МИХАЙЛО ДМИТРОВИЧ БЛИЗЬКИЙ І ДАЛЕКИЙ
Місяць тому, 5 вересня, одночасно відійшли у вічність знані в місті та районі люди – Михайло Аносов й Антон Малик. Першому з них 11 жовтня виповнилося би 70 років. Пропонуємо увазі читачів статті, присвячені світлій пам’яті цих достойних діячів.
Сьогодні мені важко сказати, коли реально я познайомився з Михайлом Аносовим. Але тепер, після його смерті, мені здається, що знав я його з часів далеких і незапам’ятних, хоча це було, напевно, не так. Він був на 8 років молодший від мене, та мені завжди здавалося, що він на 8 років старший, бо його глибокі знання, широка ерудиція, вчений ступінь, адміністративна посада вивищували його наді мною, але у взаємних стосунках, можна сказати, товариських, ми перебували на одному рівні. Ніколи до нього і після нього до робочого кабінету очільника міста я не міг заходити так вільно й невимушено, з розумінням того, що я потрібний мерові, а він мені, бо ми разом із ним і його командою робимо одну справу. Правда, звертався я до нього завжди на «Ви».
Згадую один епізод із низки багатьох цікавих, що траплялися не раз у моєму житті і який стосувався саме Михайла Дмитровича. В ті давно минулі роки службові обставини закинули мене до Польщі, до міста Бидгощ. Я перебував, як це не дивно, в групі вчителів польської мови, представників польської діаспори, які прибули з різних країн світу. Звичайно, ця група викликала інтерес у місцевої преси, бо містяни повинні були знати про таку незвичайну подію. Отже, після кількох інтерв’ю нас запросили до мера міста. Той вів розмову з кожним із нас. Розпитував, по змозі, детально, хто є хто, де проживає, чим займається.
Коли прийом і розмови закінчилися, і всі встали, готуючись до виходу, мер несподівано попросив мене залишитися. Це мене дещо здивувало й розхвилювало. «Ви Михайла Аносова знаєте?» – запитав мер, коли ми залишилися самі. «Аякже. Ми в добрих стосунках», – відповів я. Тоді мер попросив передати Аносову від нього вітання й візитку. Я виконав його прохання. Михайло Дмитрович при зустрічі усміхнувся й промовив: «О, то він уже мер. Ми давно з ним знайомі». Я не розпитував про деталі, хоча було цікаво, не хотів забирати багато часу. В людини на посаді він досить обмежений, і я розумів це. Але було приємно впевнитися, що нашого голову знають не лише в нашому місті та Україні і що скрізь мають про нього добру думку.
На сторінках газети вже йшлося про те, як за активної участі депутатів міської ради Анатолія Лучка, Володимира Лобашова, Володимира Пташника, Василя Ширка, Ігоря Земскова був обраний перший у нашому місті демократичний мер. Про його діяльність сьогодні можна почути різні думки. Хтось не проти приписати собі якісь його заслуги, збоку уявляючи себе великим стратегом, хтось ображений недостатньою увагою до його такої важної, як він би собі вважав, особи, комусь він відмовив, комусь не догодив, з кимось не порозмовляв стільки, скільки тому хотілося. Але жоден не в стані уявити себе на місці голови в той складний і непевний час, коли доводилося багато чим ризикувати, коли над нами нависала загроза ГКЧП і кожен з команди знав, що його нічого доброго не чекає у разі перемоги путчистів. Списки були готові, в них було вказано, кого на ліквідацію, а кого на заслання. А хто ще міг проявити стільки витримки й твердості духу, коли було здійснено дві спроби демонтувати пам’ятник більшовицькому вождеві й з другого разу це вдалося? Адже фанати могли елементарно помститися за такий «злочин» на побутовому рівні. В ті часи події розвивалися стрімко й непередбачливо. Тож чи треба вимагати зайве?
Михайло Аносов як голова міста діяв на зламі двох епох. Одна відживала, але чіплялася за минуле з неймовірною впертістю, друга ще не набрала достатньої сили й інерції. Ухвалювати тоді будь-які рішення було ризиковано й небезпечно. Одначе йому вистачало мудрості й далекоглядності чинити так, як було доцільно, аби ті рішення не викликали небажаних наслідків. Він увійшов в історію Кам’янця-Подільського як перший його демократичний голова. Він поклав початок ліквідації комуністичних символів. Під час його головування створено топонімічну комісію. Її тоді очолив мовознавець із місцевого педінституту (нині університету) Петро Ткачук. Діяльність комісії встигла дещо змінити топоніміку міста, і вона засяяла, за словами Петра Єфремовича, «новими барвами». Правда, згодом із низки причин було значно ускладнено процедуру перейменування вулиць, що сьогодні загальмувало декомунізацію, пов’язану з очищенням мапи міста від більшовицьких назв.
Без сумніву, про Михайла Дмитровича прийдешні покоління відгукнуться добрим словом. Своєю патріотичною діяльністю він створив собі пам’ятник – і пам’ятник той нерукотворний, і стежка до нього з віками не заросте.
Едуард КРИЛОВ, м.Кам’янець-Подільський.