ПОДІЛЬСЬКІ ПЕРЕХРЕСТЯ ПАВЛА ТИЧИНИ

Хоча славний український поет Павло Тичина (1891-1967), 125-річчя від дня народження якого ми відзначаємо23 січня, родом із Чернігівщини, а працював практично все доросле життя в столичних Харкові та Києві, проте чимало конкретних ниточок пов’язує його з Поділлям. Декілька разів він бував у наших краях, але до Кам’янця-Подільського, очевидно, так і не добрався (принаймні, згадок про це не виявлено). Проте Павло Григорович писав листи в місто над Смотричем письменникові Іванові Дніпровському, його дружиною в 1930-х роках могла стати уродженка Кам’янця-Подільського Олена Пилинська-Чілінгарова, а в Києві у своїй квартирі він спілкувався зі студентами-математиками з Кам’янець-Подільського педінституту.

«ПРОСКУРІВ УЖЕ Ж НА КРАЮ СВІТУ!»

Перше відвідування Поділля, задокументоване поетом, припадає на кінець жовтня 1920 року. 29-річний Павло Григорович тоді завітав у наші краї разом із Другою мандрівною капелою Дніпросоюзу, яка під керівництвом Кирила Стеценка здійснювала подорож Правобережною Україною.

Дніпросоюз – це Дніпровський союз кооперативних товариств, в якому діяв, зокрема, культурно-освітній відділ. Тичина в 1920-1923 роках завідував у Дніпросоюзі художнім кооперативним музеєм.

Після виступів в Одесі капела залізницею прибула на станцію Вапнярка. У літописі мандрівки, який вів Павло Тичина, читаємо: «27 жовтня, середа. Вапнярка. Сніг лежить на землі, на вагонах». Сьогодні Вапнярка – це 

селище міського типу Томашпільського району Вінницької області. 

Неподалік у Тульчині, до якого від Вапнярки було кілометрів з 18, тоді мешкав й плідно працював Микола Леонтович – випускник Подільської духовної семінарії, автор знаменитого «Щедрика», який уперше прозвучав на Різдво – 7 січня 1917 року (25 грудня 1916 року за тодішнім старим стилем) у виконанні хорового колективу університету святого Володимира під керівництвом диригента Олександра Кошиця. Згодом Олександр Антонович стане одним із засновників Української республіканської капели й 1919 року, пробувши з нею два місяці в Кам’янці-Подільському, виїде з хористами в закордонне турне. Ці гастролі принесуть світову славу як Кошицю, так і українській пісні, а «Щедрик» Леонтовича, завдяки цьому турне, згодом стане найпопулярнішою в світі різдвяною піснею.

До речі, диригент капели Кошиця Олекса Приходько (уродженець Княжполя нинішнього Кам’янець-Подільського району, випускник Подільської духовної семінарії, молодший брат Віктора Приходька – автора спогадів «Під сонцем Поділля») був добре знайомий Павлові Тичині: 1916 року Олекса Кіндратович керував у Чернігові хором, в якому співав Павло Григорович. 

17 вересня 1920 року, під час мандрівки з капелою Стеценка, Тичина, пригадавши композицію «Кінець нивоньці, кінець», згадав добрим словом у щоденнику й Олексу Кіндратовича: «В 1916 році її співали в Приходька у Чернігові. Тоді я в нього помічником диригента був, хоч, власне, не приходилось за нього керувати… Як все це змінилось, одійшло… Далеко зараз Олекса Кіндратович, за кордоном з Кошицем велике діло творять».

Із Вапнярки до автора «Щедрика» на розвідку поїхали Павло Гайда (інструктор музичної справи культурно-освітнього відділу у Дніпросоюзі) та Олександр Чапківський (уповноважений Дніпросоюзу, адміністратор капели), а згодом і вся капела гайнула в Тульчин.

