ЧАРІВНИК САДОВСЬКИЙ

«В іконостасі нашої пам’яті великі українці іноді не тримаються, бо нам нема з ким їх порівнювати. Про Садовського мало сказати – великий артист. Такого артиста у нас просто більше не було ні до, ні опісля», – так натхненно написав про українського актора й режисера Миколу Садовського (1856-1933) сучасний український театрознавець Віталій Жежера. 13 грудня виповнюється 160 років від дня народження Миколи Карповича, якого театральна доля двічі – 1907 та 1919 року – виводила на сцену в Кам’янці-Подільському.

ТОБІЛЕВИЧІ

Сучасні енциклопедії свідомо уникають оціночних означень на кшталт «видатний» чи «великий». Натомість у радянські часи довідкові видання цим якраз досить часто грішили. Як, для прикладу, перше видання тритомного «Українського радянського енциклопедичного словника», що побачив світ у 1966-1968 роках і відомий під скороченою назвою УРЕС. Уже саме потрапляння до нього було визнанням неабияких заслуг людини, а з високими епітетами – неймовірним досягненням.

Унікального результату досяг колишній управитель поміщицького маєтку Карпо Адамович Тобілевич (1818-1904), який сам до УРЕС не потрапив, але зате із шести його дітей аж четверо посіли почесне місце на сторінках цього словника: Микола й Панас – як великі, Іван і Марія – як видатні. Щоправда, жоден із цієї чудової четвірки, що відіграла неабияку роль у становленні українського професійного театру, не увійшов в історію під батьковим прізвищем. Так, Микола Садовський, про якого ведемо мову в цій статті, та його сестра – співачка і драматична актриса Марія Садовська – використали для сценічного імені дівоче прізвище матері Євдокії Зіновіївни. Актор і режисер Панас Саксаганський утворив псевдонім від назви рідного містечка матері – Саксагань (нині – село П’ятихатського району Дніпропетровської області). Тільки драматург Іван Карпенко-Карий поєднав у своєму сконструйованому псевдонімі батькове ім’я Карпо та прізвище улюбленого героя із Шевченкової драми «Назар Стодоля» – Гната Карого, роль якого виконував в аматорському театрі. Не знаючи, навіть не подумаєш, що Микола Садовський, Іван Карпенко-Карий і Панас Саксаганський – рідні брати.

До речі, їхній батько, який не зумів довести свого дворянського походження, оскільки в одних документах значився Тобілевичем, в інших – Тобелевичем, ще в одних – Тубілевичем, став прототипом головного героя знаменитої комедії «Мартин Боруля», яку написав син Іван, а син Микола зіграв у ній заголовну роль.

ЖИТТЄПИС

Перед тим, як перейти до кам’янецьких сторінок творчості Миколи Садовського, коротко ознайомимося з його біографією. Для цього скористуємося статтею, яку для десятитомної «Енциклопедії історії України» підготувала Наталія Томазова – молодший науковий співробітник відділу культурології та театрознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.Максима Рильського.

Отже, Микола Тобілевич народився в селі Кам’яно-Костувате (нині – Братського району Миколаївської області). Це сталося 1856 року, за одними даними – 18 березня (6 березня за старим стилем), за іншими – 13 грудня (1 грудня за старим стилем).

У 1868-1869 роках Микола навчався в Херсонській гімназії, далі – в Єлизаветградському реальному училищі. Нині Єлисаветград – це місто Кропивницький, а до декомунізації – Кіровоград. Марко Кропивницький (1840-1910) прославився передусім як драматург, а також відомий як актор, режисер і композитор.

1877 року Микола Тобілевич, не закінчивши курсу в училищі, пішов добровольцем на росій-сько-турецьку війну. За звитягу та хоробрість, проявлені в боях під Шипкою, юнака нагородили Георгіївським хрестом і представили до офіцерського чину. В 1878-1880 роках він навчався в Київській та Одеській військових школах. Під час військової служби в Бендерах (нині – місто в Молдові) Микола грав у місцевому аматорському драматичному гуртку, де познайомився з Марією Адасовською – майбутньою геніальною українською акторкою Марією Заньковецькою.

