1280 СТОРІНОК ПРО 28 РОКІВ

Не так давно доктор мистецтвознавства Наталія Урсу та кандидат мистецтвознавства Іван Гуцул порадували нас першою монографією про життя та творчість видатного подільського художника-педагога Володимира Гагенмейстера (див. статтю в «Подолянині» від 29 травня ц.р., яка так і називається – «Перша монографія про Гагенмейстера»). Не спливло й півроку, як в Опішні на Полтавщині з’явилася ще одна книга, значну частину якої присвячено Володимирові Гагенмейстеру та очолюваній ним Кам’янець-Подільській художньо-промисловій школі. Це монографія кандидата історичних наук Людмили Овчаренко «Кам’янець-Подільський осередок гончарної освіти в України (1905-1933)» в серії «Гончарні школи України». Якщо перша монографія має 224 сторінки, то Овчаренко в Опішні зуміла розмахнутися на 1280 сторінок. Наклад в обох видань однаковий – по 200 примірників.

Солідний розмір другої монографії можна пояснити двома чинниками. По-перше, Людмила Миколаївна детально розглядає діяльність у Кам’янці-Подільському предтеч Володимира Гагенмейстера – В’ячеслава Розвадовського та Миколи Роота – та очолюваних ними закладів (Гагенмейстера призначили завідувати майстернею в Кам’янці-Подільському 1 листопада 1916 року). По-друге, власне монографія Людмили Овчаренко – це перші 352 сторінки книги та 60 сторінок розділу «Джерела». Наймасивніший же розділ «Додатки» має аж 830 сторінок. Тут уміщено матеріали до історії навчальних закладів, що діяли в Кам’янці-Подільському та навчали гончарству, зібрано документи до життєписів двох репресованих митців – Володимира Гагенмейстера й Отто Адамовича. До речі, серед цих матеріалів ми бачимо розмову кореспондента видання «Подолянин» Наталі Семенової (нині – Ярової) з Ольгою Володимирівною Ерн (Гагенмейстер-Корецькою), що відбулася 1997 року.

В анотації до видання читаємо, що книга представляє «перше в українській керамології комплексне дослідження розвитку гончарного шкільництва в місті Кам’янець-Подільський упродовж першої третини ХХ століття». За архівними й літературними джерелами, польовими матеріалами дослідницею проаналізовано передумови заснування, основні напрямки діяльності, учнівський склад, навчальні програми, технологічні аспекти опанування гончарства, етнопедагогічні засади функціонування й персоналії викладачів різночасових навчальних закладів: Кам’янець-Подільських рисувальних класів (1905-1908); Кам’янець-Подільської художньо-ремісничої навчальної майстерні (1908-1919); Кам’янець-Подільської художньо-промислової професійної школи імені Григорія Сковороди (1919-1933).

В анотації також наголошено, що в монографії «відтворено унікальну в межах України систему комплексного формування творчого майстра, що передбачала практику у виробничих майстернях, участь в етнографічних експедиціях і фахових гуртках, видавничу, музейну й виставкову діяльність. З’ясовано визначальну роль керівників гончарних навчальних закладів в успадкуванні й передачі професійних знань (В’ячеслав Розвадовський, Микола Роот, Володимир Гегенмейстер)», зазначено, що дослідницею «вивчено трагічні сторінки історії, пов’язані зі знищенням російською окупаційною владою цього самобутнього осередку збереження, розвитку й популяризації народного мистецтва». В книзі опубліковано унікальні архівні й керамологічні матеріали гончарних шкіл міста. Біля багатьох ілюстрацій зазначено: «Публікується вперше».

Презентація монографії відбулася 23 вересня в селищі міського типу Опішня Зіньківського району Полтавської області в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в рамках Національного конгресу українських керамологів «Українська керамологія в контексті викликів ХХІ століття». А 29 вересня один примірник монографії авторка підписала в дарунок Кам’янець-Подільському історичному музеєві-заповіднику «зі щирим пошануванням і вдячністю за сприяння в керамологічних пошуках». Людмила Миколаївна також висловила вдячність нащадкам Володимира Гагенмейстера – доньці Ользі, внучці Валентині та правнукові Ярославу, працівникам Державного архіву Хмельницької області, Національного історико-архітектурного заповідника «Кам’янець», директорові Кам’янець-Подільської міської дитячої художньої школи Олені Савчук та ще багатьом людям, які в тій чи іншій мірі сприяли науковим студіям дослідниці та підготовці книги до друку.

Уже перше моє знайомство з монографією засвідчило солідність праці Людмили Овчаренко. Для прикладу, я знав, що Олена Іванівна Юхимович, яка в 1951-1965 роках працювала директором першої школи в Кам’янці-Подільському й викладала в мене малювання в п’ятому класі, навчалася в школі Гагенмейстера. З монографії я довідався, що її дівоче прізвище було Бублій, що в художньо-промисловій школі навчалася і її сестра – Ольга Бублій.

Досить багато матеріалу я знайшов у монографії для відтворення біографії художника декоративно-ужиткового мистецтва та скульптора Юхима Гаврилюка – уродженця Нігина. Так, у книзі є його цінний спогад про Володимира Гагенмейстера, подано насичений фактами його лист до Ольги Ерн (доньки Гагенмейстера), є ціла низка документів із періоду, коли майбутній скульптор навчався в місті над Смотричем.

Усе це засвідчує, що монографія Людмили Овчаренко працює та дасть можливість на основі оприлюднених нею матеріалів підготувати ще не одну статтю, присвячену викладачам і учням із Кам’янець-Подільського осередку гончарної освіти в Україні. Звісно, при такому величезному обсязі опрацьованого матеріалу авторці не вдалося прослідкувати буквально за всім. Тож, наприклад, у розділ про адреси гончарних навчальних закладів потрапили не найсвіжіші назви кам’янецьких вулиць, хоча вони подані авторкою з ремаркою «нині» (вулиця Лібкнехта від 1990 року Домініканська, а 26 Бакинських комісарів від 1992 року – Сіцінського). Дослідниця помилково вказує, що народний художник України Василь Касіян був випускником Кам’янець-Подільської художньо-промислової школи, опублікована поруч копія листа художника це твердження спростовує. У монографії згадується художник Сергій Збігнєв-Гайх, насправді в нього не подвійне прізвище, а два імені: офіційне – Збігнєв, побутове – Сергій. Утім ці та інші «ляпи» досить легко з’ясовуються людьми, знайомими з кам’янецькими реаліями, і аж ніяк не впливають на надзвичайно приємне враження від солідного фоліанта дослідниці з Опішні (чи Опішного, як пише Людмила Миколаївна, бо своє рідне містечко вона іменує не «Опішня», як зафіксовано в офіційних документах, а «Опішне», як кажуть місцеві мешканці).