати систему державних свят в Україні, бо в нас поки що мішанина свят комуністичного минулого, нових національних і релігійних свят. Ми вже взялися за підготовку такого законопроекту. В ньому пропонуємо залишити 1 травня як День праці, натомість скасувати 2 травня як вихідний день. Вихідних узагалі має бути менше.
– Але ж «на майські» люди звикли садити бараболі…
– Ми прекрасно це розуміємо, але якщо 1 травня – день, коли ми садимо картоплю, то це не означає, що свято має відзначатися на державному рівні. З отаких дрібничок, коли ми самі себе потроху обманюємо, починається і велика брехня.
– Новим законом скасовується термін «Велика Вітчизняна війна». Невже це так принципово?
– Так. По-перше, це термін суто радянської пропаганди, його завданням було підкреслити окремість усіх радянських людей у захисті своєї радянської вітчизни, хоча у війну була втягнута 61 країна.
А друге, що найважливіше, цей термін несе в собі зовсім інше визначення хронологічних рамок війни. Свідомо поза дужками залишався період 1939-1941 років, коли Радянський Союз виступав на боці Третього рейху. Очевидно, цей факт не вписувався в ідеологічні рамки СРСР, який хотів показати себе головним борцем проти нацизму.
Українців війна зачепила з першого ж дня. Вже 1 вересня 1939 року відбулося бомбардування Львова, і вже відтоді понад сто тисяч українців воювали проти нацистської Німеччини в лавах війська польського.
– Тобто, дата 22 червня 1941 року перестала бути для України актуальною як дата початку війни?
– Вона залишається актуальною лише як дата початку одного з етапів війни, коли колишні союзники – Радянський Союз і нацистська Німеччина – почали війну між собою. Щодо кінцевої дати, то після капітуляції нацистської Німеччини війна тривала ще декілька місяців, як мінімум до 2 вересня 1945 року. Для прикладу, мій дід Клим Бареляк, як і багато українців, ще до вересня воював на Далекому Сході проти Японії. Для багатьох українців війна продовжилась ще надовше, оскільки до середини 50-х років тривало протистояння українського визвольного руху з радянським тоталітарним режимом.
– Ця війна була надзвичайно міфологізована радянською пропагандою. Які ще міфи сьогодні належить розвінчати?
– Перший міф – власне те, що війна була Великою Вітчизняною і розпочалась 22 червня 1941 року. Інший міф – про те, що війну було виграно Радянським Союзом завдяки геніальному полководцю Сталіну. Насправді ж її було виграно не завдяки, а всупереч Сталіну. Його «стратегія» полягала в тому, що просто тисячами трупів радянських солдатів давили ворога.
Ще один міф – дуже популярний був у радянській, а нині і в російській пресі, – що представники українського визвольного руху, повстанської армії були колабораціоністами і співпрацювали з нацистами. Натомість факти свідчать про їхню запеклу боротьбу проти нацистів.
Насправді міфів навколо Другої світової десятки, тож Інститут національної пам’яті готує окреме видання «Війна і міфи», яке буде містити 70 міфів про Другу світову війну.
– Напередодні відзначення 70-ї річниці Перемоги було запроваджено додатковий День пам’яті та примирення 8 травня, натомість 9 травня тепер відзначатимемо День Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Навіщо для вшанування полеглих окрема дата?
– Тому що більшість європейських держав 8 травня – день підписання нацистською Німеччиною капітуляції – відначають саме як День пам’яті та примирення. Це надзвичайно важливо для України, яка стала однією з центральних арен Другої світової війни і втратила майже 10 мільйонів життів. На жаль, українці, позбавлені власної держави, воювали в арміях інших держав і нерідко – один проти одного. Це трагедія українського народу. Саме тому для нас такими важливими є дні пам’яті та примирення, коли минулі протиріччя втрачають свій вплив.
З іншого боку, на пострадянському просторі вкоренилася традиція відзначення Дня Перемоги 9 травня. Особливо цього року це важливо тому, що маємо ще живих учасників Другої світової війни, які відзначатимуть 70-ту річницю перемоги над нацизмом. Тому, за нашою пропозицією, Указом Президента і новоприйнятим законом затверджено два дні – 8 і 9 травня.
– Як саме Україна має по-новому відзначати День Перемоги?
– 8 травня українці долучаться до загальноєвропейської акції «Перша хвилина миру» і разом з усіма вшанують хвилиною мовчання загиблих під час Другої світової війни.
Ми також пропонуємо проводити просвітницькі акції, більше спрямовані на розповіді про конкретних учасників цієї війни, а не на військові паради. Адже всі ті паради, які мали місце в Радянському Союзі та навіть уже в незалежній Україні, були уособленням культу війни. Це відіграло не останню роль у тому, що сьогодні на сході України чимало людей воюють проти України, вірячи, що борються проти фашистської хунти.
– А чи є намір вшанувати таки цього разу і ветеранів Української повстанської армії?
– Коли ми говоримо про перемогу над нацизмом, то повинні вшановувати всіх українців, які боролися з нацизмом чи то в лавах Червоної армії (а їх там справді було найбільше), чи то в лавах Української повстанської армії, чи війська польського, чи в лавах американської, британської, французької або канадської армій. Ми повинні пам’ятати їх усіх.
– Цього року маємо відмовитися від радянської символіки – георгіївської стрічки та червоного «прапора Перемоги». Що натомість?
– Новим символом поваги до тих людей, котрі брали участь у Другій світовій війні та загинули, є червоний мак, який ми як громадську ініціативу запровадили ще торік. Такий символ у Європі вкоренився ще після Першої світової війни.
Водночас цей символ і український, адже в нашому фольклорі вважається, що мак розцвітає на місці пролитої козацької крові. Саме його ми пропонуємо замість георгіївської стрічки, яка після подій минулого року стала символом, що асоціюється з тероризмом.
– Володимире Михайловичу, підсумовуючи нашу бесіду, скажіть, чому українці впродовж ХХ століття мали декілька потужних сплесків боротьби проти комуністичної нечисті, та чомусь ця боротьба жодного разу не призвела до повної та беззаперечної перемоги? Які уроки маємо винести, аби цього разу, після перемоги Революції гідності, після стількох жертв, ми врешті досягли мети багатьох поколінь – вільної та незалежної України?
– Українці дуже добре вміють боротися «проти», українці дуже добрі повстанці, дуже добрі дисиденти. Але нам треба врешті навчитися користуватися своїми перемогами. Думаю, нині ми отримали такий шанс, і після перемоги в революції наша єдність є не менш необхідною, ніж тоді, коли ми стояли на Майдані.