ПАТРІАРХ І «ГАЙДАМАКА У СПІДНИЦІ»

Для Кам’янця-Подільського вересневі дні – це традиційно дні Микити Годованця, адже письменник, який перетворив місто над Смотричем на столицю української байки, народився 1893 року саме у вересні: 14-го – за тодішнім старим чи 26-го – за сучасним новим стилем. Про Микиту Павловича вже стільки написано, але щоразу з’являються нові матеріали, які додають важливі штрихи й деталі до життєпису цієї чудової людини й майстра красного письменства. Ось і цієї осені кандидат філологічних наук Олег Рарицький із нашого національного університету ознайомив мене зі спогадами про Годованця української поетеси, прозаїка, критика й перекладача Галини Тарасюк. Повний обсяг підготовленого нею матеріалу – це п’ять газетних сторінок, ми ж вимушено обмежимося однією, вибравши найголовніше.

КАМ’ЯНЕЦЬКИЙ ЧАРІВНИК

Галина Тарасюк народилася 26 жовтня 1948 року в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області. Якось письменник Василь Василашко, який працював над нарисом про патріарха української байки, поцікавився в Галини Тимофіївни: чи відомо їй, що в її рідному селі далекого 1910 року вчителював Годованець? З’ясувалося, що письменниця не тільки знає про цей історичний факт, а й сама ще школяркою листувалася з Микитою Павловичем. Тоді Василь Федорович попросив Галину Тимофіївну написати про це кілька слів. «І я написала невеличкий спогад, покладаючись тільки на свою емоційну епізодичну дитячу пам’ять, оскільки майже весь мій архів із ранніми віршами, листами до мене, зокрема і знаменитого байкаря, загубився з причин моєї неспокійної мандрівної, а часто й безпритульної юності», – розповіла письменниця.

Цей спогад дійшов і до Хмельницького обласного літературного музею, де його прочитав директор і письменник Василь Горбатюк. Він звернувся до архіву Годованця і там відшукав листування байкаря з Галиною Тарасюк упродовж 1965-1967 років. Для письменниці було повною несподіванкою, коли на Водохреще 2016 року на її електронну адресу надійшов цей безцінний дар: «Признаюся, була вражена: якою ж це треба бути інтелігентною, далекоглядною і доброзичливою людиною, щоб зберегти не тільки листи, а й невправні віршики сільської школярки! І як це треба було – після пережитих зрад, доносів, знущань, принижень, вчинених над тобою двоногими, – так неупереджено любити людей і вірити в їхню Божу подобу!… Незбагненно!».

І далі: «Читала листування з трепетом і благоговінням, відчуваючи, як ці «воскреслі» листи, ніби чарівна ниточка, тягнуть за собою цілий клубок яскравих, теплих і дуже важливих для мене спогадів про далекі 1960-ті, довгождану, спасенну «хрущовську відлигу», моє нехитре юне життя-буття і появу в ньому світлого образу ніколи не баченого чарівника Микити Павловича Годованця, який своїм людським прикладом і письменницьким подвигом, чуйним, щирим і мудрим словом перший із відомих достойників присвітив мені вузеньку і тернисту стежечку у великий світ літератури… Одно слово, цілий пласт прожитого й пережитого постав перед моїми очима з призабутими подробицями, емоціями, переживаннями, цікавими деталями, а головне – людьми».

«СПРОВОКОВАНИЙ» ДЕБЮТ

Хоч віднайдені листи Микити Годованця до Галини Тарасюк датовано 1965-1967 роками, все ж вона переконана, що своє перше дитяче послання до нього написала ще раніше, десь у 1961-1962 роках, коли навчалася в старших класах Орлівської восьмирічки, бо, як згадує письменниця, «саме в цей час я раптом із дивного дива стала писати байки й гуморески на злободенні теми, кілька з яких надрукувала гайсинська районна газета «Трибуна праці». Ці «придибашки» так сподобались керівникові літстудії, що мене викликали на з’їзд робсількорів, прийнявши за сільську вчительку. Яке ж було здивування, коли перед дорослими людьми постало дрібненьке худеньке дівча, заплетене в чотири кісочки».