Пізніше в нотатках до «Подорожі з капелою Стеценка» Тичина напише: «Уже вирішено: у Вапнярці позлізаємо і на підводах поїдемо в Тульчин… І мені по карті видно – та ось же недалечко й Шаргород, де Коцюбинський вчився в духовному училищі. А де ж Бар? – Чи далеко він од нас? – я кажу комусь униз. – Ось ніяк на карті не знайдеш… О! Це таки далеченько од нас, аж геть туди в напрямі Деражні й Проскурова. – Ого! Куди ти заїхала! – хтось їй (одній із хористок капели. – О.Б.) зауважує. – Проскурів уже ж на краю світу! Зараз же війна, кордони знаєш які?».

Читаючи ці рядки Тичини, згадалася пізніша чудернацька фраза Ільфа й Петрова, вкладена ними в уста Остапа Бендера: «І взагалі останнє місто – це Шепетівка, об яку розбиваються хвилі Атлантичного океану».

У Тульчині капела дала кілька концертів. Під час першого з них Олександр Чапківський пояснив глядачам, що капела приїхала не тільки тому, що хотіла концерт дати, але й тому, що «у вас у Тульчині живе композитор 

Леонтович, якого ми пісні співаємо». Тичина занотував про Леонтовича на цьому концерті: «Микола Дмитрович притуливсь головою до стіни, слухає. Перший плеще в долоні». 

Три дні, 28-30 жовтня, пробула капела Стеценка в Тульчині. 

«ЙОГО ТВОРЧІСТЬ, ЯК ПЛУГ»

Тичина писав про Леонтовича: «Ми любили Стеценка, Степового, Лисенка, Кошиця, Вериківського, Демуцького, Козицького, Ступницького, але єдиний, хто нероздільно панував у наших душах співаків і слухачів, – це Леонтович. Це моє ствердження не гіпербола. Якщо взяти до уваги реакцію слухача на виконання творів різних композиторів, то завжди можна було спостерігати, що найбільше до душі слухачеві твори Миколи Дмитровича. Якщо познайомитись хоча б побіжно із змістом репертуару тих незчисленних хорів, що в перші роки після революції виростали як гриби, то можна помітити, що основна частина репертуару належить до творів Леонтовича».

Ще одна заувага Павла Григоровича: «Ніколи ми не втомлювались вчити Леонтовича. Нам ніколи не було нудно. Леонтович істинно народний художник, його твори, невважаючи на їх складність, – дохідливі і завжди знаходять відгук, зачіпають найглибші, найблагородніші струни народної душі. Його творчість, як плуг, підняла найглибший пласт народних талантів». 

Невдовзі, 23 січня 1921 року, Микола Леонтович загинув від руки вбивці-чекіста. За збігом обставин, Павлові Тичині саме того дня виповнилося 30 років. 27 січня 1921 року поет занотував у щоденнику: «Леонтовича убито. Жаль сухий у мене знову. Дико. І те, що вбили, і те, що я за життя чіпляюсь. От, мовляв, я живий, то й добре. А до других – однаково. Дико. Коли вбили (прізвище викреслено) – більш диким здалося, і я більше переживав. Невже через п’ять чи десять літ ми будемо остільки холодні, що будемо байдуже дивитись, як на наших очах батька ріжуть?».

Невдовзі, 11 березня, Тичина в щоденнику знову згадав про вбивство композитора: «Виписую ноти для хору. «Музика Леонтовича». Чудно. Дивно. Уся Україна Леонтовича заспівала. 

А що йому, Миколі Дмитровичу? Лежить собі в труні, нікому не потрібний». І далі йде така оглушлива сентенція: «Тихим будеш – тебе уб’ють. Сильним станеш – повинен убивать. От в чім логіка життя».

