НАРОДНА ПІСНЯ БУЛА ЧАСТИНОЮ ЇЇ ДУШІ

Хтось пише музику, а хтось і про неї та її видатних творців. До когорти славних українських музикознавців належить Онисія Шреєр-Ткаченко (1905-1985), сторінки біографії якої тісно пов’язані з Поділлям і його головним містом – Кам’янцем-Подільським.

ВИЗНАЧНА, ВИДАТНА, НЕВТОМНА…

На початку автобіографії, написаної в грудні 1984 року (за десять місяців до смерті), Онисія Яківна зазначила про себе – кандидат мистецтвознавства, доцент, член Спілки композиторів СРСР. Розгорнуту характеристику її діяльності дав кандидат мистецтвознавства Ігор Савчук:

«Онисія Шреєр-Ткаченко – визначна постать в українському музикознавстві ХХ століття, відомий музиколог, талановитий педагог і учасниця від України Першого міжнародного конгресу та фестивалю старовинної музики країн Центральної та Східної Європи (1966). Її наукова діяльність була спрямована на поглиблене вивчення української старовинної музичної культури. Власне, з цим була пов’язана її серйозна наукова, дослідницько-пошукова діяльність 1960-х років. У цей час вона створила низку основоположних праць, з-поміж яких варто виділити двотомник «Нариси з історії української музики» (Київ, 1964, співавтори: Лідія Архімович, Тетяна Каришева, Тамара Шеффер), доповідь про українську музику XVI-XVIII століть на Міжнародному конгресі у Бидгощі (1966), «Хрестоматію з історії української дожовтневої музики» (Київ, 1968), «Історію української дожовтневої музики» (вона виступила тут як редактор і автор розділів) (Київ, 1969). Серед її учнів та послідовників – Ніна Герасимова-Персидська, Олександра Цалай-Якименко, Юрій Ясіновський, нині найвідоміші вчені-медієвісти, завдяки яким відкрито багато нових сторінок старовинної музичної історії нашого народу».

Невтомним діячем на ниві української музичної культури назвала Онисію Яківну доктор мистецтвознавства Ніна Герасимова-Персидська. А ось думка доцента кафедри історії української музики та музичної фольклористики Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Тетяни Некрасової:

«Онисія Яківна Шреєр-Ткаченко – видатний представник української музичної культури ХХ століття, організатор музичного життя й освітніх процесів в Україні, педагог-наставник нової плеяди музикознавців… Маючи великий власний досвід, Онисія Яківна володіла рідкісним даром «навести» (термін Бориса Асаф’єва) музикознавців-початківців на певний актуальний «зріз», надихнути на заповнення «білих плям» (як вона любила говорити) музичної культури України, сприяла активізації розвитку й посилення міжнародного авторитету вітчизняної музичної науки».

15 грудня 2005 року в Київській консерваторії відбулася конференція «До сторіччя видатного діяча української музичної культури Онисії Яківни Шреєр-Ткаченко», яка зібрала видатних, відомих і молодих музикознавців, усіх, хто мав науковий контакт – безпосередній чи опосередкований (через її книги) зв’язок, або лише дотик до її окремих наукових розвідок. «Цей захід став своєрідною «персоніфікацією» задумів і напрямків наукового дослідження української музичної культури Онисії Яківни Шреєр-Ткаченко – музикознавця, вченого, музичного діяча та педагога-наставника», – зазначила Тетяна Некрасова.

ПОДІЛЬСЬКІ ДИТИНСТВО ТА ЮНІСТЬ

Онисія Яківна Шреєр народилася 29 грудня 1904 року – за тодішнім старим календарним стилем, що діяв у Російській імперії. За новим стилем це 11 січня 1905 року. З’явилася вона на світ у селі Красноставці, що розкинулося по обидва боки Жванчика – невеличкої річки, притоки Дністра. 12 верст відділяло це село від поштової станції – містечка Лянцкорунь (нині село Зарічанка), а 6 верст – від містечка Оринина. За тодішнім адміністративним поділом Красноставці належали до Кам’янецького повіту Подільської губернії. Сьогодні це село Чемеровецького району Хмельницької області.

В автобіографії Онисія Яківна зазначила, що народилася «в сім’ї робітника Кам’янець-Подільського ливарного заводу». Напевно, мався на увазі чавунно-ливарний завод, який 1899 року в Кам’янці-Подільському заснував прусський підданий Фрідріх Крамм. Цей завод розташовувався на Новому плані у власному будинку Фрідріха Адольфовича, а мешкав він на Транспортній вулиці (нині вулиця Князів Коріатовичів).

У Красноставцях від 1884 року діяла церковнопарафіяльна школа, яка розміщувалася в дерев’яному будинку, зведеному 1892 року на кошти парафіян. У цій школі Онисія Шреєр здобула початкову освіту. «Потім вступила до підготовчого класу гімназії в Кам’янці-Подільському», – лаконічно зазначила Онисія Яківна в автобіографії. На жаль, наша землячка не вказала, в якій із двох тодішніх жіночих гімназій губернського центру – в «Маріїнці» чи «Славутинці» – вона почала здобувати початкову освіту.

