Четвер, 28 Березня 2024 р.
13 Листопада 2015

КОЗАЦЬКИЙ ЛІТОПИСЕЦЬ ПРО КАМ’ЯНЕЦЬ

2015 року виповнилося 345 років від дня народження Самійла Величка – видатного українського літописця, літератора, канцеляриста Генеральної військової канцелярії Війська Запорізького. У його «Літописі», виданому 1991 року в двох томах у перекладі сучасною українською мовою, не раз ішлося і про Кам’янець.

Народився Самійло Величко 11 лютого 1670 року в козацькій родині в селі Жуки на Полтавщині. Батько літописця, козак Василь Величко, належав до першої сотні Полтавського полку. В козацьких колах його шанували, він був грамотним, мав велику книгозбірню.

Успішно склавши іспити, Самійло став спудеєм Києво-Могилянської колегії, де оволодів латинською, німецькою та польською мовами. 1690 року після успішного закінчення навчання Величка направили на посаду канцеляриста до Генерального військового писаря Василя Кочубея. У такому статусі прослужив 15 років. Через Величка проходила таємна кореспонденція, про яку не знав Іван Мазепа.

На початку 1705 року Величко увійшов до складу Генеральної військової канцелярії, де пробув старшим канцеляристом близько чотирьох років – до падіння генерального судді Війська Запорізького Василя Кочубея. В канцелярії Величко виконував секретні доручення, залучався до посольств гетьмана Івана Мазепи.

Наприкінці 1708 року Самійло Величко був заарештований та ув’язнений як людина, наближена до Василя Кочубея (того, як відомо, «скарали на горло» за зраду гетьмана Івана Мазепи та донос на нього московському цареві Петру І). До 1715 року Величко провів у неволі в Чернігівському краї.

На службу Самійло Величко вже не повертався. Спочатку оселився в Диканьці, пізніше перебрався до рідної домівки в село Жуки. Там літописець учителював, займався літературною діяльністю, вивчав історію козацької держави. Величко зібрав велику бібліотеку, в якій були історичні хроніки, літописи, оригінальні документи, художні твори. Все це були джерела, якими Величко користувався, пишучи літопис. Ув’язнення та багаторічне розумове і фізичне напруження негативно позначилися на здоров’ї літописця. Він осліп і диктував нові сторінки свого літопису найнятим писарчукам.

Останні роки життя провів у селі Жуки, де помер і був похований. Точну дату смерті літописця не вказано. Припускають, що він помер 1728 року.

Самійло Величко залишив по собі великий історичний твір, написаний українською літературною мовою XVIII століття з елементами народної говірки. Літопис зберігся до наших днів не повністю. Його оригінал зберігається в Санкт-Петербурзі. Рукопис містить ілюстрації, зокрема портрети українських гетьманів, і охоплює період української історії з 1648 до 1700 року.

«Літопис»

На сторінках літописець вмістив багато поетичних творів. Сторінки літопису неодноразово перечитував Тарас Шевченко. «Я їх вже напам’ять читаю. Оживає моя мала душа, читаючи їх!» – писав поет в одному з листів.

Автор літопису, завершуючи твір свого життя, закликав: «Ласкавий читальнику, коли що здасться тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то може воно так і є, … але, не знищуючи й моєї нікчемної праці, виправ мене даним тобі від Бога розумом».

Величко намагався об’єктивно описати історичні події, писати так, як воно було насправді. Літописець згадує про те, як Максим Кривоніс влітку 1648 року побував під Кам’янцем, вказуючи: «від Бара Кривоніс із військом подався був брати Кам’янець-Подільський, але побачивши, що добути його не з руки, повернувся звідти до Хмельницького».

1-2 червня 1652 року відбулася битва під горою Батіг біля сучасного села Четвертинівка Тростянецького району на Вінниччині. Козацьке військо здобуло перемогу. В ході битви полягла майже вся польська піхота, половина гусарів Речі Посполитої і 5-7 тисяч слуг. У літописі Самійла Величка читаємо (з книжної української мови сучасною українською мовою переклав Валерій Шевчук):

«Отаку одержав Хмельницький веселу й щасливу для себе і страшну, шкідливу та жалісну для поляків перемогу під Батогом. Він і далі попустив віжки своєї військової охоти і, знаючи через утікачів, що в Кам’янці-Подільському зібралася численна шляхта з великими багатствами, намірився завітати туди, не гаючись, зі всім козацьким та ординським, яке мав тоді Карач-мурза, військом. Він сподівався, що Кам’янець-Подільський через нужду і голод, які там панували, швидко й без воєнної відсічі здасться йому, і, якби з тим пощастило, мав намір відпровадити звідтіля до Ясс свого сина Тимоша, а кам’янецькою здобиччю добре винагородити орду.

Коли в Польщі дізналися, що польські війська розгромлено під Батогом ущент, заволодів поляками страх і жах і відновилося та повторилося все те, що діялося там після Корсунської поразки. Хмельницький, подумавши і відклавши кам’янецький похід, рушив був на Львів і далі на Польщу, маючи всюди перед собою розчинений і безборонний край, однак через якісь причини чи за особливим божим бажанням його від того наміру відвело, і він спинив цей похід, а, завернувши біля Вінниці, потяг до Кам’янця-Подільського. Досягши його, він міцно й тісно обклав з ордою фортецю, був-бо спершу певен з облоги і мав надію добути з того користь. Однак після кількатижневої загайки побачив марнотність своєї надії і написав у Кам’янець листа. В ньому він засвідчив, що на Батозі розніс ущент польські війська, які були з гетьманом Калиновським, іще більше, ніж під Корсунем, та й гетьман не минув його рук; що йому дісталася коронна артилерія, і через це шляхта, яка залишилася жива, вдалася навтьоки до міцних своїх фортець та замків, а інші повернули очі до річкових суден на Віслі й до морських берегів. Навіть сам король хутко покинув свою столицю і втік у німецькі країни, а Польща лишилася таким чином порожня, без військових людей, і вже не має надії зберегти свою цілість.

Хмельницький ознаймував все це кам’янецьким обложенцям і запропонував, щоб ті не мордували себе цією тісною облогою, здалися йому, Хмельницькому, самохітно і віддали йому воєнну кам’янецьку амуніцію. Обложенці вчинили йому на це прикру відповідь, тоді він, обклавши Кам’янець тісніше, почав сильно бити по ньому з гармат. Одначе важко було щось вдіяти уфундованому всесильною божою правицею Кам’янцю, хіба що голодом його виморити. Але орда, побачивши, яка то марна справа здобувати Кам’янець, зважила, що Хмельницький даремно марнує тут силу, і збурилася, бо завів їх і затримав під Кам’янцем стільки часу, за який вони могли б аж із Вісли повернутися зі здобиччю й полонянами… Отож він і собі пішов від Кам’янця, нічим йому не зашкодивши…».

Відомо, що Богдан Хмельницький стояв під Кам’янцем два тижні. Обстрілював місто з гармат, але не зробив жодного штурму. Облога почалася 8 червня, а кінчилася 23 червня 1652 року. Хмельницький відступив від Кам’янця, бо його покинули татари. Військо було втомлене, і почавсь у ньому мор.

Валентин ПАГОР, молодший науковий співробітник НІАЗу «Кам’янець»,

член Національної спілки краєзнавців України.