1881 року Микола Карпович демобілізувався і вступив актором до професійної української театральної трупи Григорія Ашкаренка в Кременчуці. У 1882-1883 та 1885-1888 роках грав у трупі вже згаданого Марка Кропивницького, а в 1883-1885 роках – у трупі Михайла Старицького. 1888 року Микола Садовський заснував власну трупу, яка 1898 року об’єдналася із Товариством російсько-малоросійських артистів Івана Карпенка-Карого та Панаса Саксаганського (його рідних братів). 1900 року до них приєднався ансамбль Марка Кропивницького. Актори гастролювали по Україні, Росії, Закавказзю, Молдові та Польщі. У 1905-1906 роках Микола Садовський – директор і режисер театру Товариства «Руська бесіда» у Львові.

1906 року Микола Садовський і Марія Заньковецька заснували в Полтаві пересувний театр, який 1907 року переїхав до Києва, розмістився в Троїцькому народному домі (нині – приміщення Київського національного академічного театру оперети) і став першим українським стаціонарним театром (проіснував до 1919 року). Під час визвольних змагань Микола Садовський був головним уповноваженим у справах народних театрів.

1920 року разом із трупою Садовський виїхав до Галичини. У 1921-1923 роках він очолював перший професійний театр на Закарпатті (Руський театр Товариства «Просвіта» в Ужгороді). Від 1923 року мешкав у Празі. 1926 року Садовський повернувся до Української Соціалістичної Радянської Республіки, працював у Києві та Харкові як актор і режисер, 1929 року навіть знявся в ролі старого лоцмана у фільмі «Вітер з порогів» (стрічка, на жаль, не збереглася).

Творчий діапазон Садовського як актора був надзвичайно широкий. Він грав драматичні ролі (серед них – Гнат у «Безталанній» Івана Карпенка-Карого), комедійні та характерні ролі (Городничий у «Ревізорі», згаданий уже Мартин Боруля, Карась у «Запорожці за Дунаєм»), героїчні та трагедійні ролі (Богдан Хмельницький, Сава Чалий, гетьман Дорошенко, Командор із «Камінного господаря» Лесі Українки).

Микола Садовський уславився як виконавець українських народних пісень. Він виховав цілу плеяду українських акторів. Переклав українською мовою твори Миколи Гоголя, Олександра Островського, Льва Толстого, Антона Чехова, Юліуша Словацького. Автор лібрето до опер «Галька» Станіслава Монюшка, «Продана наречена» Бедржиха Сметани, «Енеїда» Миколи Лисенка, а також спогадів «Спомини з російсько-турецької війни 1877-1878 років» і «Мої театральні згадки: 1881-1917».

Помер Микола Садовський 7 лютого 1933 року в Києві.

Поховали його на Байковому цвинтарі.

У МОРІ КУЧУГУР

Тепер перенесемося на 110 років назад – у зиму 1906-1907 років. У спогадах Миколи Садовського читаємо: «Після Полтави я перевіз трупу в Миргород, із Миргорода в Ромни, з Ромен у Ніжин, з Ніжина в Житомир, із Житомира в Кам’янець-Подільський». По дорозі до міста над Смотричем трупа завітала до Жмеринки та Могилева-Подільського. Микола Карпович писав:

«У Могилеві трупа дала вистав десять і звідси вирушила до Кам’янця-Подільського, але залізниці тоді до Кам’янця не було, і ми доїхали нею тільки до Ларги, а звідти довелось їхати верст 35 кіньми. Мороз хоч і здав трохи, а все ж таки таку подорож зробити в таку холоднечу – це не жарт, тим паче, що в акторів хіба в декого була така одежа, в якій можна було їхати, не боячись не те що змерзнути, навіть замерзнути. Тому я звелів розпакувати коші з костюмами і все, що було підхожого, роздав акторам і актрисам. Свити, жупани, кожухи, чумарки, одне слово все. Багаж полегшав до мінімуму, а актори в різноманітному вбранні посідали на підводи-санки. Підводи були всякі. Були зачинені на кшталт карет, де містилось душ п’ять, і актори, особливо жіноцтво, посідали в закриті халабуди, гадаючи, що там буде тепліше й краще, а воно вийшло гірш, і вони набралися в дорозі багацько халепи, бо снігу було сила, весь шлях являв собою хвилясте море кучугур. Санки то підіймалися вгору, то поринали вниз, а від такої гойдалки майже все жіноцтво захворіло на морську хворобу. Велика була тоді рахуба – бо там, дивись, санки перекинулись, біжать туди підіймати, а там треба зупинитись, бо всім млосно стало, а там хтось вилетів прямо в сніг і т.ін. Але молодість усе поборола, і ми все-таки годин за п’ять добились до Кам’янця-Подільського, кінцевого пункту нашої подорожі».

ВИРУЧИЛИ СЕМІНАРИСТИ

Губернське місто сподобалося Миколі Садовському: «Кам’янець-Подільський хоч і був весь час одрізаний від центральної України тим, що не мав з нею сполуки залізницею, а все ж з погляду національного це було одне з кращих міст на Україні. Кам’янець-Подільський як місто мав виразний український колорит. Мене й усіх моїх співробітників це місто цим і зацікавило, тим паче, що це було в той час, коли чорна сотня гнобила усе українське з піною в роті, звучи його «мазепинством». От у цей Кам’янець-Подільський і приїхала геть обмерзла й змучена тяжкою подорожжю трупа».

Зауважимо, що незадовго до приїзду театру Садовського, а саме навесні 1906 року, в Кам’янці-Подільському офіційно стало діяти українське Товариство «Просвіта» на чолі з Костем Солухою. Тож українські актори мали з його боку всебічну підтримку. Знову надамо слово Садовському:

«Приїзд трупи справив величезне враження на все тамтешнє українське громадянство, і дарма що в місті вже грала російська трупа, театр, де ми грали, був щодня повнісінький, а грали ми в залі так званого Пушкінського дому, який пізніше був перейменований у Шевченківський. Цей будинок належав Товариству тверезості, а тверезістю тоді неодмінно завідувала чорна сотня, на чолі з головою, якого червоний ніс свідчив про його виключну тверезість. От цьому голові я й зробив візиту, і ми з ним, побалакавши, розійшлись у дуже гарних відносинах. За час перебування трупи в Кам’янці, крім того, що нас там дуже добре приймали та шанували, можу пригадати дві досить цікаві події: одну неприємну від чорної сотні, а другу приємну від тамтешнього українського громадянства.

Діло було так. Отой голова з червоним носом, з яким я підписав умову про найом театру до посту, напевно через невсипущу турботу про тверезість громадянства, а зокрема своєї персони, підписуючи зі мною умову, забув про те, що раніше обіцяв один день, та ще й неділю, дати своїй зграї задля її вистави. Я, розуміється, нічого не знаючи, викинув афішу на цей день, і квитки вже продавали. Коли я прийшов до театру, то страшенно здивувався, побачивши ще й другу афішу на той самий день, що й моя. В коридорі театру я застав цілу юрбу чорносотенників, з якими сперечався мій управитель та доводив, що в нашій умові з головою про це нічого не сказано, а через те їхні претензії безпідставні. Але вони того й слухати не хотіли й запевняли, що ця неділя належить їм. Побачивши мене, вони всі гуртом мене обступили, протестуючи проти моєї афіші. Я підтвердив те, що сказав управитель, і порадив їм звернутися до голови, але той захворів, а може прикинувся хворим, бо їх не прийняв. Розмова набирала досить грізної форми, і вони мені рішуче заявили, що коли я їм не віддам цієї неділі, вони зірвуть мені виставу. Під час цієї розмови коло каси було чимало публіки, а зокрема семінаристів, які запасалися квитками на неділю. Почувши погрози чорної сотні, до мене підійшли семінаристи та й кажуть:

– Пане Садовський, не звертайте на них уваги. От ми йдемо зараз до семінарії, заявим про це нашій братії і в числі двохсот будемо до ваших послуг. Коли хтось з тих гультяк насмілиться що-небудь зробити, ми зітремо його на порох, так їм і скажіть.