Прикметним є запис і від 27 квітня: «Удень сон важкий. Перед тим я читав статтю із астрономії. Як може людини не бути? Жахнувся крізь сон. Чи того, що іменно людина вмирає. Чи того, що людина нічого не варта, хоч би і не вмирала ніколи, нічого не варта в космосі, якому ніхто ім’я ще й досі не придумав. Це ж ми тільки в своїй атмосфері вмираємо і родимось, тліємо і цвітем. Отаке в мене почуття (пригадую зараз), почуття днів зо два перед тим, як Леонтовича вбито. Тільки тоді я, йдучи по Кузнечній, навіть удень боявся чогось: оглянись, та оглянись же! От-от хтось дожене і ножа у спину всадить. Що воно таке діялось».

ЧЕРВОНІ ЗІРКИ ТИЧИНИ

Хоча колись Проскурів був на краю світу, все ж восени 1962 року, коли це місто вже іменувалося Хмельницьким, Тичина сюди завітав. 7 липня 1962 року поет записав у щоденнику: «О 8.30 дзвонив телефоном із міста Хмельницького Давид Арефович Коваль. Запрошує нас від імені громадськості міста приїхати до них (на виступ) самому мені або ж іще з ким-небудь. Лист готує обком партії. А в редакції газети обласної є товариш Скорський, який відає літоб’єднанням при редакції газети».

Павло Григорович тоді очолював при Спілці письменників України комісію, яка опікувалася молодими талантами, а секретарем цієї комісії працював критик Володимир П’янов. Ось вони удвох, узявши в дорогу молодого поета Миколу Вінграновського та молодого прозаїка Валерія Шевчука, вирушили наприкінці жовтня 1962 року на Поділля. Творча київська четвірка відвідала тоді Вінницю, Хмельницький і Старокостянтинів.

Згадуючи ту поїздку, Валерій Шевчук писав: «До Павла Тичини я ставився іронічно, як більшість моїх сучасників, які зловтішно декламували пародії на нього типу: «В полі трактор дир-дир-дир, ми за мир, ми за мир», або «Затичинилося небо, засосюрилась земля», або «Стоїть в степу, немов билина, Павло Григорович Тичина» – його вірші стали прокляттям мільйонів школярів, які підсвідомо бридились його віршотворством, а це був поет, який колись грав на «соняшних кларнетах». Я прочитав цю його книжку, також і «Замість сонетів та октав», ще студентом і в давніх виданнях: вірші були красиві, музичні, але, як то кажуть, «не мої», тобто до душі промовляли мало, принаймні куди менше, як Євгена Плужника чи Володимира Свідзінського, яких я ставлю для себе куди вище від Павла Тичини. Зі мною багато хто не згодиться і матиме рацію, але є й інша рація: поета вибирають для серця й душі, а серця і душі – різні, як і способи сприйняття прекрасного. Через те я трохи побоювався зближення з поетом, що колись мав великого таланта, але цілком його спаплюжив».

Ще один фрагмент зі спогадів Валерія Шевчука:

«До Хмельницького ми приїхали раннім рано, десь перед шостою… Ми вийшли з вагону і побачили привокзальну площу, на якій було повнісінько людей. І тут Тичина штовхнув мене і сказав:

– Дивіться, скільки людей. 

І тільки одна жінка в зеленій хустці.

Це мене вразило, виявляється, в ньому не вмер митець, хоча я був переконаний: таки вмер і остаточно.

Загалом виступав публічно він шаблоново, ввертаючи в мову вірнопідданчі фрази, але інколи, як і цього разу, в ньому спалахувала притлумлена природа поета, і він міг сказати щось виключно оригінальне. З молодими писаками любив возитися, його засипали віршами і, кажуть, він до всіх, навіть графоманів, ставився уважно і подавав фахові поради… Часом мені здавалося, що його надмірна, до запобігливості, чемність іде від величезного поселеного в ньому страху – по-людському ставало його жаль. Але душею він залишався тонкою».

Враження про перебування в Хмельницькому й Старокостянтинові залишив у щоденнику і Павло Тичина. Запис виглядає як фрагмент листа невідомому адресату:

«Учора, уночі (точніше, в пів до першої ночі), як ми всі разом поверталися із Старокостянтинова (як уже переїхали половину дороги), – із машини я побачив дві смуги світла, що освітлювали темне-темне, аж чорне, поле.

