БАГОВИЦЯ

Баговиця залишила помітний слід в історії Української революції 1917-1921 років. Ті імена та події з історії села, якими ми сьогодні оперуємо, стали нам доступними передусім завдяки низці праць Романа Коваля – українського громадського діяча, письменника, краєзнавця, дослідника історії визвольної боротьби українського народу першої половини XX століття.

Заглянемо для початку до книжки «Рейд у вічність», виданої 2001 року в Києві під загальною редакцією, з передмовою та післямовою Романа Коваля. Ця книжка – це збірка документів із Державного архіву Служби безпеки України, переважно анкет засуджених до розстрілу козаків і старшин, які у листопаді 1921 ро-ку під проводом генерала-хорунжого Армії Української Народної Республіки Юрка Тютюнника здійснювали Другий Зимовий похід. Ці анкети та інші документи повертають імена воїнів Української Народної Республіки – людей різних національностей, які задля України були готові віддати свої молоді життя.

Серед наведених у «Рейді у вічність» невеличких анкет 361 вояка, натрапляємо і на анкету уродженця Баговиці. Це Яків Ничипорович Старенький (прізвище, характерне для Баговиці). Щоправда, місце його народження в публікації зазначено так: «село Боговиця (?) Кам’янецького повіту Подільської губернії», але жодного сумніву, що мова йде саме про Баговицю, немає.

Отже, Яків Старенький народився 20 жовтня 1896 року в Баговиці. Зазначений рік теж супроводжує знак запитання (очевидно, його не зовсім розбірливо написано в самому документі). Та й сам день – 20 жовтня – цілком можливо, наведено за старим стилем. Далі зазначено, що Яків Ничипорович – українець, селянин. Він закінчив шість класів Другої Одеської гімназії та Другу Одеську школу прапорщиків, мав військове звання – поручик, був безпартійним.

Яків Старенький в армії Української Народної Республіки воював із 1919 року. Коли наприкінці 1920 року Українська революція зазнала поразки, Старенького було інтерновано в табір польського міста Александрув-Куявський (цей табір інтернованих вояків УНР відкрився в грудні 1920 року). Під час Другого Зимового походу в листопаді 1921 року Старенький був старшиною 4-ї Київської дивізії. В полон потрапив 17 листопа-да 1921 року, а через п’ять днів, 22 листопада, був розстріляний більшовиками під містечком Базар Овруцького повіту Волинської губернії (нині село Народицького району Житомирської області.). Реабілітовано Якова Старенького 25 березня 1998 року. Його ім’я вибито серед інших на меморіалі пам’яті Героїв Базару.

У «Рейді у вічність» ще є короткі дані про Федора Федоровича Швеця, який народився 1885 року в Баговицькій волості (конкретного села не вказано). Читаємо про нього: «Росіянин. Селянин. Закінчив сільську школу. Безпартійний. В українській армії з 1918 року. Під час Другого Зимового походу – в обозі 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії». Доля Федора Швеця така ж, як і його земляка з Баговиці Якова Старенького: розстріляно 22 листопада 1921 року.

Звернемося ще до однієї книжки Романа Коваля. Це збірка «Багряні жнива Української революції», видана 2005 року. Суть книжки добре розкриває її підзаголовок: «100 історій і біографій учасників Визвольних змагань».