…Цей несподіваний аргумент і перспектива чуботріпання від десниць семінаристів прохолодили чорносотенців, і один з них стиха сказав мені:

– Знаєте що, пане Садовський, навіщо нам сваритися? Скільки ви можете дати нам відступного? Я це діло залагоджу.

– Це інша річ. Я подумаю, заждіть трохи.

Вирішив дати їм відступного 100 карбованців, узявши розписку, що вони не претендуватимуть на недільну залу. Таким чином без бійки я відкупився від них во славу українського театру. Ми зіграли свою виставу».

ЧУДО ВІД САДОВСЬКОГО

А тепер перенесемося у 1919 рік, коли Кам’янець став тимчасовою столицею Української Народної Республіки (УНР). У спогадах літературознавця Григорія Костюка (1902-2002) «Зустрічі і прощання» читаємо:

«Ми були залюблені в театр. Особливо я. Бо для мене це було зовсім нове диво. Я до 17 років ніколи не бачив театру. А тут, раптом – такі широкі можливості. Кам’янець став ніби столицею. Тут перебував уряд УНР. До Кам’янця почали приїжджати різні театральні трупи. Ми старалися не пропустити ні одної вистави.

І раптом – сенсація: до Кам’янця приїжджає театр Садовського.

Я про нього багато наслухався, а тут – нагода побачити. Афіші оголосили: прем’єра «Про що тирса шелестіла». Автор Спиридон Черкасенко. Це ім’я ми знали, бо його пісню «Вкраїно, мати, кат сконав» виконував постійно як національний гімн наш міський хор. Купую найдешевший квиток, десь на гальорці. Але мені видається, що це найкраще місце. Все бачу і чую. Декорація хапає за душу. Такий відчутно реальний, гарний український хутір у степу. Такі гойні дерева, квіти, а далі – безмежний степ і блакитне південне небо. Із програми бачу: Івана Сірка грає сам Садовський, а Оксану, таку, мені видавалось, божественно-вродливу – грає Марія Малиш-Федорець. Це прізвище я вперше чую. Але яка ілюзія великих людських пристрастей у грі їх обох! Яка вояцька відданість і відвага, які характери, які тяжкі душевні конфлікти вояка і людини, кохання і патріотичного обов’язку! Переповнена зала шаленіла. Вже після першого акту вибухли довготривалі овації. Я все це сприймав, як у сні. Але я був схвильований до глибини долею людей, яких бачив на сцені. Коли в останньому акті Сірко вбиває Оксану, як злого духа свого роздвоєння, і сам умирає, а причинна Килина, замріяна в потойбічній свідомості, кладе Сіркову голову собі на коліна й задушевно тихо співає: «A-а, люлі, люлі! Як засвищуть кулі, – й заірже твій кінь…» – зала, як заворожена, заціплена. Коли ж заслона почала опускатися, враз зірвалась велика буря оплесків. На сцену полетіли квіти. Актори кількаразово виходили на кін. Садовський і Малиш-Федорець, як величні казкові скульптури, особливо прикрашували й так мальовничу сцену. Це був їхній тріумф.

Мені ця вистава, як чарівне видиво, надовго засіла в свідомості. Але лише ген пізніше, вже в Києві, в університеті, простудіювавши драму Черкасенка, я збагнув, як великі актори, справжні чарівники людських образів і характерів, можуть із посередньої, літературно недосконалої речі зробити велике, хвилююче душу видовище. Справжній творчий мистець-актор уміє доповнити, удосконалити й надати мистецької правди тим ситуаціям, психологічним колізіям, драматичним пуантам, які були не під силу авторові. Це чудо зумів зробити Садовський із своїм талановитим колективом у супроводі найвидатнішої з них Марії Малиш-Федорець».