– То трактористи працюють! – пояснив наш шофер… 

У своєму номері готелю я вже швидко почав роздягатись, але мою увагу прикувала червона зірка, що високо рівним світлом горіла на башті вашого міста. І я довго дивився на неї. Мені здавалося, що це ж і в місто Хмельницький перенесено одну із тих зірок, які палають на кремлівських вежах у Москві. 

Оці ось два образи – весь час уже я пам’ятатиму, коли й поїду від вас до Києва. Ці образи тісно пов’язані з трудящими вашої області і з їх ставленням до праці, – це з одного боку; і з другого – ці образи показують: яке ж саме місце посідає Хмельницька область України і в усьому Радянському Союзі».

Про червону зірку згадав у спогадах і Валерій Шевчук, але пов’язав цей епізод із Вінницею:

«Потім ми сиділи на якомусь нудному прийомі. Вже потемніло, промовці жували жуйку слів, а Тичина ніби й не слухав славослов’я в його честь, а все позирав у вікно. 

– Подивіться, – сказав він мені, бо сиділи поруч, – яке дивне світло в тієї зорі! 

У вікні і справді було видно червону зірку з лампочкою в середині – атрибут тоталітаризму. І вона в густому сутінку мала якесь і справді моторошне криваве світло, яке розкидало навкруг червоне списся. «Фата моргана», – подумав несподівано я, і раптом зрозумів провісну алегорію Михайла Коцюбинського, адже це було його рідне місто, відтак його повість і стала пророцтвом цього червоного марева, в якому згоріли і його син, і зять, котрі стали служниками тієї потвори. Саме тоді я прочитав даного мені Іваном Світличним листа Сергія Єфремова до Юрія Коцюбинського, де той сказав, що кістки батька перевертаються в могилі через його ренегатство. І мені вперше здалося, що починаю трохи розуміти драму Павла Тичини. Він же ніяк не міг відірвати погляду від того примарного червоного, кривавого сяйва. 

Назагал це був маленький дідок, дуже послужливий і запобігливий у стосунках з усіма, навіть з нами, юнаками. Виглядало, ніби він відчуває якусь велику провину і знає, що й інші відають про неї, тому перед людьми й запобігав».

У листопаді того ж 1962 року Володимир П’янов, Валерій Шевчук, Микола Вінграновський відвідали Кам’янець-Подільський. Павло Тичина з ними не поїхав.

З КАМ’ЯНЕЦЬКИМИ СТУДЕНТАМИ

23 травня 1965 року Тичина занотував у щоденнику: 

«Група студентів-математиків Кам’янець-Подільського педінституту була у мене в гостях – на широкій дружній бесіді. 

Для їхньої інститутської бібліотеки я передав деякі свої книги, а також і книги сучасних письменників України (а я також їх куплю для себе по кілька примірників) та ще ноти – музику на слова поетів. 

Вони мені ж подарували скульптурний портрет Леніна у весь зріст з таким написом: «Дорогому Павлу Григоровичу від студентів Кам’янець-Подільського педінституту».

Невеличкий коментар до цього запису поета. В ті часи в місті над Смотричем ще не було електронно-обчислювальних машин (чи комп’ютерів, як ми кажемо сьогодні), тож викладач Микола Антонович Дудар щовесни возив старшокурсників фізмату на тижневу практику в Київ. Ця поїздка, крім того, мала й широку культурну програму. У травні 1965 року кам’янецьким студентам цілком випадково випала нагода поспілкуватися з Павлом Григоровичем.

Ще багато цікавого можна повідати про інші ниточки, які пов’язували Тичину з Поділлям, але прибережемо їх розкриття для інших слушних моментів. А завершимо нашу розповідь словами письменника Івана Сенченка, сказаними Валерієві Шевчуку, коли той вкотре гостро висловився проти Тичини: «Що ж ви хочете? Коли по скрипці Страдіварі бити молотком, якої музики від неї ви чекаєте?».