Одна із сотні – це Наталка Мельник (у заміжжі – Майстренко), яка народилася 1889 року в Баговиці. Вона закінчила чотири класи жіночої гімназії та 1914 року – фельдшерсько-акушерську школу. В 1914-1920 роках працювала фельдшером-акушером у Подільській губернській земській лікарні. Водночас навчалася (від осені 1918 року до 15 листопада 1920 року) в Кам’янець-Подільській університетській гімназії для дорослих за програмою чоловічої гімназії, а восени 1920 року була студенткою природничого відділу фізико-математичного факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету. Справді, у списку студентів того часу, опублікованих 2006 року доктором історичних наук Олександром Завальнюком, знаходимо відомості про Наталку Афанасіївну Мельникову (тобто, доньку Мельника) – православну, ученицю четвертого курсу Кам’янець-Подільської державної університетської гімназії для дорослих, кандидатку у студенти природничого відділу з 6 вересня 1920 року, вільну слухачку з 28 жовтня 1920 року. Але невдовзі, 16 листопада того ж 1920 року, Кам’янець опинився під владою більшовиків, тож Наталка разом із чоловіком емігрувала до Польщі в місто Ченстохов. Як зазначив Роман Коваль, хоч Наталка Майстренко і була працьовитою та здатною до науки й охочою до неї (є свідчення про це одного з викладачів), до Української господарської академії в чеських Подєбрадах, заснованої навесні 1922 року, її не прийняли. Того ж 1922 року Наталка Майстренко написала спогад «Змагання». В ньому читаємо:

«У ніч проти 3 червня 1919 року більшовики відступили з Кам’янця-Подільського. Та далеко не завіялись, а укріпились у Гуменецькому лісі. Близько 15-ї години до міста увійшло українське військо. Розташувались на площах, зокрема й біля семінарії.

На другий день, 4 червня, близько полудня, частини Армії УНР рушили далі – Проскурівським шляхом, але біля Гуменецького лісу передові відділи потрапили під обстріл. Трохи відступивши, встановили на позиції гармати і почали гатити по лісу.

Обстрілювали, доки не витурили з нього більшовиків.

Й пішли слідом за ними.

Але в українських частинах було неспокійно: у багатьох козаків та старшин виявилася гарячка. Тож один за одним вибували вони з ладу й поверталися назад у місто, з якого недавно вийшли.

Звозили козаків до земської губернської лікарні. Коли підтверджувався діагноз тифу, їх переводили до бараків.

За кілька днів бараки вже були переповнені.

Люди лежали в коридорах, на підлозі. Вони були брудні й голодні. Коло кожного лежав шматок чорного хліба й склянка з чаєм без цукру. Раптом озвався один козак:

– Сестрице, хіба ж це не українська лікарня?

– Як же ні? Українська, – відповіла та.

– Ну, а коли українська, то чому тут більшість сестриць і лікарів цвенькають по-кацапськи?

– Мабуть, не вміють по-українськи…

– Не вміють, – продовжував козак, – бо не вірять в Україну, але помиляються. Ось ми видужаємо, підемо знову на фронт, виженемо тих клятих московських окупантів і покажемо їм, що Україна є і буде. Тоді вони не посміють з нами говорить по-кацапськи.

– Так… так… так… – підхопили слабкими голосами інші козаки…

За кілька днів після цієї розмови козака і його товаришів уже не було в бараках – їх відвезли лікарняним катафалком до братської могили».

Ще про одного уродженця Баговиці ми довідуємося з нарису Романа Коваля «Борис Монкевич. Військовий та історик». Його, зокрема, опубліковано 2010 року в книзі Петра Дяченка «Чорні запорожці». У цьому нарисі читаємо:

«Борис Монкевич народився 25 березня 1896 року в селі Баговиці Кам’янецького повіту Подільської губернії в родині Григорія Степановича Монкевича та Параски Іллівни Мельник (у дівоцтві). До 1910 року жив у Кам’янці-Подільському, а потім переїхав до свого дядька в Одесу. 1915 року закінчив там реальну школу, а наступного року – Одеську військову школу. В 1916-1917 роках прапорщик Монкевич перебував у дієвій армії на фронтах Першої світової війни.

«У 1917 році після революції, – стверджував він у своєму «Списі життя», – я перейшов на службу в Українську Армію і прийняв діяльну участь в її організації». Був старшиною першого полку української армії – 1-го козацького імені гетьмана Богдана Хмельницького.