Як зазначає Галина Тарасюк, її дитяче віршування «прорізалося» не без допомоги Микити Годованця, адже з 1957 року, коли байкаря нарешті реабілітували, стали знову виходити його збірки: «Байки» (1957, 1960), «Осел на хаті» (1958), «Заяча математика» (1961). «Були ці книжки і в бібліотеці мого віддаленого від світових магістралей степового села, і навіть в нашій хаті. Зачитувався ними мій батько, Тимофій Омелянович, сільський «завклуб», великий шанувальник української літератури», – читаємо в спогадах письменниці. І далі: «Справді, мій ранній гумористичний «дебют» був спровокований (інакше й не скажеш!) творами Микити Годованця, письменника, овіяного легендами і пієтетом мого батька. Саме тато дав мені, семикласниці, літературна творчість якої обмежувалася рамками шкільної стінгазети, прочитати книжки Микити Годованця. Я й прочитала… Особливо мені сподобалася гумореска «Василик». Ніби про наших сільських хлопчаків написана… Сподобалась також байка «На пасіці». Про трутнів. Яких теж вистачало і в школі, і в колгоспі. Тож, перейнявшись бойовим настроєм байкаря і зарядившись його влучним гумором, я й собі втяла кілька гуморесок «на злобу дня» і, не роздумуючи, таємно від батька, послала в редакцію газети «Трибуна праці». Яким же було моє здивування, коли газета деякі надрукувала!».

Веселий літературний дебют Галини Тарасюк завершився невесело. По-перше, ніхто з її односельців не повірив, що гуморески написало мале дівчисько, а не її тато – сільський гострослов і правдолюб. По-друге, всі відразу впізнали прототипів «героїв». Тож батько попросив Галю: «Більше, дитино, не пиши цих гуморесок, бо зі мною люди в селі перестануть здороватись…. Та й часи непевні, як і цар Микитка… (так ласкаво називав Хрущова), щоб не прийшлось ще за нього у тюрмі сидіти через твої байки».

Проте в редакції «Трибуни праці» дуже хвалили гуморески Галини Тарасюк за актуальність і непримиренну боротьбу з несвідомими елементами, які заважали народові «йти вперед до світлого майбутнього». «І порівнювали з творами Микити Годованця, – згадує письменниця. – Не пригадую, можливо, й адресу мені дали Микити Павловича, бажаючи порадувати його послідовниками. Зате добре пам’ятаю, як листа від Годованця читали педагоги Орлівської восьмирічки».

ПОЕТИЧНИЙ ЖИВЧИК

Галина Тарасюк продовжила навчання в дев’ятому класі Великомочульської середньої школи, де почалося її нове, вже «доросле» шкільне життя… І листування з Годованцем обірвалося, але якось само собою відновилося 1965 року, коли Галина навчалася в десятому класі, і тривало до літа 1968-го. Читаємо у спогадах: «За цей час, як видно з листів, я встигла закінчити десятирічку, двічі провалитися на екзаменах у Київський державний університет імені Тараса Шевченка, попрацювати вчителькою англійської мови у Бджільнянській восьмирічці, літпрацівником теплицької райгазети «Зірка», ще раз дебютувати зі скандалом у газеті «Комсомольське плем’я» і, врешті, кинути все лоском і поїхати підкорювати Москву, а точніше – вступати до Московського літературного інституту імені Горького… І всі ці роки цей великий і безмежно людяний, щедрий на добро чоловік брав участь у моєму неспокійному, бурхливому житті, переживав мої успіхи і невдачі, злети і падіння, пильно оберігав від зривів і відступів, спрямовуючи і мою дорогу, і мої кроки у правильному напрямку».

