П'ятница, 29 Березня 2024 р.
29 Квітня 2016

ТУТ ДУХ РОСІЇ, ТУТ НЕЮ ПАХНЕ

У замітці «Не везе Пушкіну з Бенкендорфами» («Подолянин» від 8 квітня) ми писали про ініціативу фракції ВО «Свобода» в міськраді перейменувати в Кам’янці-Подільському Пушкінську на вулицю Івана Мазепи. Сьогодні пропонуємо читачам ознайомитися з роздумами про постаті поета й гетьмана кам’янчанина Едуарда Крилова – громадського діяча й одного з активних дописувачів «Подолянина».




МазепаДесь наприкінці 1950-х, перебуваючи в Чернівцях, я потрапив на концерт югославської співачки Радміли Караклаїч. Тоді вона перебувала на вершині слави, її концерти викликали справжню естетичну насолоду. Пам’ятаю, як співачка, зійшовши з мікрофоном зі сцени, запитала у глядачів перших рядів: «Який поет вам найбільше подобається?». Більшість відповіла однозначно: «Пушкін».

Інших чудових російських ліриків ніхто не назвав. Про українських ніхто й не згадав. Не знаю, що подумала співачка про українську публіку. Вона, як виявилося, очікувала, що їй назвуть Євгена Євтушенка, шельмованого тоді комуністичною пропагандою за вільно висловлену за кордоном думку.

Згадуючи цей епізод, я постійно думав: чому у свідомості наших громадян існує саме цей стереотип, немає місця для ширшої ерудиції? Нагадаю, що концерт відбувся в Чернівцях, а не в зросійщеному Донецьку.

Пізніше, відвідавши кілька союзних республік, а правдивіше звучало би – колоній, маючи багато різноманітних зустрічей, невпинно спостерігаючи за життям тих суспільств, я дійшов до висновку, що й там існував культ Пушкіна, який методично і цілеспрямовано нав’язувався неросійським націям і невпинно зростав після смерті поета. Особливо наполегливо він підтримувався комуністичною пропагандою. Виходячи з її настанов, усі національні поети мали би формуватися й зростати під впливом пушкінського генія. І цього мали дотримуватися всі діячі культури великої імперії, або, як її називали у вільному світі, «тюрми народів». Тому пересічному українському громадянинові нелегко і тепер дистанціюватися від того, що втовкмачувалося в його бідну голову століттями.

Так, для Росії Пушкін – національний поет. Власне, від нього починається розвиток російської літератури, яка потім породила не лише Федора Достоєвського та ЛьваТолстого, а й вийшла на світовий рівень. Але признаймося собі, що провідного значення в світі вона не має, про що безупинно повторюють її апологети. У XVII ст., коли в Європі творили Кальдерон, Корнель, Мільтон, Расін, Мольєр, у Росії художня література майже не існувала. Лише Пушкін зблизив архаїчну російську мову літератури XVIIІ ст. з народною, заклавши початок формуванню сучасної літературної мови. Віддавши данину романтизмові, він перейшов до реалізму, створивши низку чудових творів, серед яких роман у віршах «Евгений Онегин» – «энциклопедию русской жизни» за словами Бєлінського. Так, він любив Росію, інакше й не могло бути. Він присвятив їй і своєму народові всю свою працю. Але Російська імперія була країною багатонаціональною, тож виникає запитання: а як поет ставився до історії, культури, літератури інших націй? Нас, передусім, цікавить його ставлення до України.

Відомо, що дружина поета, Наталя Гончарова, була праправнучкою українського гетьмана Петра Дорошенка. Пушкін відвідав Україну, коли перебував у дивному засланні на півдні. Він із повагою поставився до славного предка своєї дружини. За це можна було б йому глибоко вклонитися, якби не поема «Полтава». Тарас Шевченко не раз у суперечках із російським поетом Яковом Полонським говорив, що він через цю поему ніколи не шануватиме Пушкіна як людину й поета, бо той на свій великодержавницький лад спотворив події війни Росії зі Швецією.

Для прикладу наведемо дві цитати з поеми, де протиставлені один одному російський цар Петро І і український гетьман Іван Мазепа – головні герої поеми:

Выходит Петр. Его глаза

Сияют. Лик его ужасен.

Движенья быстры. Он прекрасен.

Он весь, как божия гроза

Идет. Ему коня подводят.

Ретив и смирен верный конь,

Почуя роковой огонь,

Дрожит. Глазами косо водит

И мчится в прахе боевом.

Гордясь могучим седоком.

Зовсім іншими фарбами змальовано Мазепу:



Не многим, может быть, известно, …

Что он не ведает святыни,

Что он не помнит благостыни,

Что он не любит ничего,

Что кровь готов он лить, как воду,

Что презирает он свободу,

Что нет отчизны для него.

Слово «злодей», яким Пушкін характеризує Мазепу, в поемі повторюється шість разів і один раз він називає його «змеем». То ж не дивно, що поему високо оцінив цар Микола І, з чого видно, кому служив Олександр Сергійович як поет. Він вважав цілком допустимим знищення української державності, а натомість зміцнення і возвеличення Російської імперії. Гімн Петрові він творить у вступі до поеми «Мідний вершник», хоч і намагається розкрити на цьому тлі долю простого чиновника Євгенія.

Тут доречно пригадати поему Шевченка «Сон», в якій набагато реалістичніше відтворено обличчя російського самодержавства. У «Полтаві» Пушкін свідомо оминає Батурин, хоча події в цій колишній столиці України йому не могли бути невідомими, коли населення цього міста повністю вирізали російські брати «по крові і по мові».