Борис Монкевич – учасник оборони Києва в січні 1918 року, зокрема і відомого бою під Крутами…

Коли до влади прийшов Гетьман України Павло Скоропадський, хорунжий Монкевич не покинув служби в Українському війську.

Подальша його доля пов’язана з 4-м Запорозьким імені гетьмана Богдана Хмельницького полком 1-ї Запорозької дивізії Запорозького корпусу. У складі його він пройшов великий бойовий шлях, весь час перебуваючи на передовій. За бойові заслуги Монкевича було підвищено до рангу сотника. Взяв він участь і в Першому Зимовому поході Армії УНР по тилах Добровольчої та Красної армії (грудень 1919 – травень 1920).

У листопаді 1920 року Монкевича разом з іншими було інтерновано в Пйотркуві-Трибунальському (Польща). Цікаво, що в цьому таборі перебував і сотник (згодом видатний український поет) Євген Маланюк, який редагував двотижневик Армії УНР «На хвилях життя». Напевно, що Борис Монкевич був одним із читачів цього часопису.

1921 року йому вдалося звільнитися з табору. Рік навчався на математичному факультеті Варшавського університету, потім на архітектурному факультеті Варшавської політехніки. Та серед польської молоді запорожець, очевидно, почувався не зовсім затишно. Його весь час тягнуло до своїх.

Довідавшись, що в Подєбрадах (Чехо-Словаччина) відкрилась Українська господарська академія, в якій навчались переважно вояки Армії УНР, Монкевич вирішує змінити навчальний заклад. У червні 1924 року він звертається до керівництва академії із проханням прий-няти його на лісовий відділ агрономічно-лісового факультету. Очевидно, йому відмовили, бо «Особисту справу Бориса Монкевича» почали 27 червня, а завершили вже 14 липня 1924 року…

У цей час Борис Монкевич пише низку спогадів. Перша відома його публікація з’явилась у «Календарі Червоної Калини на 1923 рік». Називалась вона «Крути: з давно пережитого». Наступні, відомі мені, публікації виходять уже 1927 року в журналі «Табор», що видавався у Варшаві, – «Слідами запорожців (про Окрему запорозьку дивізію)» та «Піонери Українського війська». 1928 року у Львові виходить його надзвичайно цінна книга «Слідами новітніх запорожців…». У ній автор із позицій військового фахівця детально описує десятки переможних боїв, у яких брали участь запорожці Петра Болбочана. Цінними є й історичні документи та фотографії, опубліковані в додатках, зокрема «Короткий список старшин запорожців» та «Список лицарів Залізного хреста».

Наступного, 1929, року у Львові Борис Монкевич видає нову свою книгу – «Чорні Запорожці: Зимовий похід й остання кампанія Чорних Запорожців» (значну її частину в 1950-х роках з дозволу автора використав Петро Дяченко у своїх спогадах «Чорні запорожці»).

Крім цього, Монкевич опублікував ще такі статті: «Бій під Крутами», «Дещо про співпрацю панцирних авт під час оборони Києва в січні 1918 року», «Із днів змагання (уривок з воєнних спогадів)», «Слідами новітніх запорожців: Запорозький корпус. 1918 рік», «Організація регулярної армії Української Держави 1918 року», «Оборона Катеринослава (уривок зі споминів)», «З останніх днів боротьби».

Роман Коваль також пише про друге видання (1956 року в Нью-Йорку) книжки Бориса Монкевича «Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим» та зазначає:

«Борис Монкевич написав ще і другу частину своїх спогадів про видатного українського воєначальника під назвою «Боротьба Болбочана за Лівобережжя. Смерть полковника Болбочана». Та, як виглядає, не знайшлося видавця. І цей рукопис, напевно, втрачений. Як би там не було, а Борис Монкевич усе зробив, щоб історична пам’ять нашого народу не переривалася».

Помер Борис Монкевич 7 лютого 1971 року в канадському Монреалі.