Як найкраще підтвердження цих слів, Галина Тарасюк наводить лист Микити Годованця до неї, написаний 1 грудня 1965 року:

«Дорога Галино!

Всі твої вірші мені сподобались. В них багато лірики, ніжності, гарних образів поетичних. Я бачу, що у тебе є здатність поетична, вміння творити образами. Всі вірші дають мені картину твого духовного багатства. Звичайно, усякий талант треба розвивати, треба над собою працювати, учитися, читати багато кращих поетів, щоб у них вчитися майстерності, навчатися різні теми, різні думи покладати на ноти поезії, це так, як байкареві треба вміти різні теми покладати на байкарські образи, як композиторові треба вміти свої думки і почуття покладати на звуки.

Я почав, навчаючись у второкласовій школі, писати, коли було мені 14 років. Мої вірші були гірші, бо й розвиток мій був нижчий і сама наука наша була дуже мізерна. Часи тоді були не ті. Але я дуже любив своє писання, творчу роботу і ніколи не кидав її. Читав інших поетів, різні книги – і поетичні, і прозові, і завжди дбав, щоб у них щось собі взяти. Дуже важким трудом, довгими роками практики доходив чогось: були кращі твори, були гірші. Так воно у кожного буває.

У тебе теж так: одні слабші, одні дужчі.

Твій татусь добре сказав, що вірш про діда наймиліший: тут конкретний образ, якому ти знайшла щось поетичне сказати. А це дуже мило. Адже рушничок Малишка тим бере за серце, що образ пісні – матуся – всім нам рідний і милий. Він знайшов, вигадав подію – ніби мама подарувала йому рушник, коли він ішов у путь життєву. Поет (може, це й справді було?) так змалював цю подію, що ми ніби бачимо перед своїми очима, як мати подає йому рушник і сльози ллються з її очей: не знає, чи побачить вона ще свого сина, чи десь у чужому краю, а може, й на війні загине…

Твій вірш про дідуся тим бере за серце, що конкретний образ ти оспівала ніжними тонами. Шкода, що ти не вклала своїх почуттів: нема тебе, дідусю, що колисав мене на руках, що розповідав мені страшні і цікаві історії, казки, що наспівував своїх пісень, які були такі мрійливі, що під мелодії я засинала, і тоді снилися мені такі рожеві сни…

Розумієш мене? Ти – лірик і тому всякі події треба зв’язувати з власними переживаннями, з тим, як реагує твоя душа, твоє ніжне серце на все, що може бути зв’язане з мальованим образом.

Отож, я раджу тобі цей вірш про дідуся розвинути, обарвити його, пов’язавши зі своїми уявними переживаннями. Щоб цей вірш став піснею про дідуся, не твого дідуся, а піснею всіх молодих людей, що втратили своїх рідних і не можуть забути образів їх. Опрацюй вірш і пришли мені ще раз, – я порівняю і скажу, чи здатна ти збагатити те, що раз уже було написано. Адже кожний письменник повинен уміти робити над створеним, опрацьовувати написане, як столяр опрацьовує зроблену шафу: він і вигладжує ніжно дерево, і полірує його, надаючи йому і блиску, і принади, щоб покупець не одійшов від шафи, а купив її обов’язково і був задоволений з доброї мистецької роботи. Бо кожен покупець не хоче погану коробку, а хоче мати в хаті художній виріб.

Гарні в тебе вірші «Я в ліс піду», «Місячна ніч», «Перший сніг»…. Ти вмієш говорити образами, а це свідчить, що в тобі живе поетичний живчик. Це чисто ліричні вірші, барви жіночої багатої душі. Проте читач хоче у твоїй творчості відчути своє, себе побачити, свою думку знайти, собі пораду і розраду мати. Тож треба так складати твір, щоб читач на твоєму особистому побачив загальнолюдське, що і його стосується.

Це важко робити, але воно прийде потім, з досвідом, в міру зростання світогляду, знання людської душі, практики особистої.

Працюй, люби творчу роботу, і вона тебе любитиме.