Після польського повстання 1831 р. Пушкін закликав задушити його, витоптати повстанців, мотивуючи це тим, що для Росії це громадянська війна, це внутрішня справа, і чужинцям немає чого сюди втручатися. З цього приводу з’являються його вірші «Перед гробницею святой», «Клеветникам России», «Бородинская годовщина». Останній написано після взяття Варшави саме того дня, коли відзначали річницю Бородінської битви. На цьому тлі розривається дружба Пушкіна з Міцкевичем. Польський поет і патріот не міг вибачити Пушкіну його великодержавну сутність.

Украй негативну оцінку Петрові І дав Лев Толстой, в якого не бракувало патріотизму й відданості великій Росії (цитата з чернетки оповідання «Николай Палкин»):

«С Петра I начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь 1/4 столетия губит людей, казнит, жжёт, закапывает живых в землю, заточает жену, распутничает, мужеложствует, пьянствует, сам забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных членов и подобиями Евангелий – ящиком с водкой славит Христа, т.е. ругается над верою, коронует блядь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына и умирает от сифилиса, и не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблестей этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему».

Перемога в Полтавській битві дала цареві особливої наснаги в його невгасимому бажанні управляти всією Європою, відкрила для нього якнайширші перспективи. Саме тоді він написав заповіт щодо подальших дій Росії на світовій арені. 1938 р. цей Петрів тестамент надрукував паризький часопис «Promethee» (№ 136-137). Зміст його можна коротко подати так: 1) держати російський народ у стані безперервної війни; 2) при кожній нагоді встрявати у справи європейських держав; 3) розділити Польщу; 4) шукати зв’язків з Англією і в слушний момент відвернутися від неї; 5) розділяти державні межі вздовж Балтики; 6) тримати союз з Австрією, вдаючи, що їхні наміри підтримуються (в ХХ ст. місце Австрії зайняла Німеччина); 7) заволодіти Чорним і Балтійським морями; 8) посварити між собою європейські країни і у вигідний момент напасти на них своїм військом.

Ця настанова Петра діяла в Росії царській, в Росії комуністичній, діє і тепер у Росії путінській. Вона була причиною всіх локальних і світових воєн із величезною неуявною кількістю жертв. Природа російської імперії завжди залишається незмінною, і доводиться інколи дивуватися недалекоглядності політиків європейських і українських також.

Професор славістики зі США Ева Томпсон (Маєвська) своє дослідження з російської літератури назвала «Трубадури імперії», бо вважає, що російські письменники як поведінкою, так і творчістю зміцнювали підвалини самодержавницької імперії. 30 років Росія вела спустошливу війну на Кавказі. Пушкін підтримував цю загарбницьку авантюру імперії, зовсім не співчуваючи місцевому населенню, яке піддавалося нещадним звірствам і винищенню. Ева Томпсон зазначає, що експансія на Кавказі почалася з Петра І. На підкорення Кавказу царський уряд послав генерала Єрмолова, жорстокого вішателя. Пушкін з цього приводу писав: «Смирись, Кавказ: идет Ермолов!». Він навіть просився в Єрмолова бути у нього секретарем.

Коли Пушкін прибув на Кавказ, то воєнними діями там уже керував фельдмаршал Іван Паскевич. Російському поетові хотілося самому взяти участь у воєнній авантюрі, проте Паскевич його не допустив до цього, оскільки той не мав військової підготовки. Враження та своє позитивне ставлення до цієї війни Пушкін, уже зрілий письменник, викладав у «Подорожі до Арзрума». Вбивство людей, що не хочуть уступити чужинцеві своєї споконвічної землі, він зобразив як звичне й буденне явище. І знову звертаємося до Шевченка, який подає війну на Кавказі зовсім по-іншому, від усього серця співчуває поневоленим горцям: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає! За вас правда, за вас сила і воля святая!».

Щодо особистості Івана Мазепи, то, по-перше, його портрет на грошовій купюрі української національної валюти не є випадковим, по-друге, на відміну від Петра І, він був високоосвіченою людиною з європейським вихованням, знав кілька європейських мов. Він був будівничим європейської України. З його участю побудували величні церкви й монастирі у Києві, Чернігові, Переяславі. Стиль зведених ним будинків дістав

назву «мазепинського бароко». Він віддав новий будинок для Могилянської академії. Розуміючи потребу країни і народу в освіті, він запровадив різного типу навчальні заклади.

Віддаючи гетьману належне, російський поет Кіндрат Рилєєв написав поему про небожа й активного помічника Мазепи Войнаровського. Там описано десятирічну наукову мандрівку землями Сибіру дійсного члена Петербурзької академії наук Герхарда-Фрідріха Міллера. На превеликий подив, серед дикої природи і неосвіченого люду він зустрів у Якутії людину європейського типу, що володіла кількома європейськими мовами. Це був Войнаровський, засланий у той край за участь у війні проти Росії. Самотній у сибірській глушині, приречений на довічне заслання, він, що почав уже сам потроху дичавіти в цьому білому безголоссі, розповів прибульцеві з Петербурга історію свого життя. Рилєєв співчутливо ставився до свого героя, а Пушкін категорично виступив проти публікації цієї поеми, однак вона була надрукована.

Належну оцінку Мазепі дали західноєвропейські митці Віктор Гюго, Ференц Ліст, Юліуш Словацький, Рудольф фон Готтшаль. Джордж Байрон писав: «І сам він був, як дуб-титан, землі козацької гетьман».

Сподіваюся, що минуть роки, і в свідомості громадян України своє належне місце займуть не культи імперських надбудов, а справжні, зайвий раз не перефарбовані, сини й дочки України.

Едуард КРИЛОВ.