У листопаді 1920 року більшовикам вдалося надовго заволодіти Кам’янцем-Подільським, тож Онисі, якій у січні 1921 року виповнилося 16 років, не вдалося закінчити гімназію. Нова влада ці «буржуазні заклади» перетворила на трудові школи. Тому в автобіографії Онисії Яківни читаємо, що після революції вона в Кам’янці-Подільському «закінчила семирічну трудову школу». Це могла бути друга школа, якщо дівчина навчалася в Маріїнській жіночій гімназії, або п’ята, якщо вона вступила до жіночої гімназії Славутинської.

Онисія Шреєр продовжила здобувати освіту в Кам’янці-Подільському. Вона, як свідчить автобіографія, «навчалася в соціально-економічному технікумі, який був реорганізований, і 1923 року – навесні й улітку – проходила педагогічно-політичну «перепідготовку» на курсах для сільських учителів».

Ось так майбутня музикознавець стала сільською вчителькою. Знайшлося для неї і місце роботи. Це школа в селі Кадиївці тодішнього Довжоцького, а нинішнього Кам’янець-Подільського району. Тут Онисія Яківна пропрацювала два навчальні роки – від осені 1923 року до весни 1925 року. Викладала в старших класах (у «старшому концентрі», якщо вживати тодішню термінологію).

Життя вчительки не обмежувалося школою. Її – молоду, освічену, активну, енергійну – негайно обрали до місцевої сільської ради. Онисія Яківна стала одним з організаторів і учасників музичної самодіяльності на селі. Одночасно вона навчалася в музичній школі Тадеуша Ганицького в Кам’янець-Подільському. Отже, початкову музичну підготовку майбутній дослідниці української музики дало місто над Смотричем.

1925 року на здібну 20-річну дівчину звернула увагу Кам’янець-Подільська окружна профспілкова рада та направила її на навчання до Києва – на музичне відділення музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка. На жаль, у Києві Онисія захворіла на висипний тиф, тож не змогла почати навчання в інституті.

НА ШЛЯХУ ДО КОНСЕРВАТОРІЇ

На рідну Кам’янеччину дівчина не повернулася, а влаштувалася вчителькою-груповодом у Київському польському дитячому будинку №1, де тоді було зібрано колишніх бездомних дітей-поляків. Потім у тому ж закладі вона вела музично-інструкторську роботу. Водночас Онисія Шреєр навчалася на курсах чужоземних мов імені Макса Гельца та на першому курсі Київського інституту народної освіти, який не закінчила.

Чому не закінчила? Бо пішли сімейні клопоти: того ж 1925 року 20-річна Онисія вийшла заміж. Її обранцем став студент медичного інституту Йосип Семенович Ткаченко. Так з’явилося подвійне прізвище майбутньої дослідниці – Шреєр-Ткаченко. Через рік, 4 вересня 1926 року, в подружжя Ткаченків народилася донька, яку назвали Галею. До речі, Галина Йосипівна Ткаченко (померла 29 травня 1991 року) в житті обрала мамину стежину: стала кандидатом мистецтвознавства, доцентом Київської консерваторії.

Онисія Яківна й далі працювала в дитбудинку, а коли в Києві відкрили робітничу консерваторію, навчалася в ній на фортепіанному та диригентському відділеннях. Профспілкова організація та педагогічний колектив робітничої консерваторії (зокрема, професор Григорій Любомирський) достойно оцінили здібну ученицю та направили її на навчання в той самий музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка, в який колись їй дав путівку Кам’янець.

1930 року дитбудинок, в якому працювала Онисія Шреєр-Ткаченко, було реорганізовано, тож вона влаштувалася бібліотекарем-бібліографом у бібліотеку Київського інституту удосконалення лікарів. Закінчивши курси чужоземних мов – німецької та французької, перейшла на роботу в Державне видавництво «ЛіМ» (Література і мистецтво) в Києві, далі стала бібліографом і відповідальним секретарем Київського відділення видавництва «Мистецтво». Водночас вона вчилася на музично-педагогічному факультеті інституту імені Лисенка, але 1933 року покинула цей факультет. З відкриттям Київської державної консерваторії Онисію Яківну без іспитів прийняли на відкритий уперше в Україні історико-теоретичний факультет. Його вона закінчила 1940 року й того ж року стала аспіранткою цього факультету.

СТУДЕНТКА-АСИСТЕНТКА

Навчання в консерваторії Онисія Шреєр-Ткаченко поєднувала з педагогічною роботою. Вона була викладачем музичної літератури в музичній десятирічці та музичному училищі при Київській консерваторії. Доводилося їй їздити у відрядження, щоб викладати в першій колгоспній консерваторії в селі Водички нинішнього Хмельницького району.

Будучи студенткою, Онисія Яківна від 1936 року одночасно працювала в рідному навчальному закладі як асистент кафедри історії музики та завідувач музично-історичного кабінету консерваторії (цей кабінет, до речі, вона сама й організувала).