Ті книги, що в тебе є, – Малишка, Рильського, Єсеніна, Сосюри, Тичини, – можуть бути для тебе доброю школою: треба вміти їх читати – треба вдумуватись в їх образи, в їх поетичні звороти, в способи будування вірша, ритміки.

І надалі тримай зв’язки з газетами і журналами, що виходять в районі, області, в центрі. Тепер редакції ласкаво приймають молодих, не те, як було колись. Колись мені (я тоді вчителював в Орлівці) київська газета на мої вірші початкові грубо відповіла: «Киньте писати, папір псувати». Це було мені, як молотом по голові. Проте я любив творчу роботу, і ця брутальна порада не вбила цієї любові.

Надсилай свої нові роботи. Радий буду читати їх. Може, потрібна буде порада – охоче передам своїй землячці у міру своїх знань.

Будь здорова, привіт батькам! Привіт вчителям і учням!

З побажанням усього кращого, успіху в твоїх благородних починаннях!».

Цей лист Галина Тарасюк прокоментувала так:

«Скільки тепла і щирості в кожному слові! Скільки поваги до юного таланту і делікатності: навіть натяку на повчання, просто щира розмова на рівних про секрети творчості. Кожна порада, кожне зауваження Патріарха було для мене тоді відкриттям і одкровенням.

Сьогодні для мене листи Годованця – це дорогоцінні шматочки різнобарвної смальти, з яких я хочу скласти тільки свій власний портрет великого сміхотворця на тлі епохи, яка його народила, надихала, тяжко карала і врешті обезсмертила.

Звичайно ж, заохочена добрим словом Метра, я почала надсилати йому усе, що мала кращого з написаного: і вірші, і прозові замальовки. Доброзичлива реакція Годованця на мої проби пера окрилювала. Ще б пак! Я вперше почула про свої «твори» думку спеціаліста, знавця літератури і літературної творчості. Тим часом, як видно з листів, Микита Павлович дуже серйозно зайнявся моїм літературним вихованням: не тільки детально «розбирав» кожен вірш чи етюд, а й радив, що читати, надсилав збірки популярних тоді молодих поетів-шістдесятників та «вирізки» з їхніми віршами з газет і журналів».

«МИ ТАК І НЕ ЗУСТРІЛИСЯ»

За браком місця обмежимося цим листом і коментарем до нього. Улітку 1968 року Галина Тарасюк поїхала в Москву вступати до Літературного інституту імені Горького. За словами письменниці, Москву вона таки «взяла», але – «не втримала». За доносом одного землячка, племінника відомого в ті часи посереднього письменника, Галину Тарасюк вигнали з інституту за націоналістичні погляди та новели. Читаємо в спогадах письменниці:

«Повернувшись додому, емігрувала на Буковину, де мене чекали нові випробування на міцність і готовність бути письменником. І хоч із Чернівців до Кам’янця-Подільського було рукою подати, ми так і не зустрілися з ним на цій землі. Обірвалося і листування. Правду кажучи, соромилася писати Микиті Павловичу про свої невдачі. Та й боялася нашкодити йому, великому страднику. Тим більше, що на той час «хрущовська відлига» поволі переходила у «брежнєвські заморозки»…. Наді мною скоро взяли шефство ті самі невмирущо-вічні «пильні хлопці», про яких згадував Микита Годованець, і почалася звична для мене «тряска» – то вгору, то вниз… Однак саме тепла і затишна Буковина врятувала мене від смертельного обмороження…».

Далі Галина Тарасюк зауважила про обірване листування: «Я просто соромилась «навантажувати» добру людину своїми постійними проблемами. Хоча, думаю, вже з висоти своїх поважних літ, що йому було цікаво листуватися з таким «гайдамакою у спідниці», якою була я». Микита Годованець помер 27 серпня 1974 року, тож його листування з Галиною Тарасюк, що обірвалося влітку 1968 року, могло би тривати ще шість років.