Від 1937 року наша землячка стала вивчати архіви, відділи рукописів і стародруків бібліотек України. Вона не обмежилася Києвом, а ретельно попрацювала в Харкові та Львові, не обминула й рідного їй Кам’янця-Подільського. Побувала дослідниця також у Москві та Ленінграді. Скрізь по крупинці збиралися дані для майбутнього підручника з історії української музики для консерваторій. До 1940 року вдалося нагромадити великий і цікавий матеріал і на його основі підготувати перший варіант підручника та хрестоматії. На жаль, усе це багатство згоріло під час пожежі в консерваторії в окупованому німцями Києві. Вдалося тільки за рік до окупації видати збірник «Чайковський на Україні».

В ОКУПАЦІЇ

В автобіографії Онисія Шреєр-Ткаченко розповіла: «Від осені 1941 року й до жовтня 1943 року я з дочкою Галиною була в тимчасово окупованому Києві, працюючи бібліотекарем «Київської музично-драматичної консерваторії», яку окупанти «законсервували» 1942 року. Тоді ж я, разом із викладачами та співробітниками консерваторії, які теж перебували в тимчасово окупованому Києві, концентрувала в бібліотеці консерваторії музичні інструменти, ноти й книги, які нам вдалося зібрати в багатьох квартирах, покинутих викладачами та музикантами, що відбули в евакуацію або виїхали з Києва. Аби забезпечити можливість і точність повернення цього майна їх власникам після Перемоги над загарбниками та реевакуації, ми склали точний список узятих до бібліотеки консерваторії нот й інструментів. Цим списком і керувалися 1945 року при поверненні майна його справжнім власникам. У вересні 1943 року, у зв’язку з насильницькою евакуацією населення з міста, я з родиною стала добиратися до Кам’янця-Подільського, де колись мешкали мої батьки. Після визволення Кам’янця від окупантів я з 26 березня 1944 року працювала санітаркою у військово-польовому шпиталі військової частини 47712 і разом із медперсоналом, який супроводжував санітарну летючку з важкопораненими, повернулася до Києва».

ЗНОВУ КОНСЕРВАТОРІЯ

У травні 1944 року Онисія Шреєр-Ткаченко знову приступила до роботи в Київській консерваторії. Вона викладала на виконавських факультетах, а потім і на історико-теоретичному факультеті історію зарубіжної та української музики, а з 1948 року і курс народної музичної творчості на всіх факультетах. 1947 року захистила кандидатську дисертацію «Українська пісня-романс в її історії та розвитку в XVII-XVIII століттях».

Тетяна Некрасова, одна з учениць нашої землячки, зауважила: «У складних умовах переслідувань у руслі партійно-ідеологічних настанов 1946-1948 років Онисія Яківна, разом із колегами, працювала під тягарем звинувачень «захоплення буржуазно-занепадницькою музикою», що стосувалося викладачів історії зарубіжної музики, та «вузько-націоналістичної обмеженості, відсутності ідеї інтернаціонального злиття націй» – до характеристики викладачів історії української музики та фольклору, тобто, безпосередньо до діяльності Онисії Яківни».

Процитуємо ще один фрагмент зі спогадів учениці Онисії Яківни: «Це був жахливий період, враховуючи той факт, що прізвище Шреєр було німецького походження. Вже пізніше ми частково дізналися про те, як їй доводилося виправдовуватися перед образливими та несправедливими звинуваченнями. Тоді ми, студенти кінця 1950-х років, слухали лекції Онисії Яківни з історії української музики, користуючись переписаними від руки фрагментами музичних творів. Не було й механічного звукозапису – слухання музики на лекціях забезпечували невідмовні ентузіасти, які на фортепіано ілюстрували клавірні переклади опер і симфоній… Заняття з фольклору проводила сама Онисія Яківна (за створеною нею програмою курсу). Вона ж виконувала зразки народних пісень. І коли вона високим та чистим голосом співала старовинні українські пісні, незмінно на її очах з’являлися сльози. Чомусь особливо запам’ятались у її виконанні пісня «Вгору, сонінко, вгору» і пісня-романс «Сирітка». Цей жанр був об’єктом дослідження її кандидатської дисертації, яку вона захистила 1947 року. До іспиту ми повинні були співати напам’ять не менше ніж 30 зразків народних пісень. «Це мінімум», – говорила Онисія Яківна. Для нас це було достатньо важко, але зрадити її ми не могли, народна пісня була частиною її душі».

1953 року Онисія Яківна стала доцентом кафедри історії музики, яку очолював профе-сор Пилип Козицький. 27 квітня 1960 року Пилип Омелянович помер, тож у 1960-1971 роках уже Онисія Шреєр-Ткаченко працювала завідувачем кафедри історії музики Київської консерваторії. 1974 року вона відійшла від педагогічної роботи, але зв’язки з консерваторією підтримувала до кінця життя. Померла 16 жовтня